Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
З Мариною та Володимиром ми познайомилися кілька років тому. Молода пара з дворічним хлопчиком на руках прийшла зустрічати воїнів, які повернулися до столиці з фронту. Як виявилося, їхніх побратимів. Скромні й неговіркі, загартовані війною чоловіки, побачивши Марину з малюком, одразу помітно пожвавішали: «Ось де справжня героїня цієї війни!»
Як «Мальвіна» у хлопчачій подобі ховалася
Маленька, худенька, змучена недоспаними ночами, дівчина на героїню тоді скидалася не дуже. Проте, виявляється, про смілий характер і відчайдушний вчинок дівчини свого часу дізналася й говорила вся країна, а історія її кохання справді нагадувала героїчно-пригодницький роман.
Історія цієї пари почалася майже шість років тому. Дев’ятнадцятирічна дівчина-сирота Марина вирушила за коханим на фронт. Спочатку допомагала бійцям — господарювала просто під кулями. Потім нарівні з ними взяла до рук зброю. Воювала, допоки не з’ясувалося, що носить дитину під серцем.
Свого Володю Марина зустріла на Євромайдані. Зайшла зі знайомим до одного з наметів, аби зігрітися чаєм, і побачила його. Хлопця з блакитними, як небо очима.
А далі — війна. Сидіти осторонь, поки ворог роздирає на шматки рідну землю, корінний кримчанин Володимир з позивним «Леннон» не схотів. Став добровольцем. А Марина, довго не думаючи, кинулася за ним. Адже на той час, крім коханого, у неї нікого не було.
Про те, як зайцем добиралася на передову, без усмішки Марині згадувати не сила.
— Я переодягнулася в камуфляж, наділа балаклаву та сховалася в одній з машин автоколони, яка виїжджала зі столиці на фронт. Щоб не видати себе, всю дорогу прикидалася сплячою. Було важко, адже довелося нерухомо лежати між мішками з амуніцією, натягнувши на обличчя балаклаву, тоді як хлопці, рятуючись від спеки, роздягалися до трусів, — розповідає Марина.
Розпізнали дівчину на півдорозі — випадково. Змучені від спеки й довгої дороги бійці зупинилися, щоби скупатися в річці. Командир жартома сказав: «А тепер хлопчики — праворуч, дівчатка — ліворуч». Усі побігли праворуч, і лише той дивний «хлопчина» в балаклаві — в інший бік. Коли ж на подив хлопців він ще й в озері купатися відмовився, змусили відкрити обличчя і… ахнули. Перед ними стояв не хлопець, а дівчина — їхня «Мальвіна», з якою пройшли Майдан. Уже тоді вони знали, що відважність і відчайдушність завжди були чеснотами цієї дівчини, тож розуміли, що вмовляти повертатися додому марно. Навіть комбат після розкриття «зайчихи» хоч і насварив, але дозволив їхати з ними далі, щоб уперте дівчисько було під наглядом. І не добиралося на передову самотужки.
На фронті «Мальвіна» справді стала в пригоді — майстерно лікувала поранених, прала й господарювала на кухні. А згодом і сама взялася за зброю. Навчилася влучно стріляти, розбирати й чистити зброю, навіть розпізнавала за звуком ворожі обстріли.
Просто на передовій присягнули бути разом до скону
Улітку 2014-го батальйон воював у селищі Піски, що на Донеччині. Щоденні обстріли, небезпечні завдання — все це пара переживала разом. І хоча спочатку «Леннон» на передову «Мальвіну» не пускав, вона однак пробиралася туди, аби мати можливість прикривати коханого на позиції з кулемета. Бо, як виявилося, стріляла влучніше навіть за деяких чоловіків. А Володя тим часом роздобув для коханої найкращий бронежилет, шолом, амуніцію й потайки молився, аби з нею нічого не трапилося.
Згодом пара обвінчалася. Просто на передовій присягнули бути разом до скону. І щодня переконувалися, що їхня сила саме в єдності. Адже щойно опинилися окремо одне від одного, ледь не загинули. Того дня Марину, яка кілька днів почувалася недобре, відрядили на обстеження в госпіталь, а Володя лишився на позиції. Ворожі «Гради» посипалися просто на бліндаж «Леннона». Досі не розуміє, як встиг останньої миті відстрибнути в укриття. Водночас по дорозі з міста із засідки обстріляли БМП «Мальвіни». Побратими відчайдушно давали відсіч ворогу й лише потім помітили, що раніше безстрашна дівчина чи не вперше не кинулася відразу ж у бій, а не на жарт розхвилювалася. Повернувшись з госпіталю на позицію, вона здебільшого стала залишатися на господарстві. У небезпечних завданнях брала участь лише за нагальної потреби. Подиву хлопців не було меж. Лише потім вони зрозуміють: не за себе хвилюється дівчина. Мусить відповідати за життя ще однієї людини — маленького хлопчика, якого вже кілька місяців носить під серцем.
З окопів — на пологи
— Планувала допомагати хлопцям на передовій до пологів, та коли про мій стан довідався командир, одразу відправив додому. Нас з чоловіком обох. Бо вже переконався, що без коханого звідти нікуди не поїду, — усміхаючись, розповідає дівчина.
…Їхньому Кирилкові вже четвертий рік. Маленький веселий хлопчик уже тепер має сміливу, як у татка, вдачу і впертий, як у мами, характер. І хоч у молодої родини багато складнощів, передусім побутово-матеріальних, на сина вони нічого не шкодують. Виховують малого так, як мріяли зростати самі — у справжній любові й добрі, коли поруч завжди мама й тато, які повсякчас прийдуть на допомогу. Бо як це — розраховувати лише на себе і не чекати ні від кого допомоги, добре знають обоє. Марина — повна сирота, рано залишилася без мами, тата не бачила з народження. Володимир теж виріс без батька, тож про сина мріяв усе життя, аби бути для нього взірцем і надійним другом.
За прикладом татка Кирилко вже носить подарований столичними волонтерами маленький камуфляжний костюм, має почесне звання «син полку», як «охрестив» його командир, та зростає справжнім маленьким патріотом. Нині для його батьків це головне завдання.
