Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
…Він сидить навпроти й впевнено малює на аркуші план тієї частини Донецького аеропорту, що до останньої хвилини залишалася під контролем його роти. Міцно тримати ручку заважає поранення та й безліч уламків, що, напевно, навічно зостануться в тілі майора Віталія Любенка. Ці нагадування про пекельну «братську любов» даються взнаки за кожного руху.
Ворог мав кращу обізнаність на цьому театрі
— Нам — тим, хто залишився живий, — нині трішки образливо. Бо, коли розповідають про оборону Донецького аеропорту, часто забувають, що, крім інших підрозділів, його захищала і 80-та окрема десантно-штурмова бригада, — каже Віталій. — Але ж ми там були. І воювали. І навіть дуже добре виконували завдання командування. Хлопці не кинули позицій аж до моменту підриву.
6 січня 2015 року Віталій Любенко разом із 49 бійцями зайшов у новий термінал ДАПу. Ще дев’ять його людей були на вишці, що відтепер є символом незламності українського народу. До того ж підрозділ поповнився розвідниками й воїнами 93-ї бригади. У терміналі львівські десантники застали суцільні руїни. Зі стратегічної точки зору — це не найкраще місце для оборони: тонкі стіни, неможливість зробити укриття через брак матеріалів. Та й ситуацію ускладнювало те, що ніхто не знав точного плану споруди. А ворог натомість достеменно володів інформацією про переходи, вентиляційні й каналізаційні шахти, опорні частини фундаменту всієї споруди. Однак наші бійці не занепадали духом, намагалися робити барикади зі всього, що траплялося під руку. В хід ішли і ящики з боєприпасами, і коробки з тушкованим м’ясом.
— Ми мали утримати позиції, які залишалися під нашим контролем в аеропорту, — продовжив розповідь офіцер. — Їх було порівняно небагато і вони були дуже незручні.
Спершу командир разом з бійцями спробував зорієнтуватися на території, яку вони боронять. Це стало складною справою. Брак належних документів, постійні обстріли та спроби росіян диверсійними групами знищити наших не дозволяли провести рекогностування. За кілька днів стало зрозуміло: росіяни контролюють нижні й верхні поверхи над нашими позиціями. І вже тоді можна було здогадатися про ймовірність підриву споруди.
— Ми чули, як під нами видовбують опорні стійки, — розповів офіцер. — Доповідали про це командуванню, але вдіяти нічого не могли…
Рятівники командира навічно лишилися захищати Донецьке летовище
За словами командира, росіяни дуже добре готувалися до штурму. До цієї справи вони залучили працівників аеропорту, які радо допомагали окупантам, розповідаючи про всі нюанси планування будівлі. Після цього росіяни розробили послідовний план штурму. З самого початку кількома танками методично обстрілювали стіни термінала з різних боків. Таким чином не лише позбавляли нас укриття, а й зменшували можливість бачити й контролювати територію перед собою, і просто складували поверх, як будиночок із гральних карт. Пересування наших бійців стримував посилений ворожий вогонь.
— Розумієте, вони діяли так, що під час бою по нас сипався неспинний «дощ» із куль і снарядів, — пригадав майор Віталій Любенко. — «Аматори-шахтарі» так просто діяти не могли.
Згодом вороги пробили стелю над нашими воїнами й почали закидати їх гранатами та мінами. Застосували навіть хімічну зброю.
— Дуже шкодую, що не вдалося добути та принести у тил бодай одну з тих гільз із димом, що прилітали, — каже Віталій. — Після падінь із них виходив густий жовтий дим, що розповзався поверхом. Той, хто його вдихнув, зазнавав важкого отруєння.
Але і в таких умовах десантники не відступили. Під час одного зі штурмів ворог почав закидати на наші позиції підпалені шматки полотна, просякнутого мастилом. Зібрати їх не давав ворожий вогонь. Так противник не лише засліплював наших спостерігачів, а й освітлював позиції. Сталось так, що захисники ДАПу не могли зрозуміти, звідки ведеться штурм. І тоді командир вирішив сам піти у розвідку. Він вийшов за межі термінала й побачив, як росіяни ходять дахом споруди, підсвічуючи ліхтариками. А на тому напрямку, куди наші вели вогонь, нікого нема. Офіцер устиг передати рацією про помилку й навіть відкрив вогонь по тих, хто ходив на даху. А за кілька секунд біля нього вибухнула граната. Відразу евакуювати важкопораненого командира не давала активність ворога. Дві доби Віталій лежав в одному з уцілілих укриттів. Кілька разів приходив до тями, адже від значної крововтрати організм вимикався. За його словами, хлопці розповідали, що навіть у такому маренні він намагався врятувати своїх солдатів. Виносили пораненого командира четверо бійців. На жаль, усі вони навічно залишилися захищати Донецьке летовище.
— Володя Бузенко, Петро Полицяк, Саша Грошев… А четвертого я просто не побачив, — каже офіцер. — Низько вклоняюсь цим побратимам, які під прицільним російським вогнем на плащ-наметі винесли мене до евакуації…
Хто допоможе створити фільм про участь 80-ї бригади в обороні ДАПу?
За оборону ДАПу майор Віталій Любенко отримав орден Богдана Хмельницького та шматки російської гранати, які в його тілі зостануться назавжди.
— Вважаю, що ми зробили правильний крок, боронячи ДАП, — підсумував Віталій. — Ворог усвідомив, що українці боротимуться за кожен клаптик своєї землі. А Україна побачила, що в неї є Герої, які захистять неньку.
Нині Віталій намагається створити фільм про оборону Донецького аеропорту й шукає людей, які допомогли б йому з монтажем наявного матеріалу.
— Хочу скористатися допомогою АрміяInform як потужного і популярного військового інформаційного ресурсу, — каже Віталій. — Можливо, серед читачів є люди, які знаються на відеомонтажі й анімації. Якщо такі зголосяться, прошу в них допомоги. Всі мої координати є у Львівському офісі АрміяInform. Сподіваюся, разом нам удасться закарбувати героїчну сторінку в історії 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.
