Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
На його плечах – життя людей і ділянка у декілька сотень метрів фронту, де ворог не повинен пройти. Де його необхідно зупинити. За будь-яку ціну.
Що це було?−120-й. Прицільно.
Інтерв’ю на позиції починалося, як завжди, спокійно. Ми навіть встигли перекинутися декількома словами зі взводним. Чоловік із дорослими очима встигав скрізь і всюди, водночас примудряючись поміж доповідями й короткими розпорядженнями відповісти на запитання.
Це вже не перша ротація «Щупа» на передову. За його словами, торік тут снайпери працювали регулярно. Навіть таке було, що по три-чотири рази на день. Нині дещо менше, але теж працюють. Гвинтівка калібру 12,7 мм пострілює регулярно.
До війни він працював зварювальником. Учився на суднобудівельному в Херсоні. У 2013-му підписав контракт. А в 2014-му прийшла війна.
− В основному противник прицільно працює з крупнокаліберних кулеметів, СПГ. Зі свого переднього краю та зі Старомихайлівки. Нещодавно прилетіли 40 ВОГів по нашій посадці, − розповідає взводний.
Найскладнішою за роки війни для армійця стала перша ротація на Савур- могилу і Амвросіївку.
Я саме хотів зробити фото, коли земля здригнулася від «приходу» крупного калібру десь неподалік.
Що це було?
− 120-й. Прицільно. По нас. Зазвичай після цього продовжують крупнокаліберні кулемети. Якщо в орків була зарплатня, а це саме такий період, вони люблять полякати нас автоматичним станковим гранатометом. У процесі підключиться снайпер, − попереджає офіцер.
Тут, на взводному опорному пункті, кожен знав, що робити. Хлопці вже застібали броню і бігли кудись із важкою зброєю, несли стрічки з боєприпасами. Взводний коригував їхні дії на ходу. Нагорі пролунали перші кулеметні черги з боку ворога. Стало зрозуміло: далі буде усе так, як тільки-но передбачив офіцер.
Він не з тих, хто може щось забути чи пропустити. Я знав, що не забуде і про мене. Вірогідно, часу лишається обмаль на спілкування.
«Я порожній. Потрібен БК»
Раптом усередину заскочив один з оборонців опорника:
− Командир просив передати: тут, де ви, найбезпечніше. Але якщо хочете, можете іти за мною. Тільки обережно.
І вибіг у хід сполучення, не дочікуючись відповіді.
Я вистрибнув слідом за кулеметником. Звичка знімати на навчаннях черги з автоматів підвела одразу ж, коли з лівого боку від кулемета в напрямку камери полетіли гільзи. Ворог з усією пролетарською ненавистю місив навколишній простір стрілецькою зброєю. Час від часу натужно чвакало неподалік щось крупнокаліберне. Окремо, наче свист рапіри, повітря пронизував одиночний з СВД.
Раптом кулі почали лягати значно ближче. Нам із кулеметником довелося впасти обабіч бійниці, втискаючись у землю. Калібр був не крупним, але лягав кучніше. Камера, нічого не знімаючи у темряві, продовжувала записувати звук. Залишена у бліндажі рукавиця не змогла захистити шкіру тильного боку долоні з камерою від піску, який із шаленою швидкістю полетів навсібіч після влучання ворожої черги.
− Я порожній. Потрібен БК, − каже кулеметник.
Тим часом інтенсивні радіопереговори відбивають картину управління боєм. Передаю взводному запит кулеметника. Ще хвилина, і зброя знову приведена у готовність.
− Командир, так страшно. Там стріляють, убити можуть, – широченна усмішка на обличчі юнака та його палаючі очі, як і сам жарт посеред бою, говорять не про страх, а швидше, про щось зовсім інше…
− Іди кажу, стріляй, – з такою самою усмішкою відповідає взводний, не цураючись сказати «слово» у симфонії бою і власним інструментом. Поки кулеметні черги втихомирюють агресора, що надто розгулявся, хтось починає наспівувати якусь мелодію, перезаряджаючи кулеметну стрічку.
Кому, як не їм, можна вірити у цьому світі!
− А вам тут не страшно? – запитую кулеметника, зловивши хвильку тиші.
− Яке там! Чуєте, хлопці навіть пісні співають. Подібні «концерти» як не кожен день, то через день, а раз на тиждень гарантовано. Скільки ж боятися можна?
Приходи та виходи різних калібрів, жарти хлопців, радіопереговори, ротний, що влетів на позицію, поцікавився обстановкою, віддав якісь накази і тут же вискочив нагору з радіостанцією в руці, наче він безсмертний і його не стосується те, що відбувається навколо. Кожна секунда залишала яскраві враження і карбувалася в пам’яті. Палаючі очі та сяючі посмішки на втомлених обличчях говорили про те, що цих людей у принципі не зламати. Здавалося, минула ціла вічність, хоча насправді годинник показував, що від початку бою спливло не більше тридцяти хвилин.
А потім коваль у цивільному житті та безстрашний боєць з позивним «Жан» тут – на війні, розпалюючи буржуйку, аби хлопцям не було холодно у бліндажі, скаже про ворога:
− Вони відібрали у нас територію.Та, очевидно, хочуть ще. Але ж дідька! Ми тут. Усе добре!
Уже п’ятий рік поспіль, вдень і вночі мирне небо над українською землею тримають на своїх плечах мужні люди, справжні герої, прості, щирі та безпосередні – українська піхота. І доки вони на своїх позиціях – усе буде гаразд. Безсумнівно. Адже кому, як не їм, можна вірити у цьому світі!
