На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Кожен народ проходить у своїй історії етапи, що визначають його подальшу долю. І горе тому, хто не знає минулого й не вміє робити висновків з історичних помилок. Нинішній доленосний період України — не лише боротьба за цілісність і незалежність, це історичний шанс довести світові, що наша держава заслуговує на щасливе майбуття. Своєю гідністю й мужністю це доводять нині українці. І вкотре нагадують собі й іншим націям: ворога можна перемогти лише гуртом!
22 січня 1919 року представники двох держав — Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки врочисто проголосили в Києві на Софійському майдані Акт Злуки. Ця подія назавжди ввійшла в новітню історію держави як символ волевиявлення народу на шляху до політичної та економічної незалежності, до соборності, об’єднання земель, на яких століттями жили наші предки. Україна зуміла вистояти та здобути омріяну державність. Засвоївши уроки історії, українці знають, що тільки сильна власна армія може захистити рідну землю від ворога.
«Усе починалося мирним, цивілізованим шляхом…»
Століттями землі, на яких проживали українці, були роз’єднані, перебуваючи під владою чужинців. Століттями наші прадіди проливали кров за чужі інтереси. Проте завжди плекали надію на об’єднання у велику національну державну родину.
Ідея соборності бере початок від об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Її намагалися втілити Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах і Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславович і Данило Галицький. А також українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХVIIІ-ХХ століттях, коли українські землі поділили між Польщею, Московією, Румунією, Австро-Угорщиною, цю ідею проштовхували у своїх працях найкращі вітчизняні філософи.
І князі, і гетьмани жили за різних часів та історичних обставин, кожен по-своєму уявляв майбутнє України. Однак усі вони мріяли про соборну Україну. В роки Першої світової наші прадіди, що воювали як у складі військ Австро-Угорщини, так і Російської імперії, браталися на фронті. Проте російський царат жорстко придушував будь-які спроби вирватися з «обіймів старшого брата».
У лютому 1917-го в Росії скинули «царя-батюшку», а до влади прийшов так званий Тимчасовий уряд на чолі з О. Керенським. Звістка про цю подію до Києва надійшла на початку березня. А вже 4 березня за участю представників політичних партій і духовенства, студентства і громадських та культурних організацій, робітників і військових проголосили про утворення Української Центральної Ради. Її головою обрали Михайла Грушевського. 10 червня того ж року УЦР проголосила I Універсал, у якому зазначалося: «не відділяючись від усієї Росії, народ український повинен сам господарювати своїм життям»… Це була відповідь Тимчасовому уряду, який негативно поставився до створення Центральної Ради. 7 листопада того ж року в Росії стався державний переворот, до влади прийшли більшовики. Буквально за кілька днів, усвідомлюючи небезпеку, в Києві проголосили Українську Народну Республіку…
У листопаді 1918-го у Львові зібралися представники західноукраїнських політичних партій. І оголосили про створення Західноукраїнської Народної Республіки. Відразу ж між урядами УНР і ЗУНР почалися переговори, метою яких було їхнє об’єднання. Його розглядали як реалізацію прагнень українського народу жити в одній державі і як засіб об’єднати сили в боротьбі проти Польщі, що зазіхала на українські землі. Правда, голова УНР Євген Петрушевич застерігав від цього кроку. Він посилався на думку американського президента Вудро Вільсона, який вважав, що народи Австро-Угорщини мають право на самовизначення, а Росію розглядав як єдину країну. Оскільки Наддніпрянська Україна входила до її складу, то, як вважав Петрушевич, для Східної Галичини існувала загроза після такого об’єднання потрапити до складу Російської імперії.
«Однині воєдино навіки…»
Зважаючи на ситуацію, уряд ЗУНР опинився в політичній і дипломатичній ізоляції. І змушений був звернутися по допомогу до УНР. Не переповідатимемо весь хід переговорів між ними, а скажемо лише, що вже 1 грудня 1918 року у Фастові укладено договір, який передбачав «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». А 3 січня 1919-го Українська Національна Рада ЗУНР схвалила закон «про об’єднання з Наддніпрянською Українською Народною Республікою». 21 січня Всенародні збори ухвалили приєднати до УНР і Закарпаття, а вже 22 січня на Софійській площі столиці зібралися тисячі людей. Про перебіг подій, що відбувалися того дня, пише у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич.
«Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно удекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут, на балконах, портрети і погруддя Тараса Шевченка, прикрашені національними стрічками, прапори. Член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії Української Народної Республіки: «Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української. Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка, Галичина, Буковина і Угорська Україна, і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали найкращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».
Один з творців Акта Злуки держсекретар ЗУНР Лонгин Цегельський говорив про день 22 січня: «Це така дата, що її виучувати будуть напам’ять українські діти грядущих поколінь побіч таких дат, як дата Хрещення Русі, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі».
«Наші нащадки матимуть власну державу…»
У листопаді 1920-го Українська Народна Республіка припинила існування: її територія потрапила під владу більшовиків. Їхнє панування тривало до серпня 1991 року. За часів СРСР ні про яку соборність України й мови не могло бути. Події січня 1919 року згадували лише як «намагання українських буржуазних націоналістів створити свою державу». Ті ж, хто насмілювався згадувати їх в іншому ключі, за часів «товариша Сталіна» безслідно щезали в тюрмах НКВС, а пізніше, при «дорогому Леонідові Іллічі», опинялися в психлікарнях чи за колючим дротом. У роки радянського тоталітарного режиму проголошення незалежності УНР і День Соборності зі зрозумілих причин не відзначали. Адже з утвердженням влади російських більшовиків ці «контрреволюційні свята» намагалися стерти із суспільної свідомості. Однак пам’ять про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Українську державу українці зберігали, насамперед жителі Західної України й українська політична еміграція у країнах Європи й Америки.
Перше офіційне відзначення свята Соборності на державному рівні відбулося 22 січня 1939 року у столиці Карпатської України м. Хуст. Це була наймасовіша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація українців — понад 30 тис. осіб.
Отже, 22 січня ми згадуємо дві рівнозначні за вагою події української історії: проголошення незалежності Української Народної Республіки 1918 року та Акт Злуки українських земель рівно за рік — 1919-го.
І це свято не вдалося стерти зі свідомості українців: 21 січня 1990 року за понад півтора року до проголошення незалежності близько 3 мільйонів людей узялися за руки, з’єднавши Львів і Київ. Живий ланцюг проліг через Стрий, Львів, Рівне, Житомир і закінчувався аж у столиці. Його початок в Івано-Франківську зумовлений тим, що саме це місто, яке раніше мало назву Станіславів, 1919 року було столицею ЗУНР. У ланцюгу об’єдналися — за офіційними даними — близько 450 тисяч осіб. А за неофіційними — від 1 до 5 мільйонів. Давньогрецький філософ Сенека стверджував, що «історія час від часу дає нам гіркі уроки, і люди, щоб не пожинати тяжких наслідків, мають робити правильні висновки». У 1920-х ми отримали урок надто трагічний за своїми наслідками: не створивши власної держави, українці згодом утратили десятки мільйонів життів.
Історичний досвід і військово-політичні реалії українського державотворення 1917–1920 років переконливо свідчать, що вагомим гарантом існування незалежної України є національні Збройні Сили. Цього повчального історичного уроку не варто забувати, особливо в нашій теперішній складній ситуації.
Лише сильне національне військо є гарантом соборності, незалежності, цілісності. Тепер маємо саме таку армію, якою пишаються співвітчизники і яку поважає навіть ворог… Поважає, бо боїться…
