ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Після поранення десантнику Вадимові Вікаренку вийняли з очей пів тисячі піщинок

20 Березня 2020
Після поранення десантнику Вадимові Вікаренку вийняли з очей пів тисячі піщинок

«Рання весна 2016-го. Наш 90-й батальйон зайшов на ротацію в Авдіївську промзону. Одразу відчув: та війна, яку бачив досі, – ніщо у порівнянні з позиціями Авдіївки. Одне діло, коли до противника кілометр, а інше – 80 метрів. Ми стояли на дачах зі щільною забудовою, а видимість – не більше ніж сотня метрів. Ворог вирішив атакувати нас у перший день. На добу – 2-3 атаки вдень і вночі, це якщо рахувати тільки прямі вогневі контакти.

Того дня штурм розпочався по обіді. Після кількох годин обстрілу, коли стемніло, ворог став пробиватися активніше, відрізав нас з лівого флангу та зайшов у тил. Потім – з правого флангу, і – по колу. Нас було всього шестеро, але, здається, ворог це не знав. Оточив він не тільки нашу позицію, а й сусідню.

Наш легендарний ротний Іван Зубков у ДАПі викликав вогонь артилерії на себе й залишився прикривати хлопців. Отримав Героя України посмертно. Такі вчинки надихають солдатів. Тож, недовго думаючи, викликали вогонь артилерії на свої позиції. Так відбили атаку й унеможливили подальший штурм. Це було достатньо ризиковано, але в тій ситуації саме це й урятувало.

Боєкомплект, отриманий на тиждень, «убили» за ніч

Двічі за ніч до нас пробивалося підкріплення, але за 800 метрів поверталися назад. О третій ночі арта сказала: «Вибачайте, «кабанчики» закінчилися». Тоді зрозуміли: буде непогано, якщо доживемо до ранку. І хоча у той день ми поповнили боєзапас, усе, що отримали на тиждень, «убили» за ніч. У нас лишилося тільки два цинки набоїв калібру 5.45, у кожного по гранаті, кілька підствольних гранат і «мух». Були й заряди до РПГ-7, але самого гранатомета не було. Домовилися, що все використаємо, залишимо тільки по гранаті кожному. Отак ушістьох усю ніч і вели круговий бій.

О шостій ранку рація перестала працювати, зв’язок глушили капітально. Почала пробиватися батальйонна розвідка на чолі з покійним «Ханом». То був підрозділ добровольців, які визвалися нас витягнути з оточення. Аж о 8-й вони до нас прорвалися. На диво, ворог дезорієнтувався від цієї бійні і не зрозумів, що нас оточили зусібіч. Атака припинилася.

На підкріплення прийшло кілька бійців спецпризначення «Альфа». Вони пробули з нами добу. Ворог, напевно, теж був виснажений, бо за цей час зробив усього кілька пострілів. Підкріплення нас залишило самих. Пройшов ще один тихий день – тільки два артобстріли.

Перший засікає, другий цілиться, третій – стріляє

Це вже був десятий день без нормального сну, бо 2 години спиш – 2 на посту, і без нормального харчування. На третій день умовної «тиші» вирішили приготувати щось поїсти. «Ден» стояв на позиції один, а ми обідали. Покликали його попити чаю. Він заходить, бере чай з бутербродом, повертається на позицію й буквально за кілька секунд влітає до нас, хапаючи гранати, кричить: «Сєпари!» Вилітаємо з будинку й бачимо: ворог уже за 30 метрів! Починається бій. За годину відбиваємо атаку, все втихомирюється.

За кілька годин спостерігаю в невеличкому бліндажі за 100 метрів від нас снайпера. Без сумнівів, його бронебійна куля калібру 12.7-мм прошиє наш хиткий будиночок у півтори цеглини без проблем. Як і гадали, тільки смеркло, він почав працювати. Всі – на підлогу. Розуміли: спочатку стріляє він, далі – почнеться штурм. За згодою комбата вирішили зігнати його з підствольного…

Виходжу на край будівлі, «Одеса» з другого поверху мене корегує. Заряджаю гранату, вистрілюю, перелітає метрів 20. Заряджаю другу. Вистрілюю, потрапляю у маленьку гілочку вишні на шляху польоту гранати. Не долітаючи до снайпера, вона вибухає. «Ну все, – подумав. – Третя – твоя». Оце й була моя помилка. Як підготовлений, знав правило: на війні третій не підкурює. Перший засікає, другий цілиться, третій – стріляє. Але я втретє виглядаю з тієї ж позиції для пострілу, вистрілюю, й у відповідь прилітає розривна 12.7.

Куля потрапляє у кут будівлі, з-за якого я цілився. Перед очима стається розрив. Уламки стіни, кулі, мого автомата – полетіли в обличчя та руки. Відчув, як обличчя обпекло, нахилився й закрив його руками. Прийняв долоні й побачив повні жмені крові. Думав, що в праве око щось потрапило незначне.

Естафетна евакуація

Попри всі відмовки, товариші відвели мене до медиків на сусідню позицію. У цей момент починається бій. Розумію, що ніхто мене не може супроводити чи відвезти далі, бо всі сили кинуті на оборону. Майже три кілометри позиціями до штабу йшов сам. Дорогою відчув, що праве око майже не бачить. Батальйонний медик теж сказав: про бій і мови немає, тільки евакуація. В цей момент починається конкретний артобстріл, але водій комбата погоджується вивезти до медиків у місто. Я ще чув вибухові хвилі по машині, але все потроху поринало в темряву…

Медики з Авдіївки доправили у військовий шпиталь Покровська. Там сказали терміново летіти у Дніпро. Тоді приходить розпорядження на заборону вильотів авіації. Мене садять у машину «Госпітальєрів». У них добре налагоджена система й по всьому шляху до Дніпра стоять пункти з машинами. Одна автівка провезла кілометрів 50, далі – інша. Медсестра постійно просила: «Тільки не спи, будь ласка!». А я, обколотий знеболювальними, на м’якій кушетці, вже нічого не бачив і все поринав у сон… Таким естафетним способом мене й доправили у Мєчнікова, і о другій ночі вже зробили першу операцію. Як казав пізніше лікар, саме така терміновість і врятувала мені зір»…

Госпітальний тандем

Це не єдиний бій Вадима Вікаренка, про який він зголосився розповісти, але саме цей поставив хрест на його подальшій службі. І хоча зір удалося врятувати, проблеми тільки починались.

– Щодня впродовж місяця мені робили по кілька операцій, виймаючи по декілька осколків з очей. Це унікальний випадок в офтальмології України, коли людина зазнала таке множинне поранення. Ви тільки уявіть: мені вийняли пів тисячі малюсіньких піщинок з обох очей. І цей час я був майже сліпий. У нашій палаті навіть був тандем. Хлопець із 25-ки, який БТРом наїхав на фугас і йому відірвало ногу та вибило око, – на колясці, і я – ходячий, але сліпий. Отак і ходили – я везу коляску, а він мене скеровує.

Коли зійшли набряки, лікарі визначили оптичну можливість очей. За допомогою волонтерів і хлопців з батальйону за кілька днів удалося зібрали 200 тисяч гривень на мультифункціональні трилінзові кришталики.

– По нинішніх розцінках, зараз у мене в очах – трикімнатна квартира в Житомирі. Спочатку на ліве око був зір 70 %, на праве – 30. Але з часом почалася атрофія зорового нерва. Тож доводиться кожні три місяці лягати на хімічне лікування. До того ж проявляються наслідки акубаротравми, є порушення слуху. Та й зір за кілька років впав – 30 % – на лівому, 10 – на правому. Зараз практично нічого не бачу. Аби покращити становище, знову потрібно міняти кришталики або ж робити операцію за кордоном і видаляти запалену частину зорового нерва. Але суми там – непідйомні…

Zooдекор – робота для ветеранів

Як каже чоловік, перший місяць після поранення, коли майже не бачив, був час подумати й вирішити, що робити далі.

– Я розумів, що в армію непридатний, як і на колишню роботу. Після поранення й операції повернувся у батальйон, ще пів року прослужив. Коли почалися ускладнення – звільнився. Якось пішов із сином до іграшкового магазина й побачив пазли з дерева. Подумав, що було б чудово, якби вони мали більший розмір. Пошукав в Інтернеті. Знайшов великі пазли у вигляді тварин, які використовували для декору. А чому б не створити багатофункціональну річ – з поличками для книг, іграшок, сувенірів чи фотографій? Наприклад, дракона у дитячу кімнату. Так і вирішив вирізати великі 3D-пазли з деревини. Гугл у поміч і – пішло.

Частину обладнання – малі станкові й ручні лобзики, дриль, ноутбук – Вадим отримав від міжнародного фонду USAID. 2017-го в Житомирі відбувся модульний курс навчання малого бізнес-підприємництва. Наприкінці дали можливість написати бізнес-план для участі у грантовій програмі.

– Грант – не грошовий, а на закупівлю обладнання. Оскільки учасників було дуже багато та проводили такі навчання у 20-ти найбільших містах України, коштів було відносно небагато – 20 тисяч гривень. Але цього вистачило для старту. Zooдекор – більше елемент декору, ніж повноцінно функціональна річ, яка мало представлена на ринку. Тож, коли людина думає, що їй потрібна поличка, навіть не уявляє, що вона може бути у формі тварини й дещо більших розмірів. На один виріб у 2 квадратні метри завбільшки йде від 40 до 60 деталей. Це 4 листи березової фанери найвищої якості. Ручна вирізка й шліфовка, фарбування нетоксичною фарбою… У середньому на один виріб витрачаю 90 годин роботи. Працюю я та ще три бійці, також інваліди війни.

Солдат повертається з війни тільки тоді, коли його чекають

Окрім Zooдекору, Вадим займається військовою фурнітурою та очолює обласну громадську організацію учасників АТО.

– І хоча з кожним днем бачу все гірше, зупинятися не збираюся. Але без підтримки дружини навряд чи зміг би взагалі повернутися з війни. Батько, мама й брат – усі були військовими, але ще підлітком у мене залишилася тільки сестра. У 16 пішов навчатися у Вінницький транспортний коледж на інженера залізничного транспорту. За рік до війни зламав стегно. Коли були розстріли на Майдані, якраз зняли пластину і я вчився ходити. І вже у 2015-му був готовий іти на війну. В мене була залізна «бронь», і я міг спокійно сидіти вдома. Але в якийсь момент просто пішов у військкомат і сказав, що хочу служити.

Наступного дня Вадим уже був у навчальному центрі – на полігоні під Житомиром.

– Майже три місяці навчалися з ранку до вечора в полях, з десантуванням, стрільбами та зачисткою населених пунктів. Коли постав вибір – куди ж іти на службу, всім взводом обрали 90-й батальйон. Великим плюсом стало те, що ми вже були злагодженим колективом. Тому і легко було – на війні побратими, які тебе розуміють, а вдома – любляча дружина.

Пригадуючи поранення, Вадим розповідає, що великим сюрпризом для нього став наступний ранок.

– У нас із дружиною була домовленість: о 9-й ранку та 9-й вечора надсилав їй смс: «Привіт. Усе добре. Живий». Коли поранило, телефон лишився на позиції. Ясна річ, вона нічого не знала. За цю добу без жодної інформації дружина обдзвонила всі найближчі до нас лікувальні заклади й гарячі лінії та зрештою отримала підтвердження, що такого пораненого бійця доставили саме у Мєчнікова. Я ще не встигнув прокинутися після операції, як вона вже була в лікарні. Тож так, солдат повертається з війни тільки тоді, коли його чекають. Мене чекали – і я повернувся!

8
1

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас в Telegram
Life story