Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
«Саме за такими льотчиками – майбутнє», – упевнено каже командир про Віталія Бачинського, який служить в авіабригаді лише рік. Значну частину свого ще відносно скромного за нинішніми мірками нальоту, Віталій виконав на «вісімці» в районі бойових дій. А там — рятував поранених, притискався вертольотом до землі, маневрував між лініями електропередач. Спілкуючись із ним, не раз хотілось перепитати: «Точно 1995-го року народження?» Надто серйозні речі розповідав цей харизматичний хлопець зі старлейськими ромбиками на грудях.
Війна розпочалась, коли Віталій був на першому курсі. Саме тоді хлопець зрозумів, наскільки відповідальну, але водночас благородну професію обрав. Його історія досить нетипова для військової авіації. Він не проводив дитинство у військових гарнізонах, не бігав по аеродромах… Віталій ріс без батька і ніхто з його рідні не мав стосунку до армії. І коли підлітком казав, що хоче стати військовим льотчиком, усі думали, що це просто юнацький максималізм. Та вже після перших заліків стало зрозуміло – хлопець гризтиме граніт авіаційної науки завзято, тож «червоний диплом» нікого не здивував.
— Провчились кілька місяців, і почався Майдан… З десяток курсантів із нашого курсу одразу виїхали до Росії. Цікаво, що підхід до навчання викладачі змінювали на наших очах. Ми аналізували досвід війни в Україні, конкретні випадки. Почали відпрацьовувати на тренажерах польоти на гранично малих висотах, посилену увагу звертали на подолання ППО противника. Навіть магістерські роботи ми писали, на основі досвіду АТО, — згадує Віталій Бачинський. — Добре пам’ятаю свій перший самостійний політ. Він збігся з моїм днем народження. Коли успішно сів, мене привітали з подвійним святом. Це тільки в теорії здається, що все просто. А коли ти сидиш за штурвалом, розумієш, що результат залежить від твоїх міліметрових рухів. А от моральний перелом був під час перших парашутних стрибків. Тоді на одному аеродромі із нами базувались вертолітники, ми побачили, як борти відлітають на фронт, льотчики розповіли про воєнні реалії, порадили нам вчитись літати ще якісніше, нижче, обережніше…
Уже за кілька місяців після випуску Віталій Бачинський полетів виконувати завдання до району бойових дій. Одними із найвідповідальніших були завдання з евакуації поранених.
— Поранених возили практично щодня, тоді якраз було загострення на фронті, — пригадує Віталій. — Багато було важких, на штучному диханні, тож летіти потрібно максимально обережно і разом з тим максимально швидко. Але коли пізніше дізнаєшся, що важкий поранений, якого ти евакуював, вижив, це дійсно надихає і дає сили… Звісно, літати за пораненими доводилось не лише за ідеальної погоди та видимості… Що поробиш? Життя рятувати потрібно і вночі, і під час опадів, і за поганої видимості… Що вже казати про ненормований графік? Підняти могли в будь-який час. Так, вилітали і о другій ночі, аби все встигнути. Здавалося б – польоти й польоти, одне й те ж саме, але під час кожного фронтового вильоту дізнаєшся багато нового…
Попри часті відрядження, вертольоти, кожен з яких старший за Віталія мінімум на десять років, постійну відповідальність та ризик, офіцер гордо резюмує, що обрав найкращу професію.
