За своїм змістом вони різняться настільки гранично, що свідчать про два цілковито протилежні, абсолютно несумісні між собою світогляди. Українське «Ніколи знову!» постало…
Вітаючи 23 лютого з так званим Днем захисника Вітчизни чи днем чоловіків замість встановленого державного свята 14 жовтня – День захисника України, потрібно копнути трішечки глибше і задуматись: з чим саме вітаємо?
Якщо заглибитись в історію, то ця дата присвячена подіям 1918 року, а саме боям 23 лютого під Нарвою і Псковом, де нібито Радянська Росія дала відсіч німецьким окупантам і тому 23 лютого є днем, де проявила героїзм і народилась молода Червона армія.
Свідки тих років пишуть, що насправді ніяких боїв не відбувалось, що німці наступали невеликими групами по 100-200 осіб, причому добровольців, а більшовики, чувши про наближення міфічного німецька війська, покидали міста і станції ще до їхнього прибуття. Тому, зрозуміло, про народження Червоної армії в результаті придуманої «перемоги» ми аж ніяк не можемо говорити. Про що свідчать й факти тих років. Наприклад, газети кінця лютого 1918 роки не містять ніяких переможних реляцій. І лютневі газети не менш бойового 1919 року теж не радіють з приводу першої річниці «великої перемоги».
Троцький і Сталін, штучно насадивши традицію щорічного свята, старались витіснити зі свідомості людей ганебну пляму, що ганьбила минуле Російської імперії. І як ми бачимо, це вдалося. Так сказати, в найкращих традиціях радянської пропаганди.
Але яке відношення має Україна до цієї дати? Навіщо святкувати день капітуляції Радянської Росії, ще й називаючи його Днем захисника Вітчизни?
Деяких людей, на жаль, дуже важко переконати, наводячи при цьому ґрунтовні аргументи та історичні факти. Проте в час, коли Україна бореться за свою незалежність і мало не щодня на Сході гинуть українські військові, кожен із нас зобов’язаний ставати свідомим українцем, знати свою історію, не перекручену путінською Росією. Коли таких громадян стане більше, Україна зможе легко протистояти системам, що намагаються знищити нас як державу.
