Невелика група офіцерів й аналітиків поставила під сумнів домінуючу доктрину важких літаків і довела, що майбутнє повітряних боїв — за маневреними, швидкими та порівняно недорогими машинами….
Старший солдат Ольга Чудна черкащанка, мама двох синів, успішний дизайнер та художник. А її позитиву та силі духу заздрять навіть чоловіки. Ще б пак, із 2014 року безперервно волонтерити, дочекатися сина з війни, зважитися на контракт із ЗСУ і поїхати відразу на фронт — зможе не кожен.
— Чому я пішла на контракт? Нині багато «втомлених від війни» скажуть, що — через гроші. Але як би пафосно і банально це не звучало — перш за все я патріот і думаю, що мало ще зробила для країни. Тому я тут. І як виявилося — саме на фронті знайшла себе і без армії вже не бачу себе у цивільному житті.
Певним чином на вибір Ольги вплинуло і те, що з початком війни на фронт пішов її син Олексій. За словами жінки, для неї це був один із найтяжчих періодів життя.
— На початку війни люди не розуміли, настільки все реально відбувається. Але такі, як мій син, взяли до рук зброю і пішли захищати країну. Я неймовірно горджуся ним. На момент Революції гідності Олексій навчався на медика у Кримському державному медичному університеті. Під час загострення допомагав організувати там Майдан. Саме через це йому росіяни і погрожували розправою в березні 2014-го. Тернопільський національний медичний університет — єдиний заклад, який його прийняв і син став першим студентом, якого перевели тоді з Криму.
Відразу ж після переїзду Олексій взяв академвідпустку і пішов добровольцем на фронт.
— Коли я дізналася, що він на війні, познайомилася з дівчатами-волонтерами і почала їм допомагати. Згодом син із побратимами потрапив у оточення поблизу Слов’янська. Без їжі та води бійці просиділи не один день. Напевно, це і було одним із тих факторів, що вплинули на його фізичний стан…
Навіть попри діагнози лікарів та обмеженість в рухах, хлопець не зупинився і поновив навчання. А мама — пішла у військо. Перший контракт Ольга підписала із 43-ю окремою артилерійською бригадою.
— Стала зв’язківцем, чергувала в складі батареї. Там постійно тренувалися і були завжди готові до бою. Але на другій лінії я не змогла. Після ротації пішла на реабілітацію. Піднявшись на потрібний поверх медичного центру, помітила чимало атовців — «своїх». Напевно їхня присутність також мені допомогла, бо вже за кілька місяців я знову «побігла» на контракт. Але вже в іншу частину — медиком у 72-гу омбр. Робота на нулі, наряди на спостережному пості, прострілка… До постійних обстрілів звикаєш дуже швидко. Не боїшся, не здригаєшся, щораз заспокоюєш сім’ю, що все добре. І знаєте, найбільша підтримка родини — коли тебе не відмовляють від якихось кроків, а просто чекають. Розуміють, гордяться, переживають і вперто вірять в тебе! Мої батьки та сини — саме такі. І я неймовірно вдячна їм за таку підтримку.
До війни Ольга писала картини, була поліграфістом, тривалий час навіть працювала дизайнером. Але за крайні 5 років…
— У мене тут навіть є акварелі й пензлі. Але — немає натхнення. Коли трапляється вільна хвилина між чергуваннями, намагаюся залишити краплину позитиву і граю на гітарі. Переважно пісні з репертуару гуртів «Без обмежень», «Океан Ельзи» та «Антитіла». Саме українські пісні зберігають віру в перемогу нашим бійцям у хаосі «зведення-розведення». Але мій медичний рюкзак — завжди напоготові. Сподіваюся, що більше не буде випадку ним скористатися. І не буде цих злощасних цифр по рації — 200-й та 300-й.
