Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Побачивши її на вулиці, навряд чи хтось зможе подумати, що за її плечима − 6 років війни. Дебальцеве, Чорнухине, Катеринівка… Десятки врятованих побратимів та… сотні знешкоджених мін.
Ольга Прищепа на псевдо «Кобра» − єдина жінка-сапер у своєму батальйоні. Ольга уже четвертий рік розміновує Донбас від ворожих снарядів та мін. Чому кобра? Відповідає − бо спокійна, доки її не чіпають…
Ольга пішла на війну добровольцем у 2014 році, до цього ніколи не мала справи з військом. Зі столичного бухгалтера, яким працювала багато років, стала начальником медичної служби в батальйоні імені Джохара Дудаєва.
Нині сержант Ольга Прищепа − сапер. Вона − головний сержант інженерного взводу однієї з бригад ЗСУ. Щодня ризикує власним життям не менше, ніж колись з бойовими побратимами під обстрілами на передній лінії. Нерозірвані снаряди, міни, розтяжки, закладки. Нині її війна − знаходити та знешкоджувати залишені проросійськими бойовиками смертоносні пастки.
Про службу в добробаті, Дебальцівський плацдарм, захоплення саперною справою та… поранення — Ольга розповіла у полі після розмінування ще однієї ділянки території поблизу Павлополя.
Сапер залишається живим доти, доки йому страшно
— Сапер залишається живим доти, доки йому страшно − бо тоді він обережний, − відповідає Ольга на запитання, чи не страшно жінці працювати з вибухонебезпечними предметами.
Та каже, що за роки війни не раз подумки прощалася з життям.
2014-й рік. Околиці Катеринівки. Ольга − медик добровольчого батальйону, який тоді був на підсиленні 72-ї бригади, разом із побратимами вирушила на завдання. Бій розпочався раптово.
— Я бачила ворога за десятки метрів. Він стріляв по нас …
Думала, ми не вийдемо звідти живими, − пригадує Ольга.
Машина, яка їхала попереду, вибухнула від влучання ворожого снаряду. В перші ж хвилини бою просто на очах у Ольги загинуло одразу чотири чоловіки, двоє було поранених. Під час обстрілу куля влучила і в їхню машину − зачепила водія. Команда в’їхала в кювет. Ольга дивом встигла вистрибнути з неї і просто між вибухами і кулями побігла рятувати поранених хлопців.
— Поранених було багато. Пам’ятаю, як один хлопчик, який мав дев’ять кульових влучань, що здавалося − точно не виживе, подякував мені за допомогу… Я ледве стримувала сльози, бо подумки уже прощалася із ним… Я дуже рада, що мені вдалося його врятувати та довезти. Він вижив, − розповідає Ольга.
Таких врятованих життів на її рахунку − не один десяток.
Навіть футболку на собі порвала, щоб перев’язувати поранених у Дебальцевому
Лютий 2015-го. Дебальцеве. Їхній батальйон разом із іншими базувався в самому місті в будівлі одного з навчальних закладів. Отримали завдання висунутись на підсилення наших підрозділів в район Чорнухине. Командир поділив батальйон на дві частини. Ольга залишилася з однією в Дебальцевому. Комбат з іншою вирушив у Чорнухине.
— Так багато загиблих та поранених, як в Дебальцевому, я не бачила більше ніде. Я не встигала усім допомагати. Бракувало навіть бинтів. Щоб перев’язувати рани, навіть футболку порвала на собі …
Комбат загинув 2 лютого, через п’ять днів ми вийшли з Дебальцевого. Виходили не через коридор, а на тиждень раніше − це врятувало батальйон — говорить Ольга.
А згодом добровольчий батальйон розформувався. Ольга і частина бійців перейшли в підпорядкування Збройних Сил.
Потрапивши до лав Збройних Сил, Ольга певний час служила ще медиком. Саперна справа, каже, була для неї закрита. Адже жінка не мала належної освіти. Хоча шукати розтяжки та знешкоджувати міни Ольга навчилася ще в батальйоні Джохара Дудаєва. Її вчителем був чоловік Аміни Акуєвої − Адам.
− А як стала бійцем добробату?
− Побачила в інтернеті оголошення про набір. Зателефонувала, прийшла на співбесіду і залишилася. Я ніколи не мала справу з військовими. Більшість українців, які прийшли в батальйон, також. Ці люди, які визвалися прийти на допомогу нашій країні, вчили нас усьому: як правильно йти на виконання завдання, тренували і фізично, і психологічно. Тут я пройшла курси з тактичної медицини, тут вперше побачила, як знешкоджують розтяжку, і захопилася цією справою, − продовжує Ольга.
Спочатку Ольга просто спостерігала. Далі − асистувала. У Збройних Силах зуміла переконати керівництво відправити її на спеціальні саперні курси й нарешті почала розміновувати сама.
Щойно повернулася зі шпиталю − попросила дати в руки гранату. І − видихнула…
— Коли сапери побачили, що я розуміюся на снарядах, вибухівці, знаю, що і як влаштовано, зрозуміли, що це моє, кажуть жінка зазвичай більш уважніша та терпляча, а в саперній справі саме це − головне, − каже Ольга.
− Була спочатку командиром відділення, нині — головний сержант інженерно-технічного взводу.
Нині Ольга має вже чималий досвід саперної справи, може розмінувати чи не увесь спектр вибухонебезпечних предметів, який є на озброєнні у ворога. Але попри це, пильності не втрачає. Каже ніхто не застрахований від помилок, навіть досвідчений сапер. У 2017-му році в Золотому вона сама підірвалася на розтяжці. Тиждень лікувала поранення у госпіталі й хвилювалася, чи зможе далі служити сапером.
— Щойно повернулася зі шпиталю на позицію − попросила дати в руки гранату. І − видихнула. Все добре. Страху не було. Тож можна далі працювати, − каже Ольга.
Вдома про її поранення діти дізналися лише згодом. Випадково. З розмови мами по телефону. Відтоді завжди під час телефонної розмови кажуть − берегти себе.
Коли я пішла на війну, меншому синові було всього вісім років
ЇЇ синочки знають − мама робить важливу справу. Тож, попри щоденні хвилювання, дуже пишаються нею.
— Коли я пішла на війну, меншому синові було всього вісім років, але він зрозумів мене і підтримав. Нині ми постійно на зв’язку. Я рідко буваю вдома. Тож сини зростають самостійними. Вони добре знають, чому я тут. Я − їхня гордість, а вони − моя, − розповідає Ольга.
Щодня вона вдягає екіпірування, бере до рук металошукач, щуп та крок за кроком очищає землю Донбасу від небезпечного «спадку» війни. І добре знає, хай як вона сумує за своєю родиною, покинути розпочату справу швидко не зможе. Бо навіть якщо активні бойові дії для більшості військових закінчаться, роботи в неї та її колег вистачить ще на багато років.
