Інформаційне агентство Міністерства оборони України
UA

Чи є життя після «військового небуття»?

11 Грудня 2019
Чи є життя після «військового небуття»?

Нині лейтенант запасу, Герой України та інвалід війни Василь Тарасюк контролює якість поставок озброєння у військо

Про 23-річного командира роти лейтенанта Василя Тарасюка за позивним «Тайфун» до цих пір у 72-й бригаді Чорних Запорожців ходять легенди. Бо його професійність та мужність не тільки приголомшують, а й надихають на щось подібне. Приміром, у боях за Авдіївку він зазнав трьох осколкових поранень, має чотири контузії і орден Богдана Хмельницького. Трохи пізніше став Героєм України й лицарем недержавного ордену «Народний Герой України».

На превеликий жаль, продовжити військову кар`єру йому не судилося. За станом здоров`я «Тайфуну» довелося звільнитись із армійських лав. Одначе вроджена бійцівська жилка тільки додала наснаги вистояти у вже чужому для нього цивільному житті. Вона ж утримала його кревний зв`зок із військом.

На запрошення АрміяInform Василь завітав до редакції.

Людина війни, яку двічі викопували з землі

‒ Васю, маєш осколкові поранення, важкі контузії, серйозні ушкодження голови. А ще ти горів, підривався на бойовій машині. Із останнім уламком міни у тілі не покидав позицій місяць. Двічі після обстрілів хлопці тебе буквально викопували з землі. Ти жив між фронтом і шпиталями, був людиною війни. І раптом – звільнення. Наскільки воно було болісним?

‒ Навіть уявити не міг такої можливості! Більш-менш отямився вже у Київському військовому шпиталі, куди перевели із Дніпра. Одразу почав проситися на виписку, назад у бригаду, до хлопців. А лікарі мені: «Божевільний! У тебе серйозний крововилив у мозок. Череп пробитий, недоліковані поранення»…

Врешті-решт звільнили. Депресію від того дістав просто моторошну. Мене ж учили воювати 5 років, до того був військовий ліцей. Маю бути на фронті! Бо знаю, що і як робити в бою. Останній склад роти із контрактників формував і готував сам, уже маючи бойовий досвід. Був упевненим: хлопці виконають будь-яке завдання. І моє місце – там, серед них…

2017-й рік. Район Авдіївки… Вибухова хвиля від танкового пострілу здійняла лейтенанта в повітря й кинула метрів за десять у лісосмугу. Падіння видалось таким, що у Василя болем здригнулась чи не кожна кісточка. Краєм ока він помітив, як зверху на нього падають величезні грудки й пошматовані мішки з піском. За мить знепритомнів…

Свідомість повернулася разом із давно знайомими відчуттям: у голові гуло, у вухах дзвеніло, у роті від крові солоно та ще й присмак заліза. Усе тіло нило. Василь важко звівся на ноги, окинув затьмареним поглядом поле бою. За півкілометра, чадячи кіптявою, рачкував у тил до своїх російський танк, який він підбив. Панцирник утік недалеко. А це означило, що непритомним Василь пролежав лічені хвилини, бій іще тривав.

…Ранком «Тайфун», як завжди, робив обхід укріплень роти. Зазвичай такої пори ворожі артилерійські обстріли були рідкістю. Але того разу лінію оборони одразу кількох ротних позицій раптом вкрили рясні мінометні розриви. А просто навпроти передового взводу з’явився російський Т-72, який став бити з гармати прямою наводкою по шанцях підрозділу.

Нахабний ворожий танк Василь таки покарав. Зосередженим вогнем «тайфунівська» рота знесла з нього активну броню. А сусіди влучним пострілом із СПГ у корму відправили панцирник на брухт

«Тайфуна» пройняла тиха лють. Минулого тижня його роту щоночі діставав інший ворожий панцирник. Своїм вогнем він буквально перемелював інженерні споруди підрозділу, внаслідок чого осколками снарядів поранило трьох його хлопців. Однак Василь його таки покарав. Зосередженим вогнем «тайфунівська» рота знесла з нього активну броню. А сусіди влучним пострілом із СПГ у корму відправили танк на брухт.

А тут новий нахаба! Лейтенант перебіжками дістався ближчого станкового протитанкового гранатомета. Днями осколком міни на ньому розбило оптичний приціл. Але механічний працює, тож до пори СПГ встановили на резервній позиції. Дякуючи Богові за передбачливість підлеглих, «Тайфун» узявся до справи.

Він перевірив заряд, навів ствол на танк, зібрався, зробив перший постріл. Промах!.. Гарячково перезарядившись, лейтенант скорегував приціл і вистрілив удруге. Є! Корпус танка огорнув чорний дим. Ще з пів години, тримаючись на ногах тільки силою волі, «Тайфун» керував боєм…

‒ Твій батько – вчитель музики, мама – медсестра. Як тебе сподобило стати військовим? Наша професія на той час до шанованих не належала…

‒ У школі якось усвідомив, що це моє. Класу з сьомого поставив за мету вступити до Луцького військового ліцею, зосередився на навчанні. Вступив, закінчив, став курсантом Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Вже під час війни закінчив її із відзнакою, третім за рейтингом. Обрав для служби 72-гу бригаду, й анітрохи про це не шкодую. Дуже пощастило з командирами та побратимами, я наче у другу родину потрапив.

‒ Твої хлопці в Авдіївці розповідали, як щоразу після поранень і контузій ледве вмовляли навідати шпиталь…

‒ Не до лікування було. Приміром, перше поранення впіймав у жовтні 2017-го. Займали нові позиції і потрапили під масований артобстріл. Уламок міни пробив ногу, дійшов до кістки. А я зразу навіть не відчув, що уражений. Під час бою адреналін у крові такий, що болю не чуєш. Та й темно було. Випадково схопився за стегно, а під пальцями – мокро. Поїхав у шпиталь. Мене перемотали, і тієї ж ночі я повернувся назад. Невідкладних завдань – безліч, а офіцерів й досвідчених сержантів – негусто. Треба було керувати підрозділом.

Війна – глибоке пекуче тавро

‒ Багато хто із навіть фізично дужих ветеранів негодні вибратись душею із атмосфери війни, вносячи її у звичайне цивільне життя. На твою думку, наскільки це проблема?

‒ Як подивитись. Візьмемо для прикладу вітчизняних «ватників». Їм геть байдуже, що там твориться на фронті. Зверніть увагу, у транспорті, як вони копирсаються в новинах Інтернету. Більшість перегортає блоки повідомлень зі Сходу, а в розмовах їх ця тема одверто дратує.

Війна їх не зачепила. Зачепила тільки родини тих, хто воював, допомагав фронту. І, звісно ж, самих ветеранів. Спершу такі речі сприймав дуже гостро. Потім зрозумів: серце може залишатися гарячим, а розум має бути холодним. Нині «ватників» не осуджую, а просто зневажаю.

 Ветеранів, змінених війною, старе життя вже не приймає

Інша справа, якщо хтось із учасників бойових дій починає сприймати цивільне буття мовби продовження битв. Оце – проблема. Війна – глибоке пекуче тавро. Вона у думках завжди. Як забути те, як на твоїх очах гинули хлопці, коли ти виносив їхні понівечені тіла з окопів? Звідси розпач, неприкаяність, негаразди в родинах, пияцтво, бешкетництво чималої кількості ветеранів. Тому, що їх, змінених війною, старе життя більше не приймає.

‒ Може їх щось утримати на плаву?

‒ Єдність і воля. Багато моїх хлопців позвільнялися з війська. Є серед них дуже важкі долі. Той же Вітя Цимбалюк досі лікується з літа 2017-го після того, як по нас спрацювала артилерія великого калібру снарядами зі шрапнеллю. Уявіть, скільки він намучився за три роки, але не здався. Намагаємось підтримувати один одного, спілкуємося в мережах щодня. Усі як один шукаємо нове місце в житті. Хто до війська повернувся, хто за кордон на заробітки їздить, бо у нас гідну роботу знайти важко, а родини годувати треба. Дехто реалізується в бізнесі. Як головний сержант роти Рома Абубакаров, який закінчив школу бізнесу.

‒ Тобі хтось допомагав знайти роботу в оборонній галузі?

‒ Сам відшукав. Пару місяців сидів удома, як, на думку обивателя, й належить інваліду війни другої групи. Думав. Дійшло: потрібна робота, пов`язана з військом. Перелопатив купу оголошень, поки не знайшов вакансії в концерні «Укроборонпром». Подав туди заявку, пройшов співбесіду. Прийняли із випробувальним терміном.

Спершу працював у технічному відділі, який тестує виготовлену або відремонтовану зброю і техніку. Для мене це – знайоме. Нині є головним спеціалістом відділу, що «веде» виробничі й ремонтні оборонні підприємства, які постачають озброєння на передову. Це прилади спостереження до танків, гармати до БМП, стволи до зеніток, кулеметів тощо.

‒ Наскільки жорстко контролюєш якість поставок і ремонту озброєння для району бойових дій? Там же твої хлопці воюють.

‒ У концерні існує система власного технічного контролю за низкою чітких регламентів. Одначе головні наші екзаменатори займають першу і другу лінії оборони уздовж «нуля». Частенько хлопці з передка або із частин дзвонять зі скаргами. Коли щось не так, терміновим порядком відправляю туди рекламаційні групи.

Потім виробники й ремонтники виправляють недоліки за власний кошт. Ми ж аналізуємо причини браку, створюємо механізм запобігання його повторенню. Кільки разів пощастило самому попрацювати в районі ООС. Наче додому повертався, тільки в іншій ролі.

Солдата не повинні хвилювати проблеми безхатченка

‒ Скільки твоїх хлопців іще служить?

‒ Із роти біля десяти, з батальйону набагато більше. Цивільне життя їх виштовхнуло, повернулися у стрій. Тримаються один одного, просяться служити у частинах, де є наші колишні командири, адекватне управління. І рвуться воювати на передовій.

Були б нормальні соціальні умови у війську – кількісна картина тих, хто повертається до армійських лав, була б неабияк якіснішою. Передусім це стосується житла. Основою армії є, звісно, люди, які виконують бойові завдання і здатні посилити її потенціал. Жодна техніка без людини нічого не варта. Але, на жаль, кількість підготовлених ветеранів, бажаючих постійно виконувати завдання у ЗСУ, постійно зменшується.

Солдата не повинні хвилювати проблеми безхатченка, йому треба воювати і займатись бойовою підготовкою. До речі, забезпечити житлом – це не значить його просто подарувати. Дайте нам пільгові кредити на придбання квартир, часткові внески за них від держави, відповідне грошове забезпечення. Балаканини у держслужбовців та політиків вистачає поза очі, а реальних справ ‒ катма.

‒А як наймолодший Герой України проводить вільний час?

‒ Отримую другу вищу освіту з управління підприємствами. У суботу і неділю відсипаюся, гуляю, вивчаю мови. Двічі на тиждень бігаю на стадіоні поруч із будинком, де винаймаю квартиру, займаюсь на спортивних снарядах та тренажерах. Це якщо немає відряджень…

Читайте нас в Telegram
Life story, Інтерв`ю