У 1927 році Олесь пішов до Бреусівської семирічної школи. У 1933-му підлітком улаштувався кореспондентом районної газети, яка згодом направила його у харківський технікум журналістики. 1938-го Олесь Гончар став студентом філологічного факультету Харківського університету. На першому курсі написав оповідання «Черешні цвітуть», яке опублікували в журналі «Радянська література», а в 1941 році за оповідання «Орля» отримав свою першу премію.
Добровільно пішов на фронт у 1941-му. Воювати довелось на Київщині, поблизу Білої Церкви. Бої були страшні — з 997 бійців залишилось 37. Сам Олесь тоді був поранений. Після шпиталю — фронт, запеклі бої літа 1942 року, оточення, полон.
Тяжкі дні й ночі у Харківському концтаборі на Холодній Горі, визволення, перевірка СМЕРШем — радянською контррозвідкою.
З 1944 року — знов на фронті, у складі славетного 222-го гвардійського стрілецького полку 72-ї гвардійської стрілецької дивізії. У складі 2-го Українського фронту дійшов до Праги.
Гончар потрапив до мінометної роти — спочатку довелося тягати на спині опорну плиту 82-мм міномета, згодом став старшиною батареї.
Від рядового виріс до старшого сержанта.
Про нагороди не любив розповідати, але короткі рядки нагородних документів красномовніші будь-якої розповіді: «під вогнем противника безперебійно підвозив їжу та боєприпаси, особисто знищив двох ворожих солдатів», «під час форсування р. Морава 3 доби не покидав переправу, забезпечив доставку боєприпасів в умовах відсутності переправних засобів, завдяки чому втримано плацдарм», «попри ураганний артмінометний вогонь противника т. Гончар забезпечив роту боєприпасами, що дало змогу відбити 12 контратак і знищити 6 вогневих точок противника»…
Той, хто був на фронті, зрозуміє без зайвих слів, що за цими рядками.
Ордени Слави ІІІ ступеня, Червоної Зірки, 3 медалі «За відвагу» сяяли на грудях гвардії старшого сержанта Олександра Гончара після війни.
У грудні 1945-го демобілізувався, оселився у старшої сестри в Дніпрі, почав літературну роботу. Відновив навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету.
Про війну пізніше писав у своїх творах. У «Прапороносцях», власне, розповів про свій полк і побратимів. «Людина і зброя», «Земля гуде» — про героїв-підпільників Полтави — Лялю Убійвовк, Бориса Серга й Сергія Сапіго.
Перша книжка «Альпи» із трилогії «Прапороносці» вийшла у 1946 році в журналі «Вітчизна». Восени 1948-го світ побачила остання книга трилогії «Прапороносці» — «Злата Прага». Події роману охоплюють шлях, який проходять офіцери й солдати-українці у 1944-1945 роках через Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.
Упродовж 1949-1960 років у світ вийшла низка творів Олеся Гончара на воєнну тематику: «Земля гуде», «Партизанська іскра», «Людина і зброя». У цей період письменник працює над творами сучасної та історичної тематики (збірки «Південь», «Дорога за хмари», повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», романи «Таврія», «Перекоп», «Тронка» тощо). У 1968-му вийшов друком роман «Собор», але невдовзі був вилучений з літературного процесу.
Потім було довге життя — письменника, громадянина, справжнього патріота України.
Він був серед студентів на Майдані у жовтні 1990-го.
Нагадаємо, що саме Олесь Гончар на сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року проголосив результати волевиявлення українців жити в незалежній Україні!
А дивізія, в лавах якої пройшов війною Олесь Гончар і наразі боронить нашу землю, — це славетна 72-га окрема бригада, про подвиги вояків якої добре відомо усім.
До речі, серед вояків бригади і нині є чимало письменників і поетів — Андрій Кириченко, Анатолій Гай, Костянтин Чабала, Мартин Брест, Юрій Щербик, Олена Мокренчук.
1. Найбільша перемога — це та, яку здобуваєш над самим собою. 2. Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!.. 3. Мистецтво в наш час притягує найшляхетніших. Мистецтво — це, можливо, останнє пристанище свободи. 4. Понищиш, кинеш у небуття батьківське, то й власне твоє життя безцільно впаде, заглухне в тебе ж біля ніг… Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона й людина… 5. Сила розвіється, а правда ніколи! 6. Завжди знайдеться ескімос, котрий дасть вказівку жителям тропіків, як їм поводитись під час спеки. 7. Дорожіть днем — ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе — хто іскрить! 8. Свобода патлата, голова в неї немита, а найчастіше вона має вигляд сердито піднятих, судорожне стиснутих кулаків… 9. Мова — це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її. 10. Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо… Руйнуємо своєю байдужістю. 11. Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, — ненависть до України…
