Сьогодні — він командир 431-й окремого батальйону безпілотних систем: зграї, яка воює за принципом «не числом, а інтелектом». АрміяInform він розповів про те, як народжується культура, в якій ніхто…
Коли біда стукає у двері, кожен реагує по-різному. Цей чоловік, зібравши докупи всі свої знання та вміння, зумів удосконалити антени для наших спецпризначенців, які працюють на першій лінії. І тепер вони дозволяють командирам підтримувати надійний зв’язок із розвідгрупами на відстані до 60-70 кілометрів, замість передбачених американськими розробниками 30. Що це означає для життя солдата і хто такий Володимир Швидкий, який радо відізвався на прохання військових допомогти, читайте в матеріалі АрміяInform.
«У 9 років тато навчив мене телеграфної абетки Морзе»
Володимир Швидкий народився на полтавській землі. Але дитячо-юнацькі роки провів за межами України: така доля у більшості дітей радянських офіцерів, які з батьками «вивчали географію неозорого». Тож і Володя побував у всіх тих гарнізонах, куди відправляли Швидкого-старшого. Навчався у шести школах: дві в Ашхабаді, дві — в Уральську і дві в Донецьку. Закінчив Донецький політехнічний інститут за фахом «інженер-електрик, електропостачання підприємств, міст та сільського господарства». За розподілом отримав роботу у Львові енергетиком на домобудівному комбінаті. З 2008-го і досі — головний інженер проєктів в інституті «Укрзахіденергопроєкт». Наслідуючи приклад батька, він теж був закоханий у радіоспорт.
— Тато навчив телеграфної абетки Морзе, коли мені було 9 років, — говорить Володимир Володимирович. — Я міг спостерігати за радіоаматорським ефіром, користуючись якісними, як на той час, радіостанціями і антенами, створеними батьком. Змалечку сформувалося захоплення слухати, а пізніше і встановлювати радіозв’язок з радіоаматорами сотень країн на всіх континентах, — згадує чоловік.
Нині Володимир очолює колективну радіостанцію Львівської обласної організації ТСО України. Щороку її спортсмени стають призерами чемпіонатів України в особистому заліку, а сама команда є багаторазовим переможцем очного Кубка ТСОУ з радіозв’язку на коротких хвилях.
Так сталося, що і його син Павло, наслідуючи діда й батька, теж захопився радіоспортом і у 12 років виконав норматив кандидата у майстри спорту. Хоч не раз наймолодший радіоспортсмен у родині Швидких виступав на змаганнях різного рівня, та за досягненнями діда й батька не догнав. Саме з сина Павла розпочалась історія допомоги з антенами, бо коли російські окупанти прийшли на Донбас, наймолодший Швидкий вирішив поповнити лави українських захисників. За час його перебування в АТО була одна цікава ситуація, де знання батька дуже згодились потім не одному військовому підрозділу.
На фронті не був, але виготовляв антени і передавав бійцям «Новою поштою»
Синові Володимира випало служити розвідником в одній з частин спецпризначення, яка нині входить до складу Сил спеціальних операцій. Часто виконував ризиковані завдання командування, але Бог і сама доля вберегли Павла. Розповідати про цей відтинок життя він не любить, стверджуючи, що робив те ж саме, що й інші солдати й офіцери — захищав, як міг, країну.
На озброєнні підрозділу, де служив Павло, є американські радіостанції Harris, які працюють в діапазонах коротких та ультракоротких хвиль. Проте, зважаючи на їхні ТТХ, вони дозволяють підтримувати зв’язок лише на відстані до 20-30 кілометрів. А цього, враховуючи специфіку виконуваних частиною завдань, інколи й замало. Якось Павло розповів побратимам про своє захоплення, не забувши згадати батька і його досвід роботи в ефірі малими потужностями на великі відстані. Почутим зацікавились офіцери-зв’язківці й попросили номер телефона Швидкого-старшого…
— Мені зателефонував начальник зв’язку частини і поцікавився, чи не можу допомогти їм збільшити дальність зв’язку, — говорить Володимир Володимирович. — Як я міг не відгукнутись на це прохання? Тож виготовив і передав на фронт кілька антен типу «хвильовий канал» направленої дії діапазону УКХ. З їхньою допомогою дальність зв’язку зросла до 60-70 кілометрів, залежно від конкретних умов. Пізніше звернулись й інші підрозділи, зокрема 80-ї десантно-штурмової бригади, частин ССО і ВМС. Для них теж виготовив і відправив «Новою поштою» понад 30 різноманітних антен.
Пан Володимир не полюбляє оповідати про це, але неабияк цінує подяки, отримані від командирів. Зокрема і батальйону морської піхоти, який боронить підступи до Маріуполя. «Я не був у районі бойових дій, — говорить він. — Але пишаюсь сином, який узяв до рук зброю і захищав рідну землю».
Один офіцер-зв’язківець майор М. (прізвище, зважаючи на його особисте прохання, не вказуємо) розповів, що завдяки антенам, виготовленим Володимиром Володимировичем, командири змогли підтримувати надійний зв’язок із розвідгрупами на двічі довшій відстані.
— Слово «надійний» вжив невипадково, адже коли раніше розвідники опинялися у так званих мертвих зонах, зв’язок із ними припинявся, що могло призвести до будь-яких надзвичайних ситуацій. Коли ж отримали ноу-хау від батька Павла, то ці «зони» вже не були страшні, — коментує зв’язківець.
І хоч у житті з Володимиром Володимировичем ніхто з військових не бачився, а лише спілкувалися телефоном, це не заважає їм бути вдячними за ту допомогу, яку він їм надав. Хлопці часто згадують добрими словами пана Володимира і його сина, який, до речі, був чудовим солдатом.
