Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Молодший сержант Руслан Цішковський потрапив до армії з четвертою хвилею мобілізації. «Спочатку сподівався на повістку, а згодом, коли зі Сходу почали привозити полеглих земляків, сам пішов до військкомату», — розповідає Руслан.
Далі була підготовка на Рівненському полігоні, затим його направили на Харківщину в 16-й мотопіхотний батальйон «Полтава». Там Руслан пройшов місячний курс розвідувальної підготовки. Перша його ротація була на Луганщину неподалік Щастя. А пізніше бійців перекинули в район Зайцевого.
Найважчим випробуванням для головного сержанта розвідувального взводу і його товаришів стали важкі та запеклі бої в районі Авдіївки. Саме позиції неподалік цього містечка і зайняв батальйон під командуванням Олега Громадського восени 2015 року.
Ворог вів вогонь по позиціях мотопіхотинців із важких мінометів та артилерії. Діставалось і містечку. Тоді в промзоні не було українських опорних пунктів, вони були розташовані західніше. Користуючись цим, ворожі ДРГ постійно обстрілювали наші позиції, створюючи небезпеку вже й для мирних мешканців Авдіївки, на околиці якої залітали міни та снаряди. На південь від промзони ворог закріпився на Малих Дачах і біля зруйнованого залізничного мосту.
Руслан із товаришами, тільки їм відомими стежками, проводили розвідку ворожих позицій. «Якось учергове ми вночі зайшли на промку, обладнали спостережний пост у напівзруйнованій будівлі, замаскувались і почали спостерігати, — пригадує розвідник. — Ворог, не підозрюючи про присутність розвідників, вів себе безпечно. Уявіть: у темряві рухається вздовж бетонного паркану група з 6-7 осіб. Ідуть, підсвічують ліхтариком собі під ноги, тихо перемовляються поміж себе. Руки до болю стискають зброю, не раз ловили ворога у приціл оптики, так хотілось їх вжарити, але нашим завданням було вивчити розташування ворожих постів і позиції та маршрутів руху підсилення».
Саме після ретельної і кропіткої роботи розвідників командування ухвалило рішення висунутись уперед, щоб відтіснити ворога з промзони і дачного масиву та взяти під вогневий контроль трасу, якою терористи безперешкодно перевозили боєприпаси з Донецька у Горлівку.
Першими на промку зайшли розвідники батальйону та бійці з бригадної розвідроти. Допомагали активно й побратими з окремого розвідувального батальйону. Тихо та непомітно зайшли, укріпились, і тоді вже нічого не стримувало наших бійців. Ворог був шокований таким поворотом подій. Тим часом розвідникам на підмогу підтягнулися піхотні підрозділи, що почали закріплюватися та облаштовувати бойові позиції.
Ворог, отримавши добряче по зубах, почав застосовувати свою перевірену тактику — посилені обстріли з важкого озброєння та активна робота ДРГ. Відстань між укріпленнями в деяких місцях була близько 100–200 метрів. Така специфіка оборони промзони.
У Новорічну ніч ворог «привітав» українських захисників «Градами». І на Різдво теж. А ще дошкуляли снайпери. Наші бійці теж у боргу не залишалися, ворог мав відчутні втрати.
…Якось під ранок на позиції, обладнаної в розбитому приміщенні, Руслан уважно спостерігав за ворожими позиціями. Раптом тишу розтяли кулеметні черги, згодом долучився й автоматичний гранатомет. У пробитий у стіні отвір, який на більшу половину був закладений мішками з піском і ящиками, майже над головою розвідника влетів «подарунок». Руслан миттєво впав на підлогу, осколки в сантиметрах над бійцем посікли стіни і, на щастя, оминули його. Ворухнув руками й ногами — цілий. Ледь підвівся, в голові паморочилось, усе пливло перед очима, його хитало з боку в бік, як на катері під час шторму…
5 березня під час мінометного обстрілу загинув командир роти старший лейтенант Андрій Ярешко. Міна розірвалася в п’яти метрах від офіцера, шансів урятувати життя не було. Там же загинув і старший солдат Руслан Марченко. «Найважче було ховати своїх друзів. 8 березня, на свято жінок, ми привезли тіла побратимів до них додому, — каже Руслан, викурюючи одна за одною кілька цигарок. — Ця картинка у мене й досі перед очами…»
Після звільнення Руслан трішки відпочив і рвався знову у рідний батальйон. Там потрібні були досвідчені бійці. Але дружина та діти стримували його. Та й наслідки численних контузій, щоденні фізичні і психологічні навантаження давалися взнаки. Тоді він підписав контракт і тепер проходить службу в Центральній автомобільній базі зберігання та ремонту, що дислокується на Хмельниччині. Майстер цеху регламенту та ремонту автомобільної та спеціальної техніки молодший сержант Руслан Цішковський — один з найкращих фахівців-ремонтників частини. Він знає ціну та важливість справної бойової техніки на передовій.
Руслан не впевнений, чи пов’яже він своє майбутнє з армією. Весною закінчується трирічний контракт. Але те, що зробив у своєму житті цей мужній чоловік, ставши на захист своєї держави, заслуговує на велику повагу. Це вчинок справжнього та щирого чоловіка, далекого від армії в мирному житті, але сильного духом на війні.
