Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
Спецпризначенець мусить удруге доводити державі, що він існує та воює
Надгробок над порожньою, але цілком реальною могилою ветерана кількох воєн «Іспанця» з`явився після виведення радянських військ із Афганістану. Диверсійно-розвідувальну групу носія цього позивного Олександра перекинули на афгансько-таджицький кордон для дій за профілем. Там невеличкий загін автономно упереджував прориви через кордон моджахедів і ліквідовував канали наркотрафіків.
Під час стрімкого розвалу Радянського Союзу якісь чорні душі при погонах, втративши зв`язок із розвідниками, усліпу списали весь загін у незворотні бойові втрати. Відтак, після офіційного сповіщення про смерть та «зникнення» тіла «Іспанця», рідня Олександра облаштувала йому на місцевому цвинтарі символічне поминальне поховання…
А чверть сторіччя потому, під час війни на Донбасі, живісінький «Іспанець» став легендою серед снайперів, розвідників та спецпризначенців, отримавши інвалідність і ставши кавалером недержавного ордена «Народний Герой України». Утім, нині чоловік знову змушений доводити, що він не фантом, і воював не тільки в добровольчих батальйонах, а й у лавах ЗСУ.
Ні живі, ні мертві
Із високою вірогідністю припускаю думку, як саме група «Іспанця» опинилася серед списків «двохсотих». Під час розпаду наддержави керманичі національних республік похапцем ділили всі її багатства, включаючи величезні військо і флот. Але кому, скажіть, цікаво розшукувати всього шістнадцять засекречених бійців десь там у Середній Азії, коли йде розруб таких масштабів? От їх, не переймаючись, і списали у втрати. Знаю кілька подібних випадків із власного військового досвіду в ті часи в Закавказзі.
Із шістнадцяти бійців загону «Іспанця» вижили дванадцятеро. Усі вони самостійно, з дивовижними пригодами повернулися зі зброєю й документами в Україну – у Крим, до місця дислокації частини. Невідомі загалу герої ще не відали про свою «загибель» та пов`язані із тим майбутні поневіряння.
Деякий час вони були на сьомому небі від щастя, що повернулися додому живими. Потім же дізналися, що «зависли» між небесами і землею. Вони легко йшли на смерть на війні, то було звично. А от у мирному житті на відчайдухів очікував геть незнайомий ворог – непробивна стіна людської байдужості вкупі з юридичною казуїстикою, до такої зустрічі вони не були готові.
На те, щоби довести факт свого фізичного існування і поновити військовий статус, у хлопців пішло загалом кілька років. Бо банда «комірців» поводила себе, як у тому анекдоті про пацієнта в лікарні й санітарів: «Хворий, не кричіть. Лікар сказав, що ви вмерли на хірургічному столі, і звелів везти вас у морг. Тож стуліть писок: їдемо в морг».
Подався на Донбас на власному броньовику через Сиваш
Історія замовчує про те, як Сашко нашкріб грошей на купівлю та ремонт «демілітаризованої» броньованої розвідувально-дозорної машини. До того, як росіяни вдерлися на Схід країни, він мешкав у Криму. Само собою, ніжна дружба із путінськими «зеленим» непотребом його не спокусила. Інтуїція ж волала – війна вже грюкає у двері. Отож «Іспанець» загорнув у пластик військовий квиток, завантажив БРДМ необхідним й сам-один форсував на ній Сиваш. Далі рушив на пошуки наших військових частин у зону боїв.
У цьому «Іспанець» увесь: нешаблонні рішення, їхнє блискуче виконання та відвага на межі безумства. Приміром, Сашко п’ять разів зі своєю групою добровольців-розвідників самостійно прослизав всередину Іловайського котла, аби вивести наші підрозділи з оточення. Востаннє сам ледве не втрапив у російський капкан. Три доби із побратимами без води і провіанту добиралися до своїх.
Велика легенда для вузького кола
На жаль, більшість блискучих бойових операцій «Іспанця» ще довго не підлягатиме оприлюдненню. Причина – його робота в районі бойових дій в інтересах підрозділів спецпризначення, Головного розвідувального управління, СБУ, розвідвідділів секторів АТО.
Однак деякі речі озвучити можна. Унікальний і багатолітній досвід Олександра використовувався точково. Він – майстер зі спортивного орієнтування, довго прожив на Луганщині й чудово знає місцевість. Тому під час захоплення і оборони Луганського летовища диверсант співпрацював із підрозділами 80-ї десантної бригади. Якось загін «Іспанця» із дванадцяти бійців, пройшовшись ближніми тилами бойовиків та кадрових російських військових, що оточили аеропорт, «відмінусував» у них за ніч 52 «одиниці» живої сили. При цьому зазнали легких поранень тільки четверо українців.
Якось загін «Іспанця» із дванадцяти бійців, пройшовшись ближніми тилами бойовиків та кадрових російських військових, що оточили аеропорт, «відмінусував» у них за одну ніч 52 «одиниці» живої сили
І взагалі Сашко чудово знав про все, що відбувається у ворога. Його вишколені хлопці легко змінювали личину: сьогодні вони викапані місцеві мешканці, ну, геть рідня бойовичків. Завтра – вилиті москалі кадрові. Тому й уникали ворожих засідок, заводячи в їхні тили підрозділи українського спецназу. Наша артилерія постійно мала від групи точні координати важливих цілей, а командування – інформацію про зосередження й переміщення підрозділів противника.
Снайпери ж оповідають поміж собою про поєдинок «Іспанця» з асом стрілецької справи, кадровим офіцером росіян. Узимку 2015-го чужак пролив немало української крові із великих відстаней на одному з оперативних напрямків. Залучили до його знищення Олександра. Той, нерухомо пролежавши в снігу дві доби, не тільки знешкодив убивцю одним пострілом, а й приніс до своїх як трофей його снайперську гвинтівку!
Як живий міф обернули марою
З «Іспанцем» нас знайомлять спільні друзі-ветерани. Не знаючи до того його історію, цікавлюся на перекурі поточними справами Сашка. Відповідь, відверто кажучи, коробить: «Як на «двохсотого», у мене все йде непогано». Тьху ти, – вклякаю від несподіванки, – та не жартують же у нас подібними речами, зла прикмета!
Помітивши таку реакцію, «Іспанець» із хлопцями весело зубоскалять. Мовляв, розслабся: Сашко на малій батьківщині вже чверть століття має свою доглянуту могилку. А для армії він взагалі «привид».
«Іспанець» має деякі документи про перебування на військовій службі, довідки про обставини, за яких дістав множинних вогнепальних поранень, лікування у шпиталях, «убедешку». Однак, у колишній добровольчій частині, в якій він воював вже у складі ЗСУ, чарівним способом, разом зі списками особового складу, «згоріла» його особова справа. І тепер довести, що він мав статус військовослужбовця, можна лише складним судовим порядком.
Один із десятка уламків 120-ї міни пройшов крізь серце «Іспанця». З поля бою його витягали бійці одного з полків спецпризначення. Стабілізували снайпера військові лікарі в Дніпрі, далі – п`ять місяців оперували й лікували в Центральному військовому госпіталі Києва
– І першого разу, в дев`яностих, це було ще тією проблемою. – Розповідає «Іспанець». – Офіційні органи, наче трамвай, по одній колії їздили. Аби визнати, що ти є ти, не загинув і воював, окрім купи паперів, потрібні були завірені свідчення трьох осіб. Голоси товаришів, які дісталися зі мною домівки, юридично до уваги не брали – вони теж були «двохсотими». Довелось попотіти з адвокатами, родичами і знайомими під кабінетами вельможними, щоби нас «оживили».
Нині не менш «весело», хоча реальних свідків у мене хоч греблю гати. 27 травня 2015-го у бойовій операції я «піймав» десяток осколкових поранень. Один з уламків 120-ї міни пройшов крізь м`язи серця. З поля бою мене витягли бійці одного із полків спецпризначення. Стабілізували військові лікарі в Дніпрі, далі – п`ять місяців оперували й лікували в Центральному військовому госпіталі Києва.
У «рідний» батальйон згодом чотири рази повертався на милицях із госпіталю, щоби отримати документи для подальшого лікування та медичної реабілітації. У другий візит якийсь новий офіцер зі штабу сказав, що моя особова справа згоріла, але направлення у шпиталь дав. Утретє я привіз завірені копії всіх документів, починаючи з військового квитка, для оформлення нової особової справи. Вірите чи ні, але навіть квиток там «загубився».
Після тривалого лікування, зокрема, волонтерським коштом за кордоном, я із адвокатом звертався в командування Сухопутних військ по допомогу. Просив підтвердити мій статус військовослужбовця на час поранення, зрештою офіційно звільнитись із ЗСУ та нарешті оформити групу інвалідності, отримати належні виплати. Письмової відповіді так і не отримав, хоча в базі учасників бойових дій мене знайшли, при двох свідках. Залишається одне – суд!
«Король вмер. Хай живе король!»
Пишу це для того, щоб у будь-кого не склалося враження, буцімто «мальований супермен» із піджатим хвостиком здався на поталу бюрократам та побіг скиглити до адвокатів. Торік «Іспанця», після його відносного одужання, переманив до себе на державну службу спецпідрозділ іншого силового відомства. Із району бойових дій Сашко, як то кажуть, не вилазить.
От і нещодавно, повернувшись уночі «звідти», він сидів переді мною украй виснажений, із порізаними дротами-плутанками долонями. В останню добу короткотермінового відрядження «Іспанець» вісім годин витягав із «сірої зони» пораненого українського розвідника.
П`ятсот метрів поповзом – до побратима, стільки ж – назад, але вже із ним на спині. На другому відрізку «Іспанцю» перебило кулею улюблений оптичний приціл. А розвідник дістав ще одне поранення. Втім, цей юнак ще послужить у війську.
…П`ємо каву, бесідуємо тихо:
– Сашко, днями я консультувався у твоїй справі із серйозними військовими та цивільними юристами. Маю для тебе від них низку корисних порад.
– Розказуй. Одного разу я цей шлях уже долав…
