Вісім таких спільнот адміністрував мешканець Черкас, якого суд визнав винуватим у перешкоджанні законній діяльності Збройних Сил України в особливий період та призначив п’ять…
Пішов на фронт у 23 роки, бо вважав, що війна без нього «не обійдеться».
Володимир Грохола понад два роки боронив Україну на гарячих напрямках Донбасу та Харківщини у складі 35-го окремого стрілецького батальйону. Загинув 8 травня 2024 року поблизу населеного пункту Білогорівка на Луганщині. Йому було лише 25 років. Рідні досі не змогли поховати захисника — його тіло залишилося на непідконтрольній Україні території.
Володимир народився 9 грудня 1998 року в селі Ланівці Борщівської громади на Тернопільщині. Закінчив місцеву середню школу.
«Син з дитинства був допитливою, життєрадісною дитиною. Він наймолодший у родині, коли народився, то доньки вже ходили в школу. Був для нас усіх великою радістю. Усі його дуже любили», — ділиться спогадами мати, пані Марія.
За словами жінки, хлопчик з дитинства дуже любив казки і навіть сам їх складав. Захоплювався спортом — грав у футбол і теніс, його кумирами були брати Клички.
Володя здобув спеціальність «інженер-механік» у Борщівському агротехнічному коледжі. Після закінчення закладу вступив на строкову військову службу в ЗСУ.
«Він не намагався сховатися, не шукав причини не йти. Був задоволений службою, знайшов там багато друзів. Я добре пам’ятаю той день, коли він повернувся, такий молодий, красивий, підтягнутий. Відчувалося, що він подорослішав, став впевненіший», — розповідає Марія Василівна.
Згодом хлопець пішов працювати на дорожнє підприємство. Мав багато мрій і планів, але все перекреслило повномасштабне вторгнення РФ.
«Володя відразу сказав татові, якщо покличуть, то він піде. Через деякий час ми якось сиділи з ним і довго говорили. Він взяв мене за руку і каже: „Мамо, без мене це все не обійдеться“. Я розуміла, що він намагається мене підготувати…» — згадує жінка.
Володимир став на захист України у квітні 2022 року. Його направили у 35-й окремий стрілецький батальйон.
«Син був наймолодший у своєму підрозділі. До нього всі добре ставилися, по-батьківськи. Він завжди дуже тепло відгукувався про своїх побратимів. Казав, що це дуже відповідальні і надійні люди. І сам був таким», — зазначає мати.
За словами Марії Василівни, у хлопця був офіційний позивний «Піфагор», бо він з дитинства любив розгадувати різні логічні задачі, ребуси, кросворди, любив математику, чудово грав у шахи і шахмати.
«Коли я зустрілася з побратимами Володі, то вони розповіли, що часто називали його між собою „Комбат“ або „Мінікомбат“ — жартома через його вік. А все тому, що він дуже любив порядок. І як тільки приходив з позицій, брався організовувати побут, прати, прибирати», — додає жінка.
Пані Марія каже, що Володя мало розповідав про те, що йому довелося пережити на війні, беріг батьків. Про те, що він дістав дві контузії, вони дізналися лише за деякий час, коли син приїхав у відпустку. А про його бойовий шлях розповіли побратими.
«Спершу підрозділ сина відправили на Сумщину, згодом перевели на Бахмутський напрямок — у запеклих боях вони захищали „Дорогу життя“. Були бої поблизу Часового Яру. Біля Кліщіївки у липні 2023 року наш хлопчик отримав дві контузії. Близько тижня побув у лікарні, і далі його відправили додому у відпустку. Коли Володя приїхав, то був такий серйозний, стомлений, що ми спершу навіть не знали, як до нього підступитися, що сказати. Потроху він оживав вдома, спілкувався з друзями, односельчанами. Дуже хотів вишиванку, то на День прапора ми з ним поїхали у Борщів і купили йому красиву сорочку», — згадує мати.
У вересні військовослужбовець знову повернувся на фронт. Їхній підрозділ перевели на Куп’янський напрямок, далі була Донеччина і Луганщина. Зв’язок із Володимиром зник 8 травня 2024 року, коли він із побратимами виконував бойове завдання поблизу населеного пункту Білогорівка на Луганщині.
«Спершу нам повідомили, що син зник безвісти. Згодом, за результатами службового розслідування, ми отримали інформацію, що він загинув внаслідок мінометного обстрілу під час заходу на позиції, а його тіло залишилося на непідконтрольній Україні території. Це величезний біль — втратити дитину і не мати можливості її поховати, попрощатися з нею, помолитися на могилі. Нещодавно 35-й окремий стрілецький батальйон встановив меморіальні плити на тернопільському міському кладовищі в пам’ять про полеглих бійців підрозділу. На них є ім’я нашого Володі. Для нас це особливо цінно, що є місце, де його вшанували. Ми робитимемо все, щоб зберегти пам’ять про те, що він віддав своє молоде життя у боротьбі за незалежність України», — ділиться Марія Василівна.
Володимир був прижиттєво нагороджений медаллю «Ветеран війни». У нього залишилися мати Марія, тато Василь, сестри Ольга і Надія.
Світла пам’ять і честь Герою!
Юлія Томчишин
Фото з родинного архіву і Тернопільської облради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
