Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
«Щойно «Алмаз» став нашим – почав працювати ворожий міномет. Він вистрелив лише тричі. І перша міна від ворога потрапила у своєрідний людський «трикутник»: на пагорбі – Андрій Кизило, у траншеї – Вова Бальченко, справа від нього – Діма Оверченко. Всі троє – відразу «200-ті».
Так згадує події 29 січня 2017 року старший лейтенант Андрій Верхогляд, командир легендарного взводу, який штурмував «Алмаз». Наприкінці січня підрозділ офіцера відбивав атаку диверсійно-розвідувальної групи противника. Задля забезпечення життя інших військовослужбовців вирішили взяти штурмом позицію «Алмаз» – взводно-опорний пункт ворога.
Андрій Верхогляд розповідає:
– Цю операцію очолив Андрій Кизило. На «Алмаз» ми висунулися о 4:40 ранку, і вже за 20 хвилин розпочалася наша артилерійська підготовка, – пригадує Андрій. – Треба було просуватися через посадку. Там колись був ВОП противника – «Дозор-2». Від нього йшла суцільна траншея прямо до «Алмазу». По центру вона обривалася, і метрів 100 треба йти відкритою місцевістю. Далі змістилися до залізничних колій. Ризиковано, але це краще, ніж нарватися в посадці на ворожу розтяжку.
Було заплановано, що бійці доходять по орієнтиру до «Алмазу», виходять на саму позицію і зачищають окопи.
Перша група – під моїм керівництвом, 8 солдатів зі мною, друга (група прикриття – повинна закріпитися на «Алмазі» і дати змогу відійти першій). 12 солдатів очолив прапорщик Ніколаєв. Моя група поділилася на три підгрупи: по троє в кожній. І кожна взяла на себе зачистку одного бліндажа. А їх було 4. Три зачищаємо відразу, а четвертий наприкінці. Тоді було ще дуже темно. Ми піднялися на горбок і зрозуміли, що ми вже не на початку «Алмазу», а посередині.
Перші групи швиденько розділилися і взяли свої напрямки. Третя – закріпилася в траншеї.
Два бліндажі зачистили дуже швидко, вони були пусті. А в третьому зажали трьох сепарів: перебили польовку (польовий кабель П-274), яка вела на тапік (польовий телефон ТА-57) і закидали бліндаж гранатами. Думали викурити димами, але вони щось дуже довго збиралися і все ніяк не зважувалися виходити. Ми розуміли, що час іде, а нам треба чим швидше завершити операцію…
Останній бліндаж служив ворогу складом для боєприпасів. На той час у ньому спав один сепар.
Почали зачистку крайнього бліндажа, як раптом у ньому почав зриватися БК. Подумали, що ворог пішов на контрштурм у наш бік. Звідти виліз один хлопак, але помер від осколкових поранень. Як виявилося пізніше, на цій позиції був і ворожий «секрет» з двох осіб. Щойно ми почали штурм, вони втекли. Це було нам на користь, адже якби вони там залишилися, то з укриття вони легко могли покласти всіх нас.
Внаслідок проведення операції ворожа сторона отримала одного вбитого та трьох поранених.
Я вийшов на Кизила і доповів, що ВОП наш. Він був по другий бік залізничних колій з групою, яка нас прикривала. Прибіг до нас. Перевірили документи в затриманих, надали першу допомогу пораненим. Крім документів та карток поповнення рахунку, знайшли в них ще якусь дивну «травичку». Андрій сказав нам забрати пораненого, який може йти самостійно. А решту скрутити і забрати пізніше, коли будемо відходити. «Язики» зайвими не бувають.
На зв’язок вийшов командир бійців і повідомив, що з перехоплення почули, нібито сепари зараз будуть їх штурмувати. Наказав залишатися на місці, закріпитися і допомагати іншій групі відбивати атаку.
Вова Бальченко підняв прапор України. Знайшов десь двометрового дрючка і вивісив прапор прямо навпроти розв’язки, метрів 400 до неї. Сказав «нехай дивляться». Ми зайняли оборону по всьому «Алмазу». Десь за пів години запрацював ворожий міномет. Він вистрелив лише тричі. На пагорбі стояв Андрій Кизило, у траншеї – Вова Бальченко, справа від нього – Діма Оверченко. Вони стояли трикутником. І перша міна від ворога потрапила саме поміж них. Всі троє – відразу «200». Я побачив із траншеї, як впав Кизило. Він ворухнувся і я подумав, що його лише поранило. До нього підбіг командир взводу і почав витягати звідти. Андрюха ще дихав. У цей же момент розпочався штурм. Друга міна лягла в посадці. Третя полетіла невідомо куди. І тільки перша лягла туди, куди не треба було…
Вороги йшли по траншеях з боку розв’язки. Вогонь був дуже щільним. Просто так забрати поранених і вбитих було неможливо – один відрізок траншеї розміром у повний зріст, а інший – лише по кісточки. Андрій поліг на відкритій місцевості, Володимир у траншеї, а Діму взагалі прикидало землею.
Сепари підходили до нас і обстрілювали, ми їм насипали – вони відходили. І от так обмінювалися. Там була жахлива м’ясорубка. Але ми просто не могли не забрати своїх. Вони лежали в траншеї. І кожен раз, коли нам доводилося переступати через них, ми вже просто вибачалися перед ними. Андрія вдалося протягом години витягти до глибокої траншеї. А Діму й Вову – пізніше. От і виходить, що перших загиблих ми витягували три години. І це все під шаленим обстрілом. Полонених врятувати не вдалося – загинули під час обстрілу.
На 11 годину ранку бійці почали замерзати – під бушлатами були лише футболки, а температура повітря трималася під 25 градусів морозу.
Ми розраховували, що відіб’ємо «Алмаз» і повернемося на позиції. Ніхто не гадав, що залишимося надовго. Тож сильно не вдягалися, адже ці 250 метрів потрібно було пройти вкрай швидко і беззвучно. Коли йдеш, все одно тобі жарко. От і зробили акцент на зброї замість одягу. Під вечір почали забирали тих бійців, у кого контузія, легкі травми та обмороження. На їхню заміну комбат давав нам підкріплення з різних підрозділів бригади. Одні приходять – інші відходять. На вечір сепарам набридло штурмувати наліво-направо. Вони зрозуміли, що втрачають дуже багато своїх людей. Адже під час їхнього штурму ми достойно їм відповідали і насипали з АГСів і мінометів.
Ввечері почали дуже точно працювати 152-мм САУ. Судячи з усього – з дитбудинку, що в центрі Ясинуватої. Траншеї зникали на очах. На додачу запрацювали міномети.
Вночі комбат наказав готуватися відбивати атаку, бо з «Алмазу-1» наступатиме штурмова група противника. Тієї темної ночі було добре видно, як небо мигає. Виявилося, що ворог лупив із «Градів» не прицільно, і перша касета лягла прямо туди, звідки нас мали штурмувати. Друга і третя касети прилетіли вже до нас. На ранок знову пробудилася їхня САУшка з дитбудинку, по якому ніхто з нас не відповідатиме. Коли в неї закінчувався БК, на її місце приїжджала інша. І так безперервно кілька годин.
На ранок нас мали замінити, тож потрібно було протриматися лише ніч. Замінили нас свої ж. Ми почали виводити бійців групами по кілька осіб: троє виходить – троє заходить. Я покинув позицію аж ввечері 30 січня. Трохи відіспався. Потім повернувся назад. Ось так і чергували там. Добу відстояв, відпочив, і знову заступаєш. Так тривало з тиждень.
Зрештою, відбулася ротація. Зайшов інший батальйон бригади. За перші півтори доби бою на позиції було шість убитих і 10 поранених…
Того вечора, коли ми взяли «Алмаз», комбат запитав, як ми назвемо позицію. Одноголосно вирішили, що «Орел», на честь Андрія Кизила. От з 29 січня вона так і називається. Танк трохи заважає гарно її обладнати, але то не страшно, – завершує розповідь офіцер.
Про орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня Андрій Верхогляд дізнався із повідомлення від свого лікаря. Він привітав молодого командира з нагородою. Але хлопець не вважає себе героєм.
– Якби ми взяли «Алмаз» без втрат, а не ціною життя наших бійців, тоді можна було б вважати себе героєм, – каже Андрій Верхогляд. – А герой, бо вижив і протримався ці кілька днів? Не вважаю це геройським вчинком. Хто з нами служить, той знає, що в нас у бригаді нормальні офіцери. Ну, показали нас по телеканалах, ну, нагородили – а що змінилося?
