Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Відбуваючи покарання в єдиному у ЗСУ дисциплінарному батальйоні, засуджені за кримінальні злочини військові, незалежно від колишніх звань та посад, належать до рядового складу. Вони не мають права носити статутні знаки розрізнення. Їх стереже озброєна варта зі злющими вишколеними псами. Втім, до них і за «колючкою» посадовці батальйону продовжують звертатися… «Пане солдате»…
«Полуничка» радянських дисбатів
У середині 1980-их, після другого курсу військового вишу я стажувався у мотострілецькій дивізії на посаді заступника командира роти. Тоді вперше й зіткнувся із «вихованцями» радянських дисциплінарних батальйонів, яких у підрозділі виявилось… аж троє.
Така концентрація учорашніх військових «зеків» у одному місці здивувала. Утім, немолодий комбат-афганець пояснив: «Тобі, сержанте, пощастило. Вчитимешся у вкрай потужного ротного. Йому «під крило» можна й дідька підкласти, а капітан із нього легко зліпить взірцевого солдата».
Учорашні дисбатівці були схожі на зацькованих, без найменшого почуття власної гідності тварин
Незабаром дивував уже ротний. Дисбатівці і так несли службу навіть не зразково, а просто ідеально. А «потужний» капітан, не звертаючи особливої уваги на огріхи інших підлеглих, демонстративно гнобив хлопців перед усім колективом.
Між тим, знаєте, на кого вони були схожі і без того? На зацькованих, без найменшого почуття власної гідності тварин! Вони «стелилися» перед старшими, ловили кожне слово командирів, а завдання виконували запопадливо. Капітан же ставив їхню рабську поведінку всім у приклад.
Отримати від охоронця ляпас по голові чи кулаком у живіт було для засуджених ділом звичним
Кілька вечорів витратив на те, щоб по черзі витягти цю трійцю на відверте спілкування. Й наслухався речей, які просто вивертали душу. Підкреслю: юнаки побували у різних дисбатах. Утім, їх історії про усталене там знущання над засудженими були наче кальковані.
Приміром. Уранці їх шикували, і перед десятьма в`язнями охоронці кидали дев`ять лопат. Ті ж, по команді, з бійкою кидалися їх розбирати. Невдаху, якому не дістався заступ, тичками гнали у карцер – за «небажання працювати». «Щасливчики» ж копали яму на два метри вглиб, у ширину і довжину. А потім її закопували, й починали рити наступну.
Отримати при цьому ляпас по голові чи кулаком у живіт від охоронця було ділом звичним. Хлопці казали, що вечорами мріяли… про лопату ранком у власних руках.
Мрія мрій українських «штрафників»
Все це яскраво пригадалося, коли їхав у 307-й дисциплінарний батальйон. Що побачу? Військо тільки-но стало на ноги. Війна іде. А де вона – там і злочини, за які у всьому світі карають безжально.
…Ззовні батальйон – типова «зона». Високий мур із колючими дротами, озброєний чатовий на вежі, гавкіт собак десь усередині. Після перевірки документів вже за межами КПП зустрічаюсь із офіцерами батальйону – його командиром Юрієм Лук`яновим і заступником Віталієм Собковським, узгоджуємо порядок роботи.
Дослідивши з Віталієм Собковським батальйон зсередини і поспілкувавшись, почуваюсь знічено. Бо є від чого. Територія батальйону поділена на дві частини внутрішнім парканом із «колючкою» й усілякими технічними засобами. Одна з них – для роти охорони, штабу й управління частини, в іншій базується дисциплінарна рота. Втім, умови навчання та побуту і там, і там не просто гарні, а й дуже схожі. Не помітно різниці й у поведінці між тими, хто охороняє та кого охороняють.
Засуджені не вправі нічого зробити самостійно, без дозволу і допомоги командування батальйону
-Віталію, не розумію, у чому «сіль» покарання для цих засуджених? – Звертаюся до офіцера. – Вони щодня можуть поговорити з рідними телефоном. Мають право на короткострокові й раз у квартал тривалі, на кілька діб, побачення із рідними. Грошове забезпечення отримують, замовляють у крамницях товари, роботою не надто обтяжені. Тримаються гідно…
-А спробуйте уявити себе законсервованим у банці. Ви ж не можете нічого зробити самостійно, без сторонньої допомоги і дозволу. Так і тут. Скажімо, дзвінки телефоном засуджені роблять тільки під наглядом та із реєстрацією у спеціальному журналі. Короткострокові побачення отримують тільки при зразковій поведінці й під конвоєм. Гроші колишні «заможні» контрактники мають за невеликими посадовими окладами строковиків. Товари у крамницях не самі купують, а замовляють через нас. Переглядають і читають тільки те, що дозволено. Наживо, окрім побачень з рідними, спілкуються виключно зі штатними посадовцями дисциплінарної роти, навіть сплять під їхнім наглядом. Тому «сіль» покарання – саме в обмеженні волі.
Сто відсотків засуджених у батальйоні – це люди, які не скоїли важких кримінальних злочинів, і яких суди самим видом їх покарання визнали невтраченими для суспільства
А щодо створених для засуджених умов… Знаєте, нас дуже змінила війна. На військового ми вже дивимося іншими очима. Тому, вибудовуючи власними силами кілька років це «містечко», ми так турбувалися про побутові й інші умови.
До того ж, сто відсотків утримуваного контингенту – це люди, які не скоїли важких кримінальних злочинів, і яких суди самим видом їх покарання визнали невтраченими для суспільства. В основному це військові, які порушили статтю 407-му Кримінального кодексу України, самовільно залишивши військові частини.
Наші засуджені виконують обов’язки й користуються усіма правами, встановленими законодавством для військовослужбовців строкової служби. Вони залишаються військовими, хоча строк утримання у батальйоні до вислуги їм не зараховують. І живуть за військовими статутами, хоча і з обмеженнями, встановленими для таких випадків кримінальним законодавством.
До речі, кожен засуджений у нас, не приховуючи цього, мріє про умовно-дострокове звільнення. І кожен викладається по повній, щоби таке сталося якнайскоріше.
Про «злодійські закони і поняття»
Люди за гратами неминуче починають жити за особливими внутрішніми правилами. У звичних закладах позбавлення волі це так звані злодійські закони і поняття, за якими ув`язнені побутують й діляться на касти, або «масті». Цікавлюся, чи існує в батальйоні щось аналогічне.
-А давайте розчаруємо любителів «смажених фактів». – Єхидствує Віталій. – Ніхто ж з них не повірить, приміром, що за останні три роки у нас у дисциплінарній роті серед засуджених не сталося жодного грубого порушення військової дисципліни? І що за цей строк до засуджених ні разу не застосовували силу? Гадаю, не повірить.
Утім, це не тільки офіційний факт, а й результат усталеної в батальйоні системи роботи із засудженими. Бо ми – не «зона», а військова частина.
«Ми – не «зона», а військова частина»
Завдяки роботі командування «змінний склад» дисциплінарної роти, тобто, засуджені, вже самі генерують «військовий позитив». Наприклад, є у нас за 215-им наказом Міноборони громадська рада засуджених. Вона збирається щотижня, й окрім, скажімо, спільної закупівлі тенісного стола чи книг у бібліотеку, вирішує серйозні питання.
Скажімо, такий вид заохочення, як «зарахування до числа осіб, які стали на шлях виправлення», проходить через неї. А це – право заступати у внутрішній наряд по роті й перший крок до гарної службової характеристики та дострокового звільнення.
Само собою, якщо ти – «паршива вівця в отарі», рада тебе не підтримає. Тому нема у нас ні бійок, ні гучних сварок. «Авторитетами» ж у колективі, якщо вони гідні люди, є реальні учасники бойових дій. Крім того, тут неможна утримувати тих, хто відбував покарання за кримінальними статтями раніше. Тобто, ми і так захищені від вірусу «кодексу» кримінального буття.
І головне. Нікому з підопічних не кортить після будь-якого нового правопорушення опинитися у цивільному закладі неволі. Бо якраз там вони і зіштовхнуться із тими «поняттями», при яких звичайні людські стосунки неможливі. «Панами» їх там не називатимуть точно!
Три стимули дисбатівця, щоб «залишитись людиною»
Першим, і головним для себе засуджені учасники бойових дій вважають змогу звільнитися із закладу умовно-достроково і дослужити контракт. Тому що колись, приміром, запитає у тебе син чи дочка: «Татку, а де ти воював?». Що відповіси – у дисбаті?
Інший домінуючий мотив «штрафників» – якнайскоріше вибратися на свободу. Щоб із батьками чи коханою спілкуватися, коли хочеш і без наглядача, друзям подзвонити будь-коли, махнути на природу… Бо якими б чудовими не були умови утримання у батальйоні, неволя зостається неволею.
Третє могутнє спонукання – віднайти свою, принижену власною долею людську гідність. Тут коментарі зайві.
Замість епілогу
Офіцерів і сержантів 307-го давно не дивують вдячні дзвінки до них колишніх підопічних, які, звільнившись достроково, з гарними характеристиками, продовжують служити й воювати. Багато хто з них пам`ятає 48-річного солдата Андрія. Той, звільняючись, обіймав усіх зі сльозами, говорив: «Хлопці, дякую, що ви існуєте. Бо я до зустрічі із вами вже не міг жити без горілки, колобродив «під мухою» як дурник, фізично дідом почувався. Віднині все в мене буде інакше…»
