Військовослужбовці закріпилися в підвалі с. Олексіївка на Сумщині і весь цей час коригували вогонь та брали участь у знищенні окупантів. 5 грудня 2025 року за особисту мужність і героїзм,…
Ранок 10 березня 2017 року в районі Павлополя видався похмурим і неспокійним. На командний пункт батальйону морпіхів пішли доповіді про обстріли. Комбат Пильник зробив необхідні розпорядження щодо посилення заходів безпеки для особового складу і дій у відповідь з придушення вогневої активності противника. Найбільше хвилювався за своїх хлопців на позиціях. Більшості з них було менше тридцяти років. За кожного переживав як за рідного сина.
В обід по «проводах» з позиції, яку займала десантно-штурмова рота, доповіли: «У нас два 300. Іде бій, потрібна допомога з евакуації!» Полковник Пильник не зміг залишатися на КСП і, взявши з собою медика, відправився на виручку десантникам. Старенька «Таблетка», підстрибуючи на вибоїнах, швидко доїхала до переднього краю. Попереду виднілася смуга дерев, де починалися позиції. Далі їхати було небезпечно, поле прострілювалося з усіх боків, тому залишили машину і ще десь пів кілометра добиралися до найближчих траншей короткими перебіжками. Їх зустріли. Швидко взяли поранених і відправилися у зворотний шлях. У цей момент бойовики відкрили вогонь з мінометів і танка. Вогонь був такий щільний, що комбат прийняв рішення перечекати обстріл в бліндажі.
– Усередині було тісно, а тут ще й мобільний задзвонив, – згадує комбат. – Я стояв перший від входу. Взяв телефон з кишені, тільки підніс руку до вуха – «Баааах!» У трьох метрах від бліндажа розривається міна. Телефон відлітає вбік, я повертаю голову і питаю командира роти, який стоїть поряд: «Синку, а ну подивися, здається, мені руку відірвало.» Ротний глянув і зблід. На місці руки було криваве місиво з м’язів і кісток.
– Що дивно, я не знепритомнів. Руку мені перетягнули джгутом. Евакуювати відразу не змогли, обстріл тривав ще з пів години. За цей час було два прямих попадання 82-мм мін в бліндаж. Запросили вогневу підтримку «старшого начальника». Наші артилеристи змусили їх нарешті замовкнути. Тільки після цього вдалося виїхати на КСП батальйону. Там вже чекала машина швидкої допомоги, якою мене привезли в госпіталь Маріуполя, – розповідає Віктор Пильник. – Хірурга, який оглядав рану, попросив лише про одне – зберегти руку. Той кивнув і акуратно зібрав в банку всі розбиті кісточки, суглоби, осколки, поклав у спеціальний переносний холодильник, який вирушив далі разом зі мною в Київський шпиталь.
А потім для Віктора Пильника почалися довгі місяці лікування та реабілітації. У госпіталях він провів десять місяців. Про те, як рятували його руку, можна написати наукове дослідження. Професор-хірург Олександр Борзих у столичному військовому шпиталі зробив унікальну операцію. Віктору вирізали з гомілки і таза по 12 сантиметрів кісток і сформували з них плечовий суглоб, який закрили м’язами, вирізаними зі спини…
Фронтова біографія колишнього командира 501-го батальйону морської піхоти полковника Віктора Пильника – це історія сильної і мужньої людини, для якої поняття офіцерська честь, гідність, присяга, Батьківщина завжди були священними.
Свій професійний вибір він зробив ще в далеких 70-х роках минулого століття. Після закінчення Київського суворовського училища вступив до Бакинського ВОКУ. Закінчив виш із червоним дипломом і званням «Майстер спорту з альпінізму». Йому пропонували залишитися в училищі командиром курсантського взводу, відмовився. Хотів спробувати свої сили в бойових умовах, тричі писав рапорт в Афганістан. Врешті-решт норовливого лейтенанта відправили в Забайкалля. Суворий клімат, спартанські побутові умови, безперервна бойова робота на полігонах і стрільбищах загартували молодого офіцера. Пройшов усі сходинки військової кар’єри: від командира взводу, роти – до начальника штабу батальйону. Потім був направлений в Одеський військовий округ, тут служба у 28-й дивізії на посаді командира розвідувального батальйону, потім – заступника начальника штабу дивізії. Заочно закінчив Військову академію в Києві. Був учасником миротворчих місій у Сараєво і Сьєрра-Леоне.
У грудні 2004 року завершив службу і пішов на пенсію. Знання і досвід офіцера виявилися затребуваними і в цивільному житті. Працював начальником департаменту безпеки великої приватної компанії. Мав високу зарплату, авторитет і довіру серед товаришів по роботі і керівництва. Розмірене життя було порушено навесні 2014 року, коли Росія окупувала Крим і розв’язала військову агресію на Донбасі.
Спочатку на фронт пішов його син Валерій – кадровий офіцер-десантник. Потрапив відразу в пекло. У складі десантно-штурмової бригади брав участь в боях за Піски та Донецький аеропорт, за що був нагороджений орденом Богдана Хмельницького.
Батько не міг всидіти вдома і слухати стримані, але тривожні новини від сина. Пішов до військкомату і попросив повернути його до війська. На той момент Вікторові Пильнику вже виповнилося 55 років. Спочатку обіймав посаду старшого офіцера служби військ ОК «Південь». Але штабна робота була не до душі. Віктор розумів, що його знання і досвід потрібні там, на фронті. Тому, дізнавшись, що в Бердянську формується новий батальйон морської піхоти, написав рапорт на ім’я командувача ВМС України. І вже на початку осені відбув до місця служби.
А ще за місяць батальйон своїм ходом здійснив марш у район Маріуполя. Ситуація тоді на Маріупольському напрямку була дуже напруженою.
Наприкінці 2015 року сили механізованих частин ЗС України зайняли декілька населених пунктів так званої сірої зони: селища Піщевик і Павлопіль. Бойовики не хотіли миритися з цим і намагалися повернути територію під свій контроль. Бойові дії – обстріли, спроби прориву в тил нашої оборони відбувалися практично кожного дня. Батальйону полковника Пильника якраз і довелося прикривати 12-кілометрову ділянку від Павлополя до Талаківки.
З перших же днів комбат зайнявся організацією оборони. Основну увагу звернув на інженерне обладнання позицій і систему вогню. Це було дуже важливо, тому що ділянка оборони батальйону містилася в низині, а більшість панівних висот контролював противник.
Місцевість була відкритою з рідкими лісосмугами і невеликими балками, по яких постійно «шастали» диверсійні групи окупантів.
Перш за все комбат віддав наказ поглибити окопи і ходи сполучень до повного профілю, обладнати додаткові бліндажі та укриття не тільки на позиціях, але і між ВОПами. У місцях ймовірного проходу ДРГ організували приховані кулеметні позиції і спостережні пости. Фланги, особливо в районі стику з сусідами, посилили доданими підрозділами.
«Буран» – цілодобовий позивний комбата. Морпіхи з повагою називали його «Батя», а командування – «Старий», адже для деяких офіцерів за віком він уже годився в дідусі. Але це не заважало полковнику Пильнику успішно справлятися з величезним обсягом завдань. Всі проблемні й гострі питання комбат завжди брав під особистий контроль, тому й вирішувалися вони без зволікань і затримок. Крім організації оборони, доводилося налагоджувати зв’язки з місцевим населенням Павлополя, яке впродовж двох років фактично перебувало в окупації. У таких складних умовах морпіхи зуміли завоювати довіру і повагу населення.
Особливо напружено на ділянці оборони батальйону стало в березні 2017 року. Як згадує комбат, кількість обстрілів з важкого озброєння – артилерії і танків зросла в рази. Погіршувала ситуацію відсутність зелених насаджень. Будь-яке пересування з нашого боку бойовики бачили зі своїх позицій, розташованих на панівних висотах, і відразу відкривали вогонь. Підвезення боєприпасів, продовольства, будівельних матеріалів доводилося здійснювати в нічний час, що також було небезпечно. Машину вели без увімкнених фар, у непроглядній темряві розбитими дорогами із замінованими узбіччями…
А потім було 10 березня 2017 року, важке поранення полковника Пильника… Через десять місяців сталося диво – рука, яка після поранення трималася тільки на двох судинах, стала рухатися. А ще за місяць полковник Пильник повернувся на передову, до свого батальйону, де ще вісім місяців залишався на лінії вогню.
Сьогодні полковник Віктор Пильник, як і раніше, у строю – обіймає посаду наукового співробітника науково-дослідного центру ВМС України.
