Щоб на власні очі побачити, як формується еліта українського війська, кореспондент АрміяInform відвідав навчально-тренувальний центр Сил спеціальних операцій. Саме тут…
Про фронтових техніків та автомобілістів часто згадують лише тоді, коли вони вкрай потрібні — відремонтувати бойову техніку або доставити до підрозділів боєкомплект, запчастини, продукти… Але ж від їхніх навичок напряму залежить боєздатність армії. Кореспондент АрміяInform поспілкувався з учасниками трагічних подій під Дебальцевим. Попри свою «тилову» професію, їм теж доводилося брати в руки зброю і ставати активними учасниками боїв…
«Кіно» про життя під вибухи мін
Підполковник Стрижко Олександр Павлович в армії пройшов шлях від командира взводу, командира батареї до заступника командира полку матеріально-технічного забезпечення. Учасник АТО з 2014-го по 2015 рік у складі 169-ї ротно-тактичної групи, де виконував обов’язки командира групи взаємодії та забезпечення опорних пунктів. Отже, йому слово…
На Донбас ми їхали в одній машині з командиром автобату. Коли наближалися до району бойових дій, надійшла команда надіти бронежилети та приєднати магазини до автоматів. Але розуміння того, що ми на війні, прийшло тільки тоді, коли доїхали до зруйнованого мосту біля Слов’янська. На шляху почали траплятись зруйновані будівлі, а в місцевих мешканців вигляд був дуже виснажений. Тільки тоді відчули подих війни.
У пам’ять найглибше врізались два випадки, які сталися на початку ротації. Якось прибули на опорний пункт поблизу Дзержинська, зв’язку не було — противник за допомогою систем РЕБ його заглушив. Ще здалеку, на під’їзді до опорника, побачили, як наші бійці подають незрозумілі нам знаки руками. У кузові КамАЗу сиділи два бійці ремонтного підрозділу, яких ми везли для термінового відновлення ушкодженої техніки. Як тільки наблизились до опорника, бійці повідомили, що все навкруги пристріляла ворожа артилерія, і слід негайно їхати звідси. Розвернули авто і встигли недалеко від’їхати, як на тім місці, де тільки-но стояли, вибухнула міна.
Іншого разу з цими ж бійцями їхали на 1-й блокпост, розташований неподалік Горлівки для ремонту БМП 57-ї бригади, до якої нас прикріпили. Блокпост влаштували так, що Горлівку було видно, як на долоні, але і противник його добре бачив. Тільки-но дісталися пошкодженої БМП й почали її ремонтувати, як почався щільний обстріл, який тривав три години. Весь час ми лежали біля бойової машини. Неважко здогадатись, що в кожного тоді перед очима пролетіло все життя. Техніку після обстрілу таки відремонтували і повернулися до місця дислокації. Згадувати все, що довелося там пережити і побачити… Так, перший бойовий досвід — він найважчий, але й залишає у пам’яті найяскравіші спогади.
Всі розуміли: ця поїздка може стати останньою
Підполковник Науменко Олександр Петрович —командир автомобільного батальйону, у 2002-му закінчив Харківський інститут танкових військ, розпочав службу в танковому полку 169-го навчального центру «Десна». У 2014 році отримав під командування автобат, з яким виконував завдання в районі АТО. Наш наступний герой розповідає:
«У той час наш підрозділ був укомплектований старою технікою — КамАЗами, «Уралами», ЗІЛами, отриманими ще за радянських часів. Без автослужби танк, БМП, артилерія і солдат воювати не можуть. Боєприпаси, мастила, паливо, продукти — все надходить до військ завдяки автотранспорту та людям, які ним керують. Але мало бути просто водієм, слід мати силу волі, перебороти страхи і виконати завдання.
Ми стояли в сорока кілометрах від Дебальцевого, перед Донецьком. На позиції треба було доставляти боєприпаси, харчі, і не кожен водій мав бажання туди їхати. Всі розуміли: ця поїздка може стати останньою. Велика вірогідність, що авто розстріляють або воно наїде на міну. Територію нашого базування пристріляла ворожа артилерія — і тільки на горизонті з’являвся автомобіль, одразу починався мінометний обстріл. Траплялися дні, коли наше розташування обстрілювали по декілька разів сотнями мін. Водії добре усвідомлювали ризики, але, незважаючи на смертельну небезпеку, виконували рейси. Без них, без їхнього подвигу, наші війська не змогли б давати відсіч ворогу.
«Нейтральна» бабуся стала помічником української армії
Метрів за вісімсот від нашої бази розміщувалось шахтарське селище, ніхто з місцевих з нами не спілкувався. Шлях до нього прострілювався з обох боків. І от якось, коли був сильний туман, близько п’ятої ранку з цього села, попри те, що її могли вбити, прийшла бабуся і попросила їсти. Ми спитали, за кого вона: за Україну чи Росію? Вона відповіла: «Хлопці, я скажу так. Я не за вас і не за них. Хто годуватиме, за тих і буду». Це було якраз перед Новим роком. Ми дали їй харчів і запросили навідуватись до нас. Наступного разу бабуся приїхала на велосипеді. Її добряче завантажили харчами, вона залишила свій номер телефону.
У нас був офіцер з позивним «Дід» і вона йому стала дзвонити, коли в село заїжджала машина сепаратистів з мінометом. Зазвичай за двадцять хвилин після їх прибуття розпочинався вогонь по наших позиціях. До того моменту ці обстріли завжди для нас були несподіваними: постріл і одразу вибух. Людина зрозуміла після спілкування з нами, що ми не вороги та фашисти, як це вбили в голову місцевим старші «братья», і стала нам допомагати.
Людина від землі навіть на війні думає про життя
Коли потрапляєш на війну, не важливо, підполковник ти, майор чи капітан. Що підполковник копає лопатою, що рядовий робить те саме, усі рівні. Солдат може офіцеру дати хорошу пораду і офіцер погоджується робити так, як підкаже солдат.
Одного дня на наших позиціях розпочався бій, який тривав майже десять годин. Уже зовсім мало залишалось набоїв навіть до стрілецької зброї, бійці вже говорили, що стоятимемо до кінця, і якщо треба, підемо в рукопашну. Бій був такий, що над головою від вибухів небо почорніло. Я саме споряджав останніми набоями АГС, як хтось закричав, що до позиції наближається ворожа МТ-ЛБ з десантом.
«Дід» не розгубився, взяв РПГ, вийшов і з метрів 250 підбив її. Бій закінчився для нас вдало, навіть поранених не було. Але найбільше здивувало, коли напруга спала й усі заспокоїлись, «Дід» (родом із села на Франківщині) запитав у мене: «Ти бачив, яка кукурудза?» А перед нашими позиціями — на кукурудзяному полі — зосталась підбита ворожа машина. Я відповідаю: «Так, кукурудза. Ну й що?» У відповідь почув: «Така, як у мене вдома. Може відремонтувати МТ-ЛБ і навантажити качанами?» Людина від землі навіть на війні думає про життя.
Робота водія на війні — не для слабкодухих
Підполковник Коробець Олександр Миколайович. У 2002-му закінчив Харківський інститут танкових військ, розпочав службу в танковому полку «Десни», після розформування частини продовжив службу в автобаті. Офіцер розповідає:
У 2014 році потрапив у зону АТО на Горлівський напрямок. Підполковник Стрижко змінював мене, прибувши старшим групи.
Наші блокпости розтягнулись від Дзержинська до Майорська, майже до самої Горлівки. Нашим завданням було забезпечувати ці блокпости всім необхідним для їхньої бойової роботи. Розташувалися у 34-му батальйоні територіальної оборони. Стосунки були дуже дружні, почувалися однією командою. У тербатальйон часто навідувались волонтери, тож хлопці щедро ділилися з нами продуктами, цигарками.
На шляху на пости доводилось проїжджати блокпости Національної гвардії. Нас зупиняли й запитували: «Цигарки є? Немає… Тоді візьміть чотири блоки, передайте хлопцям. У мене два камуфляжі не за розміром, візьми хлопцям, може десь там треба».
Відчувалась небайдужість, підтримка й взаємодопомога між різними підрозділами. На блокпостах було багато мобілізованих. Зазвичай від восьми до дванадцяти осіб. Вони не хотіли нас відпускати. Я кажу, мені ще три блокпости засвітла треба об’їхати. У відповідь — та побудьте, зараз чаю зробимо, сала наріжемо. Їм хотілось спілкування, бо приїхали нові люди. Зустрічні машини вітали нас сигналами, я навіть не знав, хто це. Бачу тільки символіку українську на машині. Ця взаємоповага, підтримка мала сильний позитивний психологічний вплив.
Наскільки напружена робота водія на війні, можу розповісти на двох прикладах. У районі Дзержинська заїхали в якийсь населений пункт, і не можемо второпати, на чиїй ми території: жодної символіки, навкруги озброєні люди… От, приготували зброю, я наказав водію рухатись на повній швидкості не спиняючись. У дзеркало заднього виду побачив, що услід нам не стріляють, а махають руками. Стало зрозуміло: це свої. А якби здали нерви, все могло закінчитись інакше.
Інший випадок був на під’їзді до Майорського — приблизно в 150-ти метрах перед машиною з лісу зненацька в чорному одязі вийшла людина і одразу повернулася в хащу. І ти не розумієш, що чекає попереду: проїдеш спокійно чи машину спинять й розстріляють у решето, навіть не збагнеш, що сталося.
Про службу в автомобільних батальйонах можна сказати, що це вкрай напружена, відповідальна військова робота для неслабких духом. Чого варті наші водії, які уночі на повній швидкості без світла долали небезпечні ділянки! Багато наших водіїв — справжні герої, і варті поваги та вдячності.
