Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
АрміяInform поставила за мету показати гостроту і внутрішню трагедію людини на прикладі однієї з найбільш обговорюваних українських документальних стрічок. Фільм «Явних проявів немає» відзначений нагородою за видатну східноєвропейську картину у Міжнародному кінофестивалі документального кіно DoK Leipzsg, 2018. Про те, як створювався фільм і роль документалістики в житті людей, розмова з режисером стрічки Аліною Горловою.
Перша – «Пересадка серця»
− Аліно, чому вирішили стати режисером?
− Коли була підлітком, шукала себе. Дуже цікавила фотографія – документальна й постановча. Так сталося, що любила переглядати фільми, читати, малювати, грати на гітарі. От, порадилися з батьками й вирішили: спочатку вступатиму до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, щоб була необхідна творча база. І коли вдалося вступити, все само собою якось пішло: почала знімати фільми.
− Яка перша стрічка?
− Якщо не брати до уваги навчальні роботи, то першою стала «Пересадка серця», за оповіданням Рея Бредбері – ігрова короткометражка.
− Як відбувся перехід до документального кіно?
− Це цікавий процес, бо мене, коли вчилася на ігровому факультеті, завжди цікавило документальне кіно. Та через репетиції бракувало часу цим займатися. Вже як закінчила університет, зняла дебютну короткометражку «Перший крок у хмарах». І відправила її на італійський фестиваль, куди мене потім запросили. Але запросили не представляти цей фільм, а зняти документальну стрічку про їхній регіон. І коли це спробувала, і в мене все вийшло, відтоді почалися зйомки документалістики.
Це перший досвід, коли я зіштовхнулася з реальністю і це дуже захопило.
Потім ми зняли повнометражний документальний фільм «Холодний Яр. Intro». Це – вже серйозніша робота.
− Що надихнуло на зйомки «Холодного Яру»?
− Цьому сприяли події, що відбувалися у країні на Майдані. І коли справді зацікавилася нашою історією, бо доти щось знала, але це не захоплювало. На мою думку, це той період, коли починаєш дивитися на себе, на нас як українців, хто ми, яка у нас держава, і що позаду. І саме тоді до моїх рук потрапили книги Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр» і Василя Шкляра «Залишинець». Прочитала їх і вирішила поїхати туди.
Холодний Яр – надзвичайно цікаве місце. Зі своєю енергетикою, людьми, історією, яка відбувалася тут кілька віків, культурою. Коли побачили, як все це виглядає, вирішили: це дуже кінематографічне, про що треба знімати кіно.
− А що дає документальне кіно?
− Перш за все – це досвід. Воно створює певну призму, яка допомагає ділитися деякими враженнями. Дуже люблю документалістику, бо вона фіксує у персонажі сучасні зміни. Це саме те, до чого прагнула в останньому фільмі «Явних проявів немає». Тобто зафіксувати емоцію конкретного моменту.
Реальність, з якою працюю, дуже рідко проявляється так, як заплановано, вона увесь час підкидає щось нове, на що слід швидко реагувати: брати це чи не брати, спостерігати за чимось чи ні. Тому дуже цікаво виходить, коли зрештою все стається так, як ми хотіли.
Документалістика – це спосіб спілкування зі світом, мій шлях дослідження деяких проблем, які відкриваю для себе вперше. Сподіваюся, що й для глядача ці теми теж є цінними.
Мирне життя ветеранки – далеко не «санаторій»
− Що спонукало звернутися до теми ветеранів АТО, зокрема жінок, які повернулися з війни? Спочатку з’явився фільм «Невидимий батальйон», а потім продовження – стрічка «Явних проявів немає»?
– Насправді ідея «Невидимого батальйону» – не моя. Це ідея продюсерки Марії Берлінської. Вона запросила на цей проєкт. Я мала зняти дві короткі історії про жінок на війні. Нам надали перелік героїнь. Я обрала Дарію Зубенко й Оксану Якубову. І коли стали знімати Оксану Якубову, саме її історія покладена у фільм «Явних проявів немає», як короткометражку. Але коли побачили, що це за матеріал і яка героїня, одразу сказала Маші Берлінській: це буде повнометражний фільм. І що я зроблю короткий метр для «Невидимого батальйону», бо теж важливо показати із чим стикаються жінки-військові й військові взагалі, незалежно від гендеру. Потім, коли вже зробили короткометражну стрічку, підготували і повний метр.
− Важко знімати історію жінки-ветеранки?
− Дуже. Оксана Петрівна Якубова сказала під час зйомок, що я є першою, кому вона почала щось розповідати. І це справді було важко. Ми розмовляли впродовж трьох годин. І після цієї розмови я вийшла вже іншою людиною.
За тиждень після першої зустрічі з Оксаною Якубовою, вона поїхала до санаторію Міноборони в Пущі Водиці лікуватися. Ми з оператором і звукорежисером одразу «хвостиком» за нею. Оселилися в номері недалеко від її кімнати і перший тиждень постійно були з нею. Потім поїхали. За тиждень знов повернулися. І ось так поступово знімали, як триває її реабілітація.
Поволі Оксана Якубова почала говорити. І дуже багато «важких» речей. Ми знімали сеанси психотерапії з її психологом. А затим просто знімали, що відбувається після завершення реабілітації, з чим жінка стикається в мирному житті, не в санаторії.
− Оксана Якубова одразу погодилася на зйомки?
− Практично так. Дуже велику роль у цьому зіграла наша продюсер Марія Берлінська. Саме через те, що Марія дужа відома серед військових, Оксана Петрівна погодилася на зйомки і прийняла мене вже як свою.
Ми вирішили: на зйомках не втручатимемося в перебіг подій, доти, поки це не загрожуватиме життю героїні. Для нас, як документалістів, важливо зняти все, як є насправді. І Оксана Петрівна не була на нас ображена, бо розуміла: це наша робота.
− Скільки часу працювали над стрічкою?
− Протягом року. Зйомки були не дуже тривалими – до тридцяти днів. Потім Оксана Якубова повернулася на роботу.
− Коли зрозуміли, що фільм на завершальній стадії?
− Під час зйомок останнього кадру в ліфті, я зрозуміла: це все. Історія, драматургія у фільмі є. Людина, яка щойно повернулася з війни, починає шлях із реабілітаційного центру й закінчує його, повертаючись на роботу.
Коли зйомки закінчилися, почався монтаж. Фільм монтувала сама. Можливо, він міг бути технічно кращим, просто я робила так, як відчувала. І вважаю, що в цьому є якийсь сенс.
− Що найкраще вдалося у фільмі, а що лишилося поза кадром?
− Вдалося показати стан головної героїні після повернення з війни, її проблеми, переживання, сумніви. Не вдалося показати стосунки Оксани Якубової з її чоловіком. Але потім, коли вже зняли процес реабілітації, я зрозуміла: мені важко психологічно це знімати. І що краще для Оксани Петрівни, якщо це буде лише її історія, без залучення її чоловіка і сина.
Головній героїні було важко з ними спілкуватися. З АТО вона повернулася іншою, не звикла ще до себе такої. І до неї не звикла її родина.
«Це буде мій останній фільм про війну…»
− Які були складнощі під час зйомок?
− Особливих складнощів не виникало. Проблема в одному – коли приїхали до полігона в Чугуєві, де служила героїня, знімальну групу туди не пускали. Тому цей епізод не увійшов до фільму.
− Яке на вас справила враження історія Оксани Якубової?
− Це надзвичайне враження. Я вперше робила фільм, який вважала важливим, щоб його побачили люди в Україні. Бо зрозуміла: тема реабілітації жінок-ветеранок взагалі не піднімається. І з проблемою реабілітації після посттравматичного стресового розладу взагалі недостатньо працюють.
Нам вдалося допомогти головній героїні. Фільм став для неї елементом реабілітації. Коли вона його подивилася уперше, їй стало погано. Вдруге – сприйняла краще. А за деякий час, на міжнародній прем’єрі у Німеччині, вона дивилася стрічку на великому екрані й не відчула майже нічого. І головне –припинила себе жаліти, позбавилася відчуття страху, яке не дає вийти із ПТСР.
− Кому, в першу чергу, важливо подивитися цей фільм?
− Військовим, їхнім родинам, людям, які стали жертвами злочинів, психологам і психіатрам, які працюють із посттравматичним стресовим розладом, щоб зрозуміти, що це таке. У цього фільму багатий потенціал, щоб його використовувати у дослідженні явища ПТСР.
− Чи плануєте надалі знімати стрічки за цією тематикою?
− Закінчую фільм міжнародного характеру з робочою назвою «Поміж війн». Головний герой − наполовину сирієць, наполовину українець. Він пройшов через дві війни − у Сирії, і на Донбасі. Це мій останній фільм про війну. Далі хочу зосередитися на іншій темі.
− Бажаємо вам творчих успіхів!
