— Пані Валентино, кілька годин тому у вас була зустріч з рідними військових, які повернулися з полону. Які ви для себе виклики побачили після спілкування…
Кожного дня під час призивної чи приписної кампанії по всій нашій державі на збірних пунктах розігруються неперевершені драми. Батьки та їхні діти виконують ролі, що за змістом і акторською майстерністю можуть легко конкурувати з будь-яким блокбастером. Глядачем одного дня, а радше однієї серії, подібного невідзнятого серіалу став кореспондент АрміяInform.
«Ви − всі хабарники й бандити!..» (дія перша)
Саме з таким криком увірвалась до приміщення, де засідала приписна комісія Дрогобицько-Бориславського об’єднаного військового комісаріату на чолі з керівником військкомату полковником Миколою Лисаком, мама одного з молодиків, який щойно отримав приписне свідоцтво. Дзвінкий зі сльозами й надривом голос жіночки заглушив навіть найгучніші звуки в приміщенні.
− Ви − всі бандити й вбивці! – продовжувала вона кричати. – Я так цього не залишу! Мою дитину, каліку, визнали придатним до строкової служби! Що то діється! У нього роздроблені колінні чашечки! А вам би лише людей хапати! Ану, Васильку, (ім’я всіх цивільних дійових осіб, із відомих причин, змінено) ходи сюди!
Та спершу до зали засідання зайшов кремезний чолов’яга, який виявився татом призовника і за сумісництвом чоловіком цієї голосної представниці чарівної статі. Судячи зі всього, він відігравав роль декорації, що б мала налякати членів комісії, бо свою «роль» він виконував без слів. А вже слідом, похнюпившись, чимчикував худий і блідий спадкоємець подружжя. Чоловік із сином тихенько стали осторонь, віддаючи авансцену, себто залу перед столами комісії, головній акторці драми – мамі.
− Чого там стали! – продовжила вона! − Теж мені чоловіки! Постояти ні за себе, ні за сім’ю не можуть! Ходи, Васильку, сюди! Знімай штани!
І хлопчина, зробивши три кроки вперед, слухняно продемонстрував всім присутнім свої худі ноги. Слід зазначити, що і військовий комісар, і його заступник разом зі всіма іншими членами комісії спостерігали за цим дійством дуже спокійно, не заважаючи виставі. Та коли все дійшло апогею, за законами театрального мистецтва мала наступити розв’язка. І вона була несподіваною для аматорської «акторської трупи».
− Ай-яй-яй! Що ж то діється?! – Нарешті військком зміг вставити своє слово. – А ну негайно мені сюди лікаря-хірурга, який проводив обстеження цього могутнього красеня, а також особову справу призовника!
Спеціаліст і документи за хвилину вже були в кабінеті. Виявилось, що хірург бачив якусь проблему під час першого огляду, та й хлопчина сказав, що в нього болять коліна. Саме тому призовника було скеровано на дообстеження з вимогою зробити рентген проблемних місць. У справі були рентгенівські знімки та опис рентгенолога з цивільної лікарні. Якоїсь значної хвороби лікар не знайшов, тому і засвідчив свій діагноз підписом та печаткою.
− І що ви хочете від нас? – спитав військовий комісар у мами. – Згідно з документами ваш син цілком придатний служити. От дивіться – лікар написав, підписав, і більше того – скріпив свої висновки печаткою. А це вже документ, від якого я ані на крок не можу відступити!
− Та в тій лікарні теж усі хабарники! Тільки і чекають, коли я їм у кишеню щось покладу! – продовжила виставу мама. − Та не дочекаються! Я на вас всіх управу знайду! От побачите!
Полковник Микола Лисак, не підвищуючи голосу, дочекавшись, доки запал цієї матусі стихне, спокійно порадив жіночці взяти результати аналізів сина та зробити незалежне обстеження. Якщо діагнози будуть відрізнятись, вона може звернутись до СБУ з відповідною заявою. Відтак матуся гордо вийшла з зали, а за нею, тихенько перебираючи ногами, «виплив» і чоловічий склад першої дії спектаклю.
Імпровізований антракт між діями тривав недовго. Всього за кілька хвилин у залі стояла інша мама.
«Ви знущаєтесь над нами!» (дія друга)
– І де тут ті, що документи моєму синові не дали! – і чергова «прима» розпочала свій виступ. – Його не беруть тепер на навчання! Проблеми з роботою! Все − через вас! Ви над нами знущаєтесь, бо ми бідні прості люди, які не можуть вам заплатити!
Звукові коливання в повітрі здивували б, напевно, і Станіславського.
– Дитина має з вами мучитись?! І я теж?! – продовжила жіночка.
І поки вона нервово копирсалася у своїй сумочці, дістаючи зім’яті папірці, комісар вставив своє слово.
– Пані, та не хвилюйтесь і не кричіть на нас, ми всі все добре чуємо. Краще скажіть, хто ви і в чому ваша проблема? – спитав Микола Вікторович.
Відтак жіночка дістала жменю зім’ятих листків із якимись надписами та простягнула військкому. Виявилось, що її син минулого року проходив приписну кампанію та мав пройти певне дообстеження в лікарні. Під час припису він здобував освіту в одному з дрогобицьких навчальних закладів, з якого його відрахували. Через рік він вирішив поновитись на навчанні. А для цього вже потрібно було мати приписне свідоцтво. Але, зрозуміло, дообстеження юнак не зробив, на комісію, що відбулась ще рік тому, не з’явився.
– Чекайте, а де ваш син? – спитав комісар. – Чому він не прийшов?
– Та моя дитинка, він маленький в мене, нам добиратись довго, − продовжила мати (зміст пояснень збережено). – Що мені гроші на дорогу викидати!
– Ну, але ж ви приїхали… − продовжив полковник.
– Так, бо мій син нині сидить з моєю молодшою дитиною! А залишити її ні з ким! У мене нема часу! – з експресією в голосі пояснювала мама.
– Гм… Але ви знайшли час приїхати сюди, − сказав комісар. – То чому не залишились в дома з дитиною, а не прислали сюди сина?
– Він в мене ще маленький! – апелювала мама.
Після цього аргументу Микола Вікторович ще раз поглянув на документи, що привезла мама свого «маленького» 18-ти річного сина.
– Цього року приписна кампанія вже завершена, − наголосив комісар. – Приходьте наступного року, бо нині вам допомогти не можемо нічим. Потрібно було вчасно робити всі приписи лікарів.
І мама покинула «сцену» з традиційним «я на вас управу знайду! Ви ще побачите!..»
Завіса
Упродовж дня я став свідком ще кількох подібних «вистав». В основному мами, зрідка батьки, гнівно викрикуючи прокльони та образи, кидали документи на стіл комісії. Як правило, всі вони цією експресією, і на їхню думку «майстерною грою», часто приховуючи правду про свої помилки та огріхи дітей, намагались спонукати комісію до протиправних дій. Та до честі спеціалістів Дрогобицько-Бориславського об’єднаного військового комісаріату, всі конфлікти члени комісії витримали в межах правового поля, до того ж не підвищуючи голосу, незважаючи на всі образи, які сипались в їхній бік.
Шостий рік Україна знаходиться у стані фактичної неоголошеної війни. Шостий рік дії агресора стримують професійні військові. Шостий рік ми намагаємось будувати потужну армію. Саме для цього чоловіки повинні пройти строкову військову службу. До речі, розбиваючи черговий міф, – вкотре необхідно наголосити – СТРОКОВИКІВ НЕ БЕРУТЬ ДЛЯ УЧАСТІ В ООС. Усі вони виконують свої обов’язки лише у пунктах постійної дислокації частин. За цей час вони не лише знайомляться з армійською справою і набувають військових навичок, а й здобувають мілітарну кваліфікацію, часто отримують нову спеціальність, яка має попит і на цивільному ринку праці. І головне – стають справжніми чоловіками, захисниками України, які вже просто так не віддадуть ворогу своєї землі.
Та для цього працівникам комісаріатів потрібно щоразу спостерігати й вимушено брати участь у реаліті «призовник шоу». Цікаво, скільки ще нам потрібно часу, аби зрозуміти, що без сильної і надійної армії, без військового гарту наших чоловіків ми не матимемо майбутнього?
