Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
2014-го пані Валентині Вельган ледве не в очі закидали: «І навіщо воно тобі здалося, те волонтерство. У тебе все є: і достаток, і гарна родина, і власний бізнес. Чого ж тобі не сидиться?» Тоді для невеличкого містечка, у якому майже всі знають одне одного, було дивно, що ця тендітна жінка не боїться відпускати двох своїх дітей на Майдан і для когось завантажує машину теплими речами та їжею. Дивувалися, чому вона із чоловіком після важкого робочого тижня кожні вихідні їде до Києва. Коли ж Вельгани організували перший Автомайдан удома, у Шаргороді на Вінниччині, були вражені навіть друзі, яким не вдалося підняти своїх земляків і вивести їх на вулицю на підтримку протестів у Києві. А потім, коли розпочалася війна, всі вже знали, що по допомогу треба бігти до Валечки, як багато хто з матерів бійців її називає. Вона нікому не відмовить…
«Я би багато чого віддала, щоб відчути те піднесення, віру, сподівання, які панували на Майдані»
— Благодійністю ми з чоловіком займалися ще до Майдану, — розповіла Валентина читачам АрміяInform. — Щороку, зазвичай на Миколая, возили подарунки до дитячого будинку, яким і опікувалися. Я в житті завжди намагаюся дотримуватися принципу: все, що ти робиш доброго, однозначно повернеться, якщо не тобі, так твоїм дітям. Тож коли син і донька, повернувшись учергове з Майдану, сказали, що потрібна допомога грошима, не відмовила.
За дітей тоді жінка дуже переживала, особливо за сина, який ще до Революції Гідності вистриг собі гарного козацького чуба. Двічі він повертався з Києва побитий, у куртці з відірваними рукавами. Вже після побиття студентів 30 листопада Валентина із чоловіком почала їздити на вихідні замість дітей. А на всі закиди сусідів, для чого це їй, відповідала, що хоче, аби в Україні на першому місці був Закон, рівний для всіх: чи то сина президента, чи то чиновника, чи то простої людини.
— Я б багато чого віддала, щоб відчути те піднесення, віру, сподівання, які панували на Майдані. Все, що я робила, мало одну мету — змінити країну на краще. І ми використали цей шанс, аби усвідомити себе нацією та зрозуміти свою ідентичність.
«Треба було чоловіків збирати на війну…»
У червні 2014 року до Валентини Вельган прийшла жінка, знервована, з очима повними сліз. Попросила допомогти купити синові бронежилет.
— Жіночка із села, — веде далі Валентина, — вона продала корову та свиню, а на отримані гроші хотіла купити спорядження для сина. Але не знала, як це зробити. На мої заперечення, що я теж не знаю, сказала: «Я не маю до кого йти. Залишу гроші, а ви знайдіть моїй дитині бронежилет». Така стовідсоткова довіра неймовірно мене вразила. Я почала ґуґлити, зв’язуватися зі знайомими. Знайшли той захист, купили. Хлопець потім дзвонив із району АТО і дякував.
Від того моменту закрутилося волонтерство родини Вельганів на повну. Із того самого села, звідки приїжджала жіночка по бронежилет, одночасно мобілізували 16 хлопців. І їм усім щось було потрібне. Як розповідає Валентина, хтось мав гроші, а хтось — ні. Треба було чоловіків збирати на війну. А як це робити?
— Скажу чесно, для мене то було важке випробування. Я раніше ніколи ні в кого нічого не просила, всі проблеми завжди намагалася долати самотужки. Довелося переступати через себе. Спочатку зверталася до знайомих, писала пости у фейсбуці. Одного разу довелося вийти з коробочкою на ринок. Мені тоді зателефонував хлопець, мобілізований із нашого району, сирота, щойно одружився, жінка залишилася вагітна. Чую, що майже плаче. Каже: «Знаю, ви допомагаєте, я ще в Ужгороді, але завтра нас відправляють на схід. Усім хлопцям, кому родина, кому сільські голови, купили бронежилет, тільки в мене немає». А у мене вже власних грошей не було, то пішла на ринок збирати. Тоді лише з одного села одночасно відправляли на війну 16 чоловіків, — пригадує благодійниця Валентина Вельган.
Шкарпетки на стіні бліндажа як прикраса
Із набуттям досвіду працювати стало легше. Місцеві фермери та сільські голови допомагали завантажувати родинний бусик Вельганів продуктами та потрібними речами, які збирали небайдужі мешканці району. Приносили одяг, білизну, приладдя для гоління, а також домашні смаколики, консервацію і навіть заморожене молоко. Напаковували до 30 ящиків за раз. У перші поїздки на схід їздив чоловік Валентини. Потім зрозуміли, що потрібна команда. Долучився син.
— Працювали адресно, дізнавалися через місцевого військового комісара про потреби конкретних бійців, наших земляків. Пригадую, як телефонує невідомий номер о 12-й ночі, відповідаю. Чую жінку, яка починає емоційно дякувати: «Моєму чоловікові 35 років, він дзвонить мені й розповідає, що він найщасливіший, адже до нього приїхали земляки. Ні до кого не приїхали, а до нього — так».
Найважче для Валентини в ті часи було чекати на сина і чоловіка вдома, весь час моніторячи новини. Лише згодом вона дізналася, що її хлопці завжди возили із собою ніж, аби в разі потрапляння в засідку швидко відрізати синові козацький чуб. А у 2015 році жінка помінялася із чоловіком — почала їздити на схід сама.
— Пригадую, як приїхала до свого двоюрідного брата, він уже 2 роки в АТО був. Встали сфотографуватися на пам’ять. Він до мене так близько притуляється. Питаю, чи щось сталося. У відповідь лунає: «Твоє волосся так пахне домом». І таких моментів було дуже багато. Жінки передавали власноруч сплетені теплі шкарпетки. Запитую якось: «Хлопці, підійшли шкарпетки?» «Ми їх повісили на стіну в бліндажі замість прикраси. Валю, вони ж такі затишні, яскраві».
Я вірю в нашу молодь
Останній раз у район бойових дій Валентина їздила торік, аби перевірити, чи всього хлопцям вистачає. Жінка зауважує, що потреби в продуктах чи речах наразі немає.
— Ми із сином зібрали продукти, донька організувала поїздку гурту KOZAK SYSTEM, та й вирушили на зимові свята із концертом і подарунками в Авдіївку, Попасну та Новотошківку. А сталося так, що вже хлопці нас пригощали. Син був у захваті від техніки. Так що нині маю достатньо часу, щоб зосередитися на проблемах ветеранів та їхніх родин.
Наразі Валентина Вельган очолює у м. Шаргород ГО «Українське об’єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО». Вона організовує тренінги з психологічної реабілітації, запрошуючи фахівців із Києва, Вінниці та інших міст. Допомагає проводити соціально важливі заходи, щоб привернути увагу громадськості до проблем сімей учасників бойових дій.
— У моєму житті найскладнішим був Великдень, коли донька Ірина служила в районі проведення бойових дій, у відділі звільнення полонених у складі СБУ. Ми ніколи в житті не відзначали це свято поодинці. А тут її немає. І дуже важко було пояснити внучці, де її мама. Я вважаю, що кожна родина, з якої хтось був на війні, потребує уважного ставлення суспільства. Тому робитиму все можливе, щоб допомогти долати таким сім’ям і психологічні, і юридичні проблеми.
Сьогодні пріоритетом у волонтерській діяльності Валентина Вельган уважає роботу з дітьми та молоддю. Її часто запрошують до шкіл, бібліотек проводити патріотичні заходи. І, як запевняє волонтерка, вона вірить у нашу молодь і її здатність змінити Україну на краще.
