Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Армійці, як боронять позиції на околицях Красногорівки, останнім часом спостерігають відносну тишу з боку російських найманців. Але, навіть попри те, що важкого озброєння противник не застосовує, пильності наші військові не втрачають.
– Бойовики працюють, як годинник. Два-три постріли з кулемета або автомата на годину і знов тиша. Тобто чекають на нашу відповідь. А ми ж у тепловізори бачимо все й розуміємо: це провокація, – розповідає заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення лейтенант Сергій.
Ранком цього дня до штабу бригади надійшла інформація про імовірну роботу снайперської пари терористів на цьому напрямку. Тому до розташування спостережного поста «Фазан» офіцер супроводжує нас особисто.
– Звісно, ворог використовує цю тишу для укріплення вогневих точок і бліндажів. Іноді хлопці спостерігають, як на тому боці риють окопи. Чують гул техніки, що підвозить боєкомплект. Але ми лише дивимося. Поки команди немає – робимо все можливе, – каже офіцер.
Сергій у мирному житті – інженер-енергетик. Працював на Запорізькій атомній електростанції, проте каже, доки у країні війна – себе, навіть на такому стратегічно важливому підприємстві, не уявляє.
Уже на позиції нас зустрічає кремезний армієць з причепленим до каски хвостом лисиці.
– Будемо знайомі. Мій позивний – «Байк». На цій позиції я і гранатометник, і кулеметник. Підміняю побратима, що поїхав у відпустку. А цей хвіст – моя «візитівка» та оберіг на фронті з 2015-го, – відрекомендовується та протягує руку для вітання військовий.
Навіть на самісінькому «нулі» цей 50-річний військовий не втрачає почуття гумору й оптимізму.
– Ще донедавна не міг уявити життя без запаху бензину, швидкості й доріг. Але з перших днів війни не лишався осторонь і змушено змінив двоколісного залізного коня на військовий однострій. І, якщо до 2014 року доводилося мандрувати Україною на мотоциклі, то зараз це відбувається здебільшого на броні БМП, – розповідає «Байк».
За роки війни йому доводилося брати участь у запеклих боях за Станицю Луганську, Щастя, Трьохізбенку, Красногорівку й Мар’їнку.
– Я ж усіх своїх «залізних коней» розбирав до останнього гвинтика. Потім доводив їх до потрібного технічного стану і вигляду. Тепер, не помиляючись, за гуркотом двигуна можу визначити, яка у ворога техніка. Легка або важка. Бензинова або дизельна. Визначаю на слух чи це танк, чи це бойова машина піхоти, чи навіть вантажівка, – зізнається військовий.
За словами старшого на спостережному посту військовослужбовця Михайла, на цій ділянці фронту ворожа артилерія замовкла. Але будь-якої миті у тил може зайти розвідувально-диверсійна група противника, а тому особливо ретельно треба стежити як удень, так і вночі.
Військовий розмовляє з нами, а сам не відводить погляду від позицій супротивника.
– Серед ночі завжди бувають якісь ворожі провокації. Це й постріли у наш бік або у бік сусідів. Тож, на передовій кожен день для нас – випробування, бо за автомат доводиться братися регулярно. Але за противником пильнуємо уважно і на його провокації не відповідаємо, – каже Михайло, не відриваючи очей від бінокля.
