Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Звіку-правіку, серед нескінченних кривавих битв, касти професійних воїнів вибудовували власний світогляд, яким диктувалися і відповідні правила поведінки. Їхні основи зародилися з появою постійних військових формувань у індо-арійців. Розвиваючись, вони остаточно сформувалися як кодекс честі в лицарському середовищі середньовічної Європи у XII–XVI
століттях. А пізніше, завдячуючи дружинному лицарству княжої Київської Русі, його успадкували українські козаки. Більшість правил спершу існували неписаними, але з часом набували законної сили…
Джерело джерел лицарських кодексів
Перші арійські професійні воїни, прославляючи свого головного бога Індру за мужність і героїчність, могутність, благородство і щедрість, прагнули володіти такими ж рисами. Таке ж бачення образу воїна від них успадкували і скіфи. Серед них панувало незламне переконання, що носіння зброї не є головною ознакою вільнонародженої людини. Треба було не тільки фахово володіти зброєю, а й бути достойним статусу воїна морально. Тому є безліч історичних підтверджень. Приміром, Геродот, описуючи битву скіфів зі своїми рабами, цитував таку промову скіфського вождя до воїнів так: «Що це ми робимо, скіфські воїни? Ми боремося з нашими власними рабами! Адже коли вони вбивають нас, ми слабшаємо, якщо ж ми
знищимо їх, то у нас буде мало рабів. Тому треба полишити списи й луки. Нехай кожний зі своїм батогом піде на них. Адже поки вони бачили нас озброєними, вважали себе рівними нам, а саме вільнонародженими. Якщо ж вони побачать нас із батогом замість зброї, то зрозуміють, що вони наші раби, і, визнавши це, вже не наважаться нам чинити опір».
Скіфи були переконані, що воїн має бути гідним свого
статусу і майстерністю, і морально
У індоєвропейському військово-лицарському кодексі особливе значення надавалося вірності своєму слову. Перед сутичкою чи битвою ворогові неодмінно посилали відкритий виклик. Також у пошані у воїнів
були шляхетність, великодушність, право переможця помилувати переможеного, зневага до смерті та пошанування лицарських чеснот. Так, починаючи з першого тисячоліття до нашої ери, у кіммерійців, скіфів, сарматів та інших народів, які проживали у той час на терені нинішньої України, сформувалися військові етичні принципи, які згодом стали засадами всіх інших кодексів честі.
Коли вмирати не соромно
У князів та дружинників Київської Русі лицарський кодекс продовжує існувати і розвиватися. Яскравий приклад цьому – звернення князя Святослава до своєї дружини. Під час війни з візантійцями русичі втрапили у скрутне становище. Тоді великий князь київський промовив до воїнів: «Уже нам діватися нікуди, і волею, і неволею станемо супроти. Так не посоромимо землі Руської, а ляжемо тут кістьми, бо мертвий сорому не має. Коли ж побіжимо, то сором нам. Тож не маємо втікати, а станемо кріпко, я ж попереду вас піду. А коли моя голова поляже, то про свої думайте самі». У відповідь Святослав почув: «Де твоя голова поляже, там і наші положим».
Козаки ніколи не віддаються в руки ворогів, встромляють
собі в нутро меч і так себе забивають
Візантійський історик Лев Диякон характеризував наших предків так: «Народ нерозважливий, войовничий, сильний, що нападає на всіх сусідів. Вони ніколи, хоч і переможені, не віддаються в руки ворогів, і якщо не
сподіваються вирватися, встромляють собі в нутро меч і так себе забивають». Чесноти військового кодексу виразно простежуються і в перлині лицарської поезії Київської Русі «Слові о полку Ігоревім»: «Почнемо же,
браття, повість оцю від старого Володимира до нинішнього Ігоря, який укріпив ум силою своєю і вигострив серця своєю мужністю. Сповнившись ратного духу, навів свої хоробрі полки на землю Половецьку за землю
Руську».
Козаки-розбійники були людьми честі
Не таємниця, що запорожці частенько «кормилися» набігами на землі Османської імперії. Втім – зважимо на релігійні та етичні засади тих часів. Напад на відвічного ворога для козаків був обов`язком і честю. А «ясир» – здобич – законною винагородою за звитягу. Варто уваги і те, що більшість набігів запорожці затівали, щоб витягти з османського полону рабів-слов`ян. При цьому січовики жорстко дотримувалися певних правил поведінки у мирний та воєнний час. Ось як змальовував козаків та їхні чесноти в першій половині XVII сторіччя французький військовий інженер Гійом де Боплан: «Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя… Вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод,
голод і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидше нерозважливі, бо не дорожать власним життям. Де найбільше вони проявляють спритності та доблесті, так це б’ючись у таборі під прикриттям возів…»
Найстрашнішим гріхом січовики вважали навіть не зраду, а
братовбивство
Одна з головних засад лицарського кодексу запорожців – релігійність. Побожність козаків – глибинне і природне явище. Постійно перебуваючи між життям і смертю у війнах із османами, татарами, поляками, ці лицарі степів і морських просторів розуміли всю ницість мирських переживань. А найстрашнішим гріхом вони вважали навіть не зраду, а братовбивство. Зрадника, коли ловили, просто «карали на горло». Того ж із них, хто у сварці або з будь-яких інших причин, окрім поєдинку честі, вбивав січовика, вони живцем закопували в землю разом із тілом загиблого. Бо вважали, що життя запорожця належить тільки Богу й Україні. Козак від криці мав гинути тільки у бою!
Запорізька Січ стала тим центром, навколо якого почало становлення запорізьке військо. У його формуванні одну з провідних ролей відіграла українська військова аристократія-шляхта, яка вже була носієм лицарських військових принципів. Представником цієї славетної когорти був і засновник першої Запорізької Січі на острові Хортиця князь Дмитро Вишневецький – у народному епосі «козак Байда». Рядові січовики миттю перейняли й засвоїли правила кодексу. Бо розуміли: без звитяги, братерства, залізної дисципліни в походах та віри у Бога нічого не вартуватимуть. Український історик Володимир Антонович писав: «Ми бачимо, що з XVI сторіччя козаччина швидко зростає і дає спроможність не тільки боронити край, але, гуртуючи численні потуги, переходити вже і на напади…»
