Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
18 лютого у Залі Пам’яті, що на території Міністерства оборони України, відбувся щоденний церемоніал вшанування українських військовослужбовців, які загинули в різні роки внаслідок збройної агресії Росії на Донбасі. Того дня Дзвін Пам’яті пролунав 32 рази. Серед полеглих ‑ 26 військових ЗС України.
З-поміж загиблих – прізвище сержанта 30-ї окремої механізованої бригади Анатолія Буднікова. Кореспонденту АрміяInform вдалося поспілкуватися з дружиною Анатолія Миколайовича Любов’ю Іванівною, котра прийшла, аби вшанувати пам’ять чоловіка.
«Моєму чоловікові, коли він загинув, було 54 роки, – розповідає Любов Іванівна. – Народився він у селі Велика Мечетня Кривоозерського району Миколаївщини. Мріяв про море. Після закінчення школи вступив на навчання до Миколаївського морехідного училища, проходив практику як матрос-водолаз. Після служби в армії (у морській піхоті у Феодосії) працював у столичній міліції. Опісля звільнився й влаштувався на будівництво. Отримав невелику квартиру в старому будинку, який перебував на балансі Міноборони. У нас народилися двоє дітей. А нині вже маю шістьох онуків».
Завжди спокійний і розсудливий Анатолій Миколайович був надійною підтримкою родини. Усі домашні справи робили разом, а після тяжкої травми дружини, котра є інвалідом 2 групи, чоловік весь побут узяв на себе.
– Про рішення піти в АТО чоловік повідомив нам уже з потяга, коли їхав до війська, – пригадує Любов Іванівна. – Для нас це стало приголомшливою несподіванкою.
Мобілізували до війська Анатолія Буднікова у серпні 2014-го. Служив у 30-й окремій механізованій бригаді Сухопутних військ і брав участь в АТО. Учасник боїв за Дебальцеве.
За словами пані Любові, Анатолій Миколайович у січні 2015 року приїхав у коротку відпустку навідати сім’ю. Потім повернувся у Дебальцеве…
«Там же знайшов вічний спочинок», – зі сльозами на очах мовить дружина.
Як пізніше розповіли їй побратими чоловіка, пост, де перебував Анатолій Будніков, оточив противник і обстріляв «Градами». Під час бою його важко поранили. Усіх поранених, яких намагалися вивезти з-під обстрілу, вбив ворожий снайпер…
Указом Президента України №473/2015 від 13 серпня 2015 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі», Анатолій Будніков нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 11 вересня 2015 року у Великомечетнянській середній школі, де навчався Анатолій Будніков, відкрито меморіальну дошку на честь Героя.
«Сьогодні ми живемо з дочкою й онуками в маленькій квартирі, в аварійному будинку. Син через тісняву винаймає квартиру, а в нього теж діти. Я вже понад тридцять років стою на квартобліку. Після загибелі чоловіка неодноразово зверталася до влади міста, щоб надали нам житло аби розселити дітей. Мені відповіли – що нам не належить. Чому? Конкретної відповіді не отримали, лише відписки», – горює Любов Буднікова.
Кілька років тому в сім’ї Буднікових трапилося нещастя. Через несправну електропроводку в квартирі спалахнула пожежа. Вогонь знищив усе майно родини.
«Нам із Анатолієм довелося продати будинок у селі, щоб самотужки зробити ремонт і придбати необхідні речі. Не встигли від тієї біди відійти, як виникла інша – війна на Донбасі. А тепер, коли чоловіка не стало, взагалі не знаю, як бути далі. Будинок, де проживаємо, аварійний, тому щодня переживаю, аби не опинилася на вулиці. Мені потрібна операція, а це дуже великі гроші, яких не маю. Щороку можновладці запевняють, що обов’язково допоможуть. Але жодного разу не зателефонували, не поцікавилися. Все залишається лише на словах. Проблем дуже багато, а поки лише обіцянки…» – бідкається Любов Іванівна.
