31 cічня у Залі пам’яті Міністерства оборони України дзвін за полеглими захисниками вдарив 32 рази, стільки разів ж пролунав салют зі стрілецької зброї… До стели пам’яті лягли квіти.
Цього дня тут було велелюдно, хоч далеко не всі батьки полеглих змогли приїхати до Києва. Матері героїв у спілкуванні з представниками оборонного відомства резонно порушили питання про їхні мізерні пенсії, які заледве дозволяють зводити кінці з кінцями…
Кореспондент АрміяInform поспілкувався з делегацією, що прибула, аби вшанувати пам’ять полеглих героїв із Погребищенського району, що на Вінниччині. Матір, дружина і донька загиблого капітана Романа Башняка, представники райдержадміністрації, райвійськкомату, голова спілки ветеранів АТО та друг-однокласник героя (відчувається турбота й повага земляків) приїхали до столиці коштом громади. Розповіли, що нещодавно в райцентрі відкрито музей воїнів АТО/ООС, а вже незабаром біля райвійськкомату зведуть монумент пам’яті на честь багатьох поколінь захисників України.
Рідні загиблого під Дебальцевим капітана Романа Башняка поділилися спогадами про героя.
«Ти не знаєш, скільки я вже втратив людей… Я не знаю, що казатиму їхнім матерям…»
− Сина мобілізували як офіцера запасу в серпні 2014-го, − розповіла матір загиблого Валентина Башняк. – Вишкіл пройшов у Львівській академії Сухопутних військ, звідки направили у штаб до Житомира. Та не минуло і тижня, як Роман написав рапорт на передову: «Це не моє − з паперами носитися! На фронті – молоді хлопці, які толком не знають техніки, потрібно, щоб ними опікувалися досвідчені».
Аргументи офіцера – більш ніж, обґрунтовані, адже свого часу він навчався у військовому училищі, добре знався на танках. Спочатку його направили на Кримський напрямок. До середини грудня 2014-го у складі підрозділу прикривав лінію розмежування з окупованим Кримом. Згодом узяв участь у формуванні танкового батальйону. Розповідав, що на одну з баз МНС звозили пошкоджені у боях «медведики», і вони їх ремонтували. Говорив жартома: «Один стріляє – другий їде…» Запчастини передавали з Харкова потягом… На початку січня 2015 року його підрозділ перекинули на Донбас. Були під Маріуполем. Здійснювали дошкульні для ворога рейди по його тилам. За танкістами розпочалося полювання.
Згодом їх перекинули до Донецького летовища. А 26 січня капітан Башняк із побратимами виконав рейд під Дебальцевим.
− Чоловік дзвонив часто і дуже позитивно, − розповіла дружина офіцера. − А коли почалися гарячі бої, все рідше. 28-го телефонував зранку: «Таню, давай попрощаємось, бо ми звідси не виберемось…» Я просила, щоб не втрачав надії… І тоді почула: «Ти не знаєш, скільки я вже втратив людей… Я не знаю, що казатиму їхнім матерям. Ми тут всі, як зомбі, не до їжі й сну. Лише з технікою возимось, аби завелась, аби пальне та боєприпаси…
Зв’язок перервався. Під враженням почутого жінка схопила молитовник і почала читати Псалтир. Ще не раз набирала чоловіка по телефону, однак безуспішно. Ввечері Роман несподівано передзвонив: «Не знаю, хто за мене молиться чи ти, чи мама, але ми таки вирвалися! – згадує дружина. − Казав: «Якщо ми вже з такого пекла вирвалися, впевнений, що повернуся додому». На лютий він планував відпустку…
Із десяти танків повернувся один
У тому рейді в його взводі було 10 танків. Повернувся один командирський… Весь захист на бойовій машині був пошматований. Побратими говорили: «Твій танк – щасливий!»
30 січня зранку Башняк на чолі шести танків знову відправився на підтримку наших хлопців. Цього разу під Чернухіно. Стояли на «Хресті».
− 31 січня Роман подзвонив дружині й мені, − зі сльозами на очах розповідає матір героя. − Нічого конкретного не казав. Пізніше зрозуміла, що то було прощання, адже вже знав, що не вирветься… А я навіть не припускала думки, що син загине. Ну, поранять, ну, в полон потрапить, але тільки не смерть…
Дружині Роман сказав, що ніч простояли в Чернухіно, все добре. До останнього сподівався на близьку зустріч. Вона все набирала і набирала його…
«Дякую, що підійшли до нас та вислухали. Сьогодні це мало кого цікавить…»
Був бій… Більше Роман не телефонував. Тіла сина не знайшли. Він фактично був як пропалий безвісті. Родина довго шукала. Вже 24 лютого матір поїхала в обласний центр і написала заяву про те, що син зник. За пошуки взялися волонтери. Шукали по цю і ту сторони зіткнення.
Доньці Насті наснився сон, що вона випадково зустріла батька у трамваї. Підійшла до нього. А він подивився на неї і відповів: «Я вас не знаю». Тоді родині казали, що, можливо, Роман контужений, утратив пам’ять…
− Скільки коштувало часу і нервів, аби примусити МОЗ організувати пошук по лікарнях. І вони шукали, − каже матір. − У мене ціла кіпа відповідей. Однак не знайшли. Розмістили інформацію в Інтернеті.
Минув час, і дружині зателефонував волонтер, який займався пошуком загиблих. Сповістив, що 4 лютого тіла убитих бойовики забрали в Луганськ, а 24-го передали нашим у Дніпро. Тоді з Закарпаття приїхав чоловік і впізнав тіло Башняка, як свого брата Романа. Його поховали в Тячеві.
Ми не вірили, адже в частині говорили, що офіцер живий. Аж поки не з’явилось відео, − каже матір Валентина. − Танк стоїть підбитий і… він неподалік лежить на стерні, босий… До половини обгорілий. Очі закриті, немов спить. Бойовик так званої «ДНР», що знімав відео, підходить і каже: «Еще на одного хохла менше стало. Пойду посмотрю, может, еще кто-то здесь валяется». А згодом знову повертається до сина і додає: «Спишь? Надо было дома спать! Нечего было сюда идти».
Ми звернулися у Дніпро. Органи не хотіли цим займатися, однак нарешті все ж підтвердили, що наш Роман похований на Закарпатті. 23 липня провели екзумацію, а згодом перепоховання в рідному Новофастові на Вінниччині. Єдине, що тішить його матір, – можливість прийти на могилу сина. Каже: «Він є у нас…»
− Коли ми виставили свій телефон в Інтернет, було багато бруду, шантажу, вимагання грошей. Нехай Бог простить, − розповідає дружина героя. – Одного разу зателефонувала людина, яка розповіла, куди й кому вони передали тіло Романа. Згодом з тієї сторони нам вислали його офіцерське посвідчення та лист від доньки.
− Я писала татові листа. Ми з мамою готували передачу. Пекли пиріжки, робили салат, − зі сльозами згадувала Настя.− І цей лист нині в мене. Потертий… Мені сказали, коли його знайшли, він був у батька в кишені біля серця…
Наостанок різонули слова подяки матері героя: «Дякую, що підійшли до нас та вислухали. Сьогодні це мало кого цікавить…»
