«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
«Зима 2017-го. Я повернувся з групою на базу з розвідзавдання – 8 днів у снігах під Донецьком вистежували поганців. Така «робота» неабияк б’є по тілу, пекельно болить спина. Куди діватися – пішов до лікаря. Роздягнувся. Він оглядає спину, прощупує хребет… Раптом як розверне мене!
– Док, ти зовсім знахабнів? Що за дикість?
– Зачекай. У тебе шрам від поранення у скроню. Татуювання спезназу… Це – «Афган»?
– Ну, так… – не зовсім розуміючи, в чому річ, відповів я.
– Ти «грушник»?
– …Так, – підозріло глянув на лікаря.
– Командир «басмачів»?
– Так. А в чому річ?
– «Мазай», хіба ти мене не пам’ятаєш?
А голос же знайомий. Обличчя з роками змінюється, та голос майже незмінний… Починаю ритися в пам’яті. Здогадка ошелешила!
– «Іскра»!
– Так!
Обоє очманіли від несподіванки. Братні обійми і сльози радості. А що ви хочете – п’ять років війни в Афганістані, і цілих 30 років не бачилися…»
«Шансів довезти живим були мізерними…»
Так яскраво зустрівся з бойовим побратимом Олександром Іскрою черкащанин Юрій Міхєєв. Тоді, кількадесят років тому, ще зовсім юні офіцери працювали за проєктом «Каскад» в Афганістані. «Іскра» був командиром «Чорного аіста» – виявляв бандгрупування ворога, а група «Мазая» «басмачі» – їх знешкоджувала.
– Ми потрапили в Афган одночасно з Сашою у 1981-му. У кожного була група з 27 осіб. З першого дня здружилися. Коли нас шукав командир, завжди говорив: «Якщо є «Мазай» – значить «Іскра» десь поряд. Бо це два відчайдухи, які завжди працюють разом», – усміхається Юрій. – За 5 років ми здійснили понад сотню спільних вдалих спецоперацій. Завжди, коли моя група втрапляла в якусь халепу, Саша приходив на допомогу.
Про групу «Мазая» ходили легенди, тож не дивно, що на неї не один рік полювали «духи». Якось, повертаючись із завдання, бійці таки втрапили в засідку.
– Ворогів було приблизно 70. Нас – майже вдвічі менше. Але ми відчайдушно вступили в бій. З’явилися поранені, «200-ті»… Перший осколок влетів у ногу. Я нагнувся і другий осколок потрапив у скроню. Контузило… Того разу «Іскра» працював із групою на іншому напрямку. Але коли дізнався про нашу ситуацію, взявши кілька вертольотів, примчав на допомогу, – розповідає офіцер.
Поранення в Юрія були важкими, і, за вимогами медичного сортування, Олександр не мав права брати його до себе на борт, бо шанси довезти друга живим були мізерні.
– Саша не зреагував на мої відмовки, мовчки закинув на плечі й поніс до вертольота. А це, на хвилинку, три кілометри горами. Я весь час був притомним, бо він розмовляв зі мною всю дорогу, – пригадує Юрій. – Несе-несе, та як штурхне в бік пальцем. Я скрикну від болю. Він заспокоює: «Землячок, все добре, потерпи, але говори – не мовчи…» Не уявляю, звідки він черпав сили, та мене врятувати йому таки вдалося.
– Гори, «шкварить» сонце, спекотно, важко, доріг нормальних немає, – пригадує Олександр. – Ворог підходить надто близько, тож на перепочинок часу обмаль… Йдеш, начебто довго і водночас дуже швидко. Думали, не виживе. Але, дякуючи згуртованості команди, оперативності й жазі до життя, він нині з нами.
Після цього випадку життя обох офіцерів склалося по-різному. Та й не бачилися років із 30… Доки не зустрілися у 2017-му на Донбасі.
– В Афгані обоє були «старлеями», тепер – полковники. Ні вік, ні звання не стали на шляху до війська. Я знову пішов знищували бандформування, Сашко – рятувати поранених. Отак з 2014-го і воюємо на Сході. Були прикомандировані до різних підрозділів: «Донецьк-1», «Черкаси-1», «Айдар», «Правий сектор», 128-ма, 93-тя, 53-тя бригади… Після того як знову зустрілися, за добу до завдання завжди приходив до нього і обговорював можливі моменти майбутньої операції.
«Тіло немов друшлак, але продовжую жити і пишу книгу про війну на Донбасі»
11 травня 2017-го. Світлодарська дуга. Шоста ранку. Група «Мазая» просувається мінним полем через сіру зону в бік противника. Закріпилися. Об 11-й Юрій повертається і забирає другу групу. Посеред поля їх накриває артилерія…
– Коли обстріл застає на мінному полі, у тебе немає жодних думок, бо підсвідомо розумієш: це може бути остання секунда життя. У мінерів є таке поняття, як мінна павутина. Коли підривається одна міна, а за нею – ще 6. На жаль, у нас з’явилася можливість познайомитися з цим поняттям. Криє арта і відбувається ланцюжок вибухів під ногами. Одному з бійців уламок утрапляє в груди – одразу 200-й, інші падають на землю – тільки контузії. Підбігаю до них та питаю, чи можуть далі йти. «Ні» – відповідають.
По черзі Юрій виніс хлопців в укриття, де медик кинувся надавати їм допомогу. Щойно евакуював крайнього бійця, почувся свист.
– Не знав, що медик, який нам допомагає, – «Іскра». Я спішив, бігав, щоб усіх швидше перенести. Він якраз перебинтовував голову одному з поранених, а два солдати стояли поряд із ним, коли почув той свист. За інерцією штовхаю найближчого до себе бійця. Він падає на іншого хлопця, я – на Іскру й пораненого. Падаю і в ту ж секунду перший снаряд розривається за пів метра від ніг. Був притомний, ще бачив, як до мене схилився Саша, щоб допомогти. Чув, як він говорить… Далі – пітьма.
Через поранення серце Юрія зупинилось…
– Я зробив прямий укол адреналіну в серце… Не допомогло, – пригадує Олександр Іскра. – Який там масаж! Кулаком вліпив йому в груди. Нічого… Другий! Нічого… За третім ударом «Мазай» знову почав дихати. Швидко повезли його у шпиталь. Чесно скажу, шансів, що він виживе, було мало. Навіть не уявляю, як він встиг мене накрити собою. Але завдяки його діям я зараз і говорю з вами. Мене трохи «пошкрябало» і контузило, але головне, що його звідти витягли. Отакий цінний подарунок зробив він мені в переддень дня народження – вберіг життя. От і виходить, що в Афганістані я його врятував, а тепер – він мене.
8 днів коми, 95% ураження тіла осколками та 95% знос організму від поранень, численні операції й сотні молитов за життя Юрія від побратимів і рідних.
Зрешечену уламками голову оперували більше 6 годин і все ж лікарям вдалося повернути чоловіка до життя. І в грудях, і в животі було багато осколків, пробито тонкий кишечник. А з голови нейрохірурги дістали два осколки від міни із уламками черепа.
– Якщо згадати всі свої поранення, то тягне на медичний довідник. Куля 5,45 лишилася у лівому стегні, та щоб її дістати, потрібно різати 40 квадратних сантиметрів м’язів стегна. Це поранення ще з попередніх завдань. Тоді в мене вистрелили двічі з 800 метрів. Одна куля пішла навиліт, а інша застрягла, – пригадує Юрій. – А вже після цього обстрілу дістав близько 20 осколочних поранень рук і ніг. Найбільший, 25-сантиметровий осколок, виймали з черевної порожнини. В голові бракує трьох кісток, а деякі уламки виходять і досі. Правим оком не бачу зовсім, а лівим – тільки на 30%.
Нині Юрій – вдома. Після численних операцій, реабілітації й відновлення, чоловік потроху адаптується до мирного життя. Поруч із ним, як і під час коми, дружина Галина. А ще – шестеро дітей та стільки ж онуків.
– Вирішив, що найоптимальнішим моїм рішенням буде книга про війну – в Афганістані й на Донбасі. Наразі закінчую про Афган. Там – історії, цікаві випадки та ситуації, які вдалося нам пережити в тому пеклі. Потім почну про російсько-українську війну. Згадати і написати є про що. Головне – що живий!
