Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Українська мова, як і її носій, народ наш, упродовж століть зазнавали відвертих переслідувань. Адже вільнолюбні українці — як єдина нація — не влаштовували ані царів з королями, ані комуністів. Нині їхніми «гідними» наступниками є кремлівські «кріслодуми». «Української не було й нема, як і українців як народу» — їхня вже усталена, як вічна мерзлота, позиція.
А втім, українську мовознавці світу офіційно визнають за одну з найгарніших і найспівучіших. А французькі вчені ще всередині минулого століття за допомогою комп’ютерних технологій довели, що українська — одна з найстаріших європейських і слов’янських мов.
Перший «Буквар» мав українське коріння
Перша згадка про українські слова датована 448 роком. Візантійський історик Пріск Панійський, перебуваючи у таборі вождя гунів Аттіли, розміщеному на теренах сучасної України, записав у нотатнику слова «мед» і «страва».
Українська мова належить до слов’янської групи індоєвропейської мовної родини. Багато хто вважає, що найнаближеніша до неї російська. Але вчені-філологи, провівши дослідження, спростовують це твердження. На їхню думку, найнаближенішою до нашої є білоруська — спорідненість становить 84 відсотки.
Перший український «Буквар» видав у 1574 році у Львові першодрукар Іван Федоров. До наших часів дійшов лише один примірник цієї книги, знайдений 1927 року в Римі.
Це зумовлено тим, що, починаючи з IX-XI століття, обидві мови формувалися на спільній діалектній базі, а наші народи до XVI століття мали спільну писемну книжну українсько-білоруську мову. Польська споріднена з нашою на 70 %, сербська — на 68. Російська ж посідає «почесне» четверте місце, оскільки її схожість з нашою вимірюється лише 62 відсотками.
Українську офіційно визнали літературною після видання «Енеїди» Івана Котляревського. Перший український «Буквар» видав у 1574 році у Львові першодрукар Іван Федоров. До наших часів дійшов лише один примірник книги, знайдений 1927 року в Римі.
Дещо з хроніки нищення солов’їної
1622-й: до царя Михайла звертається московський патріарх Філарет з проханням спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія». Прохання, звісно, задовольнили.
1696-й: польський сейм ухвалює рішення про запровадження польської мови в судах та установах Правобережної України.
1720-й: указ царя Московії Петра І про заборону книгодрукування українською та вилучення українських текстів з церковних книг.
1731-й: цариця Анна Іванівна вимагає вилучити книги українського друку, а «науки вводить на собственном российском языке». У таємній інструкції правителеві України князю Шаховському наказує перешкоджати українцям одружуватися з поляками й білорусами, а надавати перевагу росіянам.
1766-й: наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які видає московська друкарня, випробувані та затверджені синодом. Згодом їй заборонено друкувати букварі українською й наказано вилучити ті з них, що вже були розповсюджені й використовувалися.
1782-й: постанова про створення спецкомісії для запровадження в усіх навчальних закладах Російської імперії єдиної форми навчання і викладання російської. Запровадження 1783-го в Київській Академії й українських колегіях навчання російською мовою. Дяки та священники мали читати молитви й правити службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию».
Царський міністр Валуєв: «Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши».
1784-й: наказ митрополитові Київському й Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії, які послуговувалися українською мовою.
У 1863-му з’являється горезвісний циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва, в якому йдеться, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». Заборонялося навчання в освітніх закладах усіх рівнів, друкування книг духовного змісту, навчальних та для народного читання українською мовою.
1888-й: указ Олександра ІІІ про заборону вживання української в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.
Усього за часів існування двох імперій — Російської та СРСР — видано понад 200 указів, розпоряджень, постанов, спрямованих у кращому разі на зменшення обсягів вживання української мови, а то й на повну її заборону.
1914-й: заборона святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, указ Миколи II про скасування української преси, заборона в окупованих російською армією Галичині й Буковині вживання української, друкування книг і часописів українською, розгром товариства «Просвіта», зруйнування бібліотеки Наукового товариства імені Тараса Шевченка.
1938-й: постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» і посилення русифікації України згідно зі спеціальним рішенням XIV з’їзду КП(б)У.
1958-й: постанова пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти», на виконання якої Верховна Рада Української РСР ухвалила закон, за яким діти вивчають українську «за бажанням батьків».
1983-й: постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови у школах і виплату 16 відсотків надбавки до платні вчителям російської мови й літератури.
1989-й: постанова пленуму ЦК КПРС, якою російська визнається як єдина офіційна і загальнодержавна мова на теренах СРСР.
Усього за часів існування двох імперій — Російської та СРСР — видано понад 200 указів, розпоряджень, постанов, спрямованих у кращому разі на зменшення обсягів вживання української мови, а то й на повну її заборону.
Мову нищили економічно й політично ще вчора
З проголошенням у 1991-му незалежності України всім свідомим українцям здавалося, що «українській мові нарешті легше дихатиметься», як писав тоді В’ячеслав Чорновіл. Але не так сталося, як гадалося: вже за кілька років, у 1994-му, почалися спроби надати російській статус офіційної.
Ще кілька років тому співвідношення між україномовною та російськомовною пресою становило 1 до 10 — не на нашу, звісно, користь.
Ніби виконуючи рекомендації міністра освіти часів царської Росії Валуєва, який вирізнявся ненавистю до всього українського, РФ завалила Україну дешевими шовіністичними газетами, на ТБ виходили передачі антиукраїнського змісту. Співвідношення між україномовною та російськомовною пресою становило 1:10. А за рівнем оподаткування власної книги, що сягало 28 % від вартості видання, ми опинилися серед світових «лідерів».
З кожним роком частка україномовної друкованої продукції скорочувалась, а російськомовної зростала: якщо у 1990 році напередодні розпаду радянської імперії надруковано майже 79 мільйонів примірників книг і брошур українською, то вже 1992-го — менше ніж 45 мільйонів. З кожним роком їхня кількість зменшувалася, а українці дедалі більше попадали на гачок російської преси й тих «цінностей», які вона, хоч і завуальовано, а все ж нам нав’язувала.
Крига скресає. Але — повільно
Лише в останні роки влада почала виправляти помилки, допущені її попередниками. Зокрема стосовно мовного фронту. Наприклад, парламент ухвалив Закон України, який, на думку багатьох політиків, учених-мовників, забезпечує державній мові гідне місце. Навіть за всіх його недосконалостей.
Але й тут не обійшлося без спротиву. І дарма що в парламенті давно вже немає ні «червоних директорів», ні чиновників зі своїм «славним» партійним минулим. Знайшлися у них гідні послідовники. Достатньо переглянути виступи деяких нардепів, які надто занепокоєні «гнобленням великої російської мови, притисненням інтересів російськомовного населення». Нещодавно одна поважна панянка заявила на всю країну, що «українською людей не нагодуєш». І зала запрошених на це ток-шоу гаряче їй аплодувала…
Багато мовознавців пропонують додаткові заходи, реалізація яких сприятиме утвердженню української. Зокрема, на думку Лариси Масенко — доктора філологічних наук, провідного наукового співробітника Інституту української мови НАН України, іспити зі знання мови повинні складати не лише претенденти на посади держслужбовців, а й ті громадяни, які претендують на керівні крісла у державних корпораціях, установах і підприємствах.
Повільно, але наша солов’їна завойовує життєвий простір. Про це свідчать і соціологічні дослідження, проведені Київським міжнародним інститутом соціології. Згідно з їхніми результатами, в останні роки частка тих, хто вважає, що російську слід вивчати у тому ж обсязі, що й українську, зменшилася з 46 відсотків до менш як 30. При цьому майже 8 відсотків респондентів дотримуються думки, що російську «не треба вивчати взагалі». А 46 відсотків українців зі своїми ближчими родичами розмовляють переважно українською.
