На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
У січні-лютому 2015 року надзвичайно важкі бої точилися на підступах до Дебальцевого. Російсько-терористичні війська намагалися захопити місто за будь-яку ціну, адже це був стратегічно важливий залізничний вузол.
Оборону позицій цього району бойових дій у складі 1-ї роти 40-го мотопіхотного батальйону «Кривбас» 17-ї окремої танкової бригади тримав і командир БМП солдат Дмитро Лісовенко. Свій останній бій 32-річний Герой прийняв 12 лютого 2015 року в тактичному оточенні поблизу Дебальцевого біля села Новогригорівка, обороняючи опорний пункт.
Дмитро Лісовенко став на захист Батьківщини в серпні 2014-го, з третьою хвилею мобілізації. Недовгі збори в дорогу, швидке прощання з сім’єю: дружиною Іриною та синами – п’ятирічним Данилком та дворічним Тимофійком − все промайнуло миттєво. І ось Дмитро вже в складі бронегрупи 40-го батальйону, спочатку як механік-водій, а згодом – командир БМП. Він мав вищу освіту, яку отримав у Сумському державному університеті, строкову службу проходив у 30-й механізованій бригаді, до того ж добре розбирався у техніці, яку любив змалку, а до війни працював слюсарем-ремонтником і старшим майстром дільниці.
Дмитро мав гарну вдачу, був дуже життєрадісним і товариським, слів на вітер ніколи не кидав, тож швидко здобув міцний авторитет у військовому колективі. Цінували його і за чудову фізичну підготовку – він був майстром спорту з самбо та дзюдо − і за щиросердність, справедливість і доброту, на яку він ні для кого не скупився.
– Робота майстра – не з легких, між молотом та ковадлом, втім, Діма, направду, був відмінним керівником: знаходив нестандартні ефективні рішення до технічних задач, вмів організувати людей на відповідальну роботу, а за потреби – захистити їхні права. Не терпів хамства, нехлюйства, був дуже порядним. Усі – від робітника до начальства – його поважали, бо найвищу «планку» Діма насамперед ставив собі, – розповів про Дмитра його батько Іван Лісовенко.
На позиції до Новогригорівки, що поблизу Дебальцевого, батальйон «Кривбас», який складався переважно з кіровоградців, сумчан, полтавців та херсонців, людей абсолютно мирних професій, прибув 17 грудня 2014-го. Тут воїни отримали завдання утримувати опорний пункт «Пчола». І одразу потрапили в пекло.
– На міцних донецьких морозах наші старенькі БМП-шки розмерзалися, – згадував побратим Дмитра навідник Микола Дмитришин. – У перервах між боями, у кожну вільну хвилину, замість перепочинку, копирсаємось в їхніх залізних нутрощах. Руки в ранах, обмороженнях. Звісно, якщо хочеш повернутись із бою, то гайки крутитимеш, але ж не всі ремонтники, дехто техніку бачив уперше.
Саме тоді й став на вагу золота талант сумчанина Дмитра Лісовенка, у якого, за словами бойових товаришів, дійсно були «золоті» руки.
– Дмитро був безстрашним і дуже відповідальним, не задумуючись про небезпеку, без вагань виконував поставлені бойові завдання, йшов побратимам на виручку, у разі потреби міг бути і за стрільця, і за механіка-водія, – поділився заступник командира роти Олександр Божук. – Від природи він мав хист до техніки. Звісно, попервах чогось не знав, зокрема, тонкощів роботи мехвузлів броньованих машин, але намагався розібратися, перебрати все своїми руками.
Спершу Дмитро свою машину налагодив так, що працювала, мов швейцарський годинник, а пізніше взявся за «бехи» друзів. Згодом командування вже офіційно доручило йому з декількома теж добре технічно «підкованими» хлопцями відновлення «пораненої» бойової техніки. Вони порядкували на стоянці поблизу штабу, куди стягували побиту й ненадійну «броню». Діма з хлопцями там зі світанку до повної темряви частенько «чаклували». З двох розтрощених машин скласти одну, але справну, готову до бою – для них була звична практика, а інтенсивність боїв на той час була такою, що понівеченої техніки, «донорів» – не бракувало. А скільки екіпажів БМП йому завдячують життям!..
Із 22 січня ворог розстрілював Новогригорівку цілодобово й з усіх калібрів. Ворожа піхота постійно атакувала позиції, ниточка ж постачання — пальним, запчастинами і боєкомплектом — ставала все тоншою. Батальйон, який із самого початку був недоукомплектований на третину, стримував танкові атаки кадрової російської армії, ніс великі втрати…
А після захоплення ворогом Вуглегірська, Новогригорівка стала ніби ключем до взятого в лещата Дебальцевого. Напруга зростала щодня. Атаки і обстріли посилювалися. Та батальйон стояв до кінця, відповідаючи прицільним вогнем, влаштовуючи засідки, підпускаючи ворога і б’ючи напевне.
32-річний Дмитро Лісовенко загинув надвечір 12 лютого під час мінометного обстрілу позицій батальйону через пряме попадання у бліндаж. Під час недовгого затишшя тіла полеглих повезли на Артемівськ. Та вантажівку, відповідно марковану, ворог розстріляв впритул, і наші загиблі ще кілька тижнів лежали просто неба на «нічийній» землі…
Поховали Дмитра з військовими почестями в рідному місті – на Алеї слави Центрального кладовища Сум. Містяни удостоїли героя званням «Почесний громадянин Сум», на фронтоні цеху ПАО «Сумське НВО», де він працював майстром, відкрито меморіальну дошку. Нагороди Дмитра Лісовенка – палкого патріота і відважного воїна – ордени «За мужність» ІІІ ст. і «За жертовність і любов до України» як найдорожча реліквія зберігаються в родині героя, в пам’ять про батька для синів Данила і Тимофія.
