Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
На базі 9-го спортивного клубу управління фізичної культури та спорту Міністерства оборони України курсанти 6-го курсу Інституту Військово-Морських Сил Національного університету «Одеська морська академія» склали державний комплексний іспит зі спеціальної фізичної підготовки. На екзамен було винесено 5 вправ ‒ біг на 100 метрів і 3 км, підтягування на перекладині, плавання вільним стилем та човниковий біг із автоматом. Серед інших випускників іспити з фізичної підготовки складали і два офіцери, які у вересні минулого року повернулися з російського полону.
Командир другого екіпажу МБАК «Аккерман» лейтенант Владислав Костишин розповів, що і в тюремній камері займався спортом.
‒ Качав прес, відтискався від підлоги, а от нарахунок побігати – велика проблема. Коли ми повернувся з полону, то нам приділяли дуже багато уваги, але я не вважаю, що ми герої, що щось надзвичайне зробили. Після звільнення насамперед хотілося побути з рідними. Життя продовжується, а я просто повернувся зі стажування, яке дуже затягнулося. Нині в мене таке відчуття, начебто нічого цього й не було. У планах продовжити службу, створити сім’ю, словом все, як у звичайних людей. Доки такі події відбуваються в нашій країні, залишати службу я не планую. Одна з моїх мрій здійснилась – я став офіцером Військово-Морських Сил, ‒ розповів кореспонденту АрміяInform Владислав Костишин.
Лейтенант Богдан Головаш, командир другого екіпажу МБАК «Кременчук», не зважаючи на проблеми з коліном, все ж таки вийшов і на дистанцію 3 кілометри. ‒ Раніше це була, так би мовити, «моя дистанція» і після операції, сподіваюсь, ще надолужу втрачене, ‒ розпавів Богдан Головаш. ‒ Особисто для мене знадобилося не менше місяця-півтора, щоб прийшло усвідомлення, що все закінчилося. Батьки разом із братом мене зустріли, але невдовзі я попросив їх поїхати додому, а сам залишився на реабілітації. Брат постійно мене навідував, а з батьками ми спілкувалися телефоном.
Хлопець усвідомлював, що після звільнення потрібно відвідувати психолога, і нині високо оцінює їхню роботу.
‒ Певно, комусь дивно чути, але тоді мені взагалі було дивно бачити багато людей. А ще більш дивним було спілкуватися скільки хочеш і з ким хочеш. Після реабілітації потрохи почав займатися спортом, бо зі здоров’ям були певні проблеми. Коли повернувся на службу, колектив зустрів з неприхованою радістю, ‒ згадує Богдан. – Щодо планів на майбутнє – буду і далі будувати кар’єру військового. Перше офіцерське звання нам присвоїли 9 лютого минулого року. А про те, що я став офіцером, мені повідомив консул уже ближче до кінця лютого. Через події, що сталися, ми пропустили свій випуск. Погони отримали батьки. Яким би тернистим не був наш шлях, його потрібно здолати. Мені сьогодні 23 роки, то ж попереду все життя.
