Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Тривале й непросте розведення сил протиборчих сторін поблизу чотирьох населених пунктів на Донбасі фактично завершене. Вщухає й галас щодо цих подій. Цікавий галас. Бо в переважній масі інформацій прямо або ні звучало настирне: «Зрада!» Спектр «рупорів» невдоволення починався з домогосподарок і закінчувався поважними національними виданнями. Тож уявімо, скільки ще «зради» очікує на нас у доступному майбутньому. Приводів буде щонайменше тридцять. Цифра точна, бо, за деякими повідомленнями, за певних умов розглядають можливість збіжного дзеркального розведення сил у районі якраз стількох українських населених пунктів.
У цьому сенсі не менше інтриги в тім, що й чому ми знову чутимемо в ефірній «бучі».
«Тремтіть, цивільні! Чатуйте, вояки!»
Наведу цитату з виступу редактора одного з великих інтернет-видань: «Так звані ДНР і ЛНР, які говорять, що відводять свої формування, не є стороною конфлікту. Відповідно, у них немає жодних зобов’язань перед нами. Якщо завтра вони почнуть наступ, то ми навіть не можемо пред’явити претензії Москві, бо ті одразу сказали, що не дають гарантій. А їм ми не можемо висувати претензії, бо вони де-юре не сторона конфлікту. І або нам доведеться вести прямі переговори з Донецьком і Луганськом, і таким чином безпідставно визнавати, що це громадянський конфлікт, І Москва тут начебто ні до чого. Або ми просто втратимо територію і, не дай Боже, людей».
Цитата, як у дзеркалі, відображає й вирізняє дві головні групи тез авторів-критиків процесу розведення протиборчих сил на передовій.
Перша. Проукраїнська частина мешканців населених пунктів уздовж лінії зіткнення категорично проти відведення наших підрозділів. На думку людей, це ставить під загрозу їхні безпеку та життя. Бо може знову занурити відносно мирні міста в атмосферу обстрілів, руйнувань та смертей. Місцевим нікуди тікати, і вони нажахані ймовірним поверненням бойовиків. Затим вони – заручники і жертви «безбожної влади».
Друга. Військові – теж сумніваються в доцільності відведення. Надто велику ціну, за їхніми словами, заплатила армія за деокупацію цих територій. У майбутньому ж, кажуть, покинуті окопи і бліндажі однак випаде відвойовувати з кров’ю та втратами.
Заувага: жоден гучний сюжет згаданих критиків не обходиться без участі представників певних політичних сил. Які, на відміну від нинішньої влади, чітко знають, як саме можна «порішити» війну.
А чи знають?
Про деокупацію і криваві жертви
Запитання: хто-небудь володіє статистикою щодо цивільних жертв, приміром, під час деокупації Дебальцевого? Хоча б для того, щоб порівняти, скільки їх було 2014-го під час визволення 45-тисячного міста, а скільки – узимку 2015-го під час відомих подій, коли ворог перемелював його артилерією в порох.
Як це стосується розведення? Напряму.
Візьмемо, для ілюстрації, пересічну в цій темі розповідь артилериста однієї з десантних бригад ЗСУ Володимира Капітули в інтерв`ю пресофіцеру Тетяні Заріцькій: «У липні 2014-го Дебальцеве могло стати плацдармом для блокади Донецька нашим військом. Отож керівництво АТО визначило за мету взяти його під свій контроль, а згодом відрізати найбільше із окупованих міст від шляхів постачання російського озброєння й «братів-бурятів». Наприкінці місяця наш зведений десантний загін висунувся на допомогу підрозділам, які вже почали операцію зі звільнення Дебальцевого. Ми закріпилися на околицях міста та збирали розвідувальні дані для подальших дій. Противник вів безперервний артилерійський та мінометний обстріл не тільки наших позицій. Жертви серед місцевих його геть не хвилювали. Бив він не точково, а по площинах, цілком накриваючи вогнем жилі квартали. Снаряди й міни летіли звідусіль.
Швидше прояснити тактику дій ворога допомогли місцеві. За їхньою інформацією, він задіяв залізничні колії для летючої передислокації частки своїх артилерійських систем. Другу ж, попри всі норми моралі і права, він розміщував на позиціях серед жилих будівель міста.
Жертви серед місцевих жителів ворога не хвилювали. Бив він не точково, а по площинах, цілком вкриваючи вогнем жилі квартали
Серед тутешніх щогодини зростала кількість жертв, тому помічників та інформаторів у нас більшало. Попри ризик для власного життя, цивільні безперервно передавали дані про точне, до метра, розташування бандитів.
Поєднуючи їхні й наші розвіддані, ми без ризику для мирного населення нищили вогневі позиції противника. То була, без перебільшень, ювелірна робота. Для цього задіяли самохідні артилерійські гармати «Нона-С», які дозволяють вести мортирну стрільбу, гарантовано уникаючи невинних жертв і не руйнуючи інфраструктури міста. Після нашої вдалої роботи інші підрозділи блискавично зачистили Дебальцеве.
До речі, із уже класичним москальським стилем прикриватися мирним населенням, стикаємося постійно…»
Як політики і москалі «пухнуть» на крові
Звернімо увагу не на те, про що базікають, а про що заціплено мовчать ярі противники процесу розведення сторін на Донбасі. Відмоніторте Інтернет – вони зумисне затирають навіть першочергову мету процесу. Адже це принципово важливо в багатьох сенсах. І розмірковувати, говорити про неї просто політично невигідно. Піару не буде.
А родзинка в тому, що наразі уздовж всієї лінії зіткнення, за поодиноким винятком, так звані «нульові» оборонні позиції українців винесені далеко за межі населених пунктів. Тим самим, збільшуючи ризики для себе, наші вояки максимально убезпечують мирний люд від випадкових або провокативних обстрілів противника.
А ворог усе робить буквально навпаки!
У результаті розведення сил москалі втратять шанс використовувати власні збройні провокації у площині інформаційної війни з українцями
Упродовж понад п`яти років війни зафіксована величезна кількість провокацій кремлівських вояків або їхніх лакеїв через жертви серед мирного населення. Характерно – з подальшими ідіотськими коментарями. Як-от стандартне: «Що, у хати мирних з гранатометів і кулеметів били? Так то ми випадково, бо від «укрів» відбивалися». Або ще огидніше: «То самі «укри» по хатах стріляли, щоб збурити проти нас місцевих».
Врешті-решт, що ж у світлі сказаного дає нам розведення сил?
По-перше, в умовах позиційного характеру бойових дій воно різко знизить для ворога можливість бити по наших військових і цивільних зі стрілецької зброї. Тобто з гранатометів різних систем, великокаліберних кулеметів, далекобійних снайперських гвинтівок. Нині вони становлять головне зло на лінії зіткнення. Водночас відтягнеться на граничні для ведення прицільного вогню відстані бойова техніка.
По-друге, ворог втратить шанс використовувати збройні провокації в площині інформаційної війни. Закидів на кшталт «злочинних укрів-карателів» поменшає значно. І нарешті, розведення сил стане хай невеликим, але кроком уперед. До миру.
Чи збільшуються ризики для мирного населення, пов`язані з вірогідними діями ворожих диверсійних груп чи їхнім прямим наступом? Однозначно, так. Поліцейські патрулі при цьому просто під ніж підуть, обов`язково постраждають цивільні. Тому що вірити нашим вороженькам – себе не поважати. Далі: чи можливі втрати серед військових, якщо випаде знову займати колишні позиції? Відповідь також ствердна. До того ж риторичним є запитання про необхідність вдосконалення всіх елементів порядку розведення.
Проте ніхто з критиків не висловлює публічно жодних альтернатив розведенню. Не каже, як запобігти перетворенню окупованої частини Донбасу в неозорій перспективі на аналог Придністров’я чи Нагорного Карабаху. І дурню зрозуміло: будь-який масштабний наступ українських військ закінчиться прямим вторгненням росіян та морем крові. Тому дипломатичний шлях припинення війни для нас – єдиний. Але про це політикам і медіа «віщати» нема аніякого зиску.
Підсумовуючи сказане, не берімо до уваги зойки а-ля «Зрада!» і «Тримай злодія». Дослухаймося, про що мовчать різномасті оратори. За ними – політика. А де політика – там у кінці «тунелю» або просто гроші, або й разом із ними загребущі кремлівські рученятка.
