Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Кореспонденти АрміяInform завітали до артилеристів у Дівичках. Про місію «богів війни», соціальні проблеми їхніх родин, а також про перспективи військової служби у віддаленому військовому містечку на Київщині – у нашій рубриці «Гарнізон».
Вогонь запеклих не пече! Саме таке гасло бійців цього з’єднання.
З жовтня 2017 року військову частину, у якої на озброєнні найбільший калібр гармат Збройних Сил України, очолює полковник Олег Дорохов. Про війну він знає не з розповідей: брав участь у звільненні Слов’янська, Сіверська, Попасної, Дебальцевого.
– Наші козирі – потужність та постійна мобілізаційна готовність. Підрозділи навчені, з бойовим досвідом, технічно підсилені, є всі засоби зв’язку, новітні комплекси управління вогнем артилерії, – розповідає Олег Михайлович. – Після чергової ротації дивізіон відновлює свою боєздатність. Два місяці «реабілітаційний» період, протягом наступних двох – колективна підготовка, навчання батареї й тактичні навчання дивізіону.
Довідково. Ця військова частина Збройних Сил України підпорядковується безпосередньо командуванню Сухопутних військ Збройних Сил України. Підрозділ створений наприкінці 2014 року на базі одного з дивізіонів 26-ї окремої артилерійської бригади.
Артилеристи сьогодні вийшли на три етапи навчань – інтенсивний, базовий та підтримуючий. Щотижня – заняття з управління вогнем артилерійської бригади під особистим керівництвом полковника Дорохова. За словами комбрига, організація інтенсивного навчального процесу особового складу – завдання не з легких, але є і складніші «головоломки» на командирську голову.
– Однією з найголовніших причин небажання молоді залишатись у війську – відсутність житла в гарнізоні. Військове містечко має на балансі шість житлових будинків, близько 80% житла займають військові пенсіонери. Багато мешканців літнього віку виїхали з містечка, але здають квадратні метри в оренду або ж продають ( вартість однокімнатної квартири близько 6 тисяч доларів – Авт. ), – розповідає Олег Михайлович. – Ми знаходимося на перетині територій Бориспільського та Переяслав-Хмельницького районів. Минулого року передали нерухоме майно об’єднаній територіальній громаді ( далі ОТГ. – Авт.).
Потрібно однозначно розвивати й покращувати інфраструктуру. Переконаний, що на це мають бути державні рішення.
На території гарнізону помічаємо будівництво казарм покращеного типу. До кінця року на полігоні навчального центру підготовки підрозділів ракетних військ та артилерії планується завершення будівництва п’яти житлових модулів, вартістю близько тридцяти мільйонів гривень.
Командир бригади родом із Луганщини. Найважчим спогадом війни вважає звільнення рідного міста, де на той час жили його рідні. «Ми зайшли під Лисичанськ, аж раптом мені дзвонить брат і каже: «Забирай свої війська і йди звідси….» І це тоді, коли я отримав розпорядження направити дивізіон на рідне місто Попасну. Я був приголомшений. Ми сильно посварилися. Отримавши чергове розпорядження на обстріл ворожих позицій, які знаходилися за населеним пунктом, ми облаштували свої позиції, готувались до бою. Напередодні мені наснився сон, в якому моя сестра вмовляє мене не стріляти по рідному місту. Дякувати Богові, завдання було виконане і все обійшлося без втрат. З братом ми помирилися згодом, проте цей момент я ніколи не забуду і не побажаю навіть ворогу пережити подібне…»
– Наше головне завдання – захист та забезпечення миру. Часто згадую фрагмент із фільму «Троя», коли мати Ахіллеса дає йому настанову перед боєм: «Якщо ти залишишся тут, ти створиш сім’ю – в тебе будуть діти й онуки, але ти все одно помреш і тебе забудуть. Якщо підеш на війну – тебе будуть пам’ятати завжди», – додав полковник Дорохов.
Про життя гарнізону від старожила
Підполковника Леоніда Пилипця – начальника одного з відділень управління частини, можна з гордістю назвати старожилом гарнізону, адже його родина мешкає у військовому містечку ще з 1992 року. У 2012-му був звільнений з війська, але коли почалася війна, знов повернувся на службу. З початку його служби у цьому гарнізоні змінилось більше ніж 10 командирів. Ми запитали його, які зміни він особисто спостерігає у військовому містечку, і які проблеми слід вирішити насамперед, аби молодь йшла на військову службу.
– Я за професійну армію, щоб можна було обирати найкращих. Необхідно значно більше уваги приділяти вихованню особистості військового, – вважає підполковник Пилипець.
На його думку, нині молодь недостатньо мотивована, щоб прагнути служити у війську. Наприклад, в його підрозділі за штатом – чотири офіцери, фактично – він один. «Солдат-контрактник має отримувати близько 20 тисяч гривень на місяць, не менше. А ще необхідно нарешті вирішити проблемне житлове питання».
– Я проживаю з сім’єю у службовій квартирі. В нашому будинку в рази більше військових пенсіонерів, ніж молоді. Востаннє в гарнізоні було відселення, мабуть, в 1992 році. Тоді кілька сімей військових пенсіонерів отримати житло в іншому гарнізоні, а службове здали. Зараз такого немає.
Проблем з опаленням і електрикою у нас не було до того часу, як містечко передали в об’єднану територіальну громаду (ОТГ). Тепер, коли виникає якась надзвичайна ситуація, представники ОТГ кажуть, що подібні проблеми у багатьох сусідніх населених пунктах, чекайте своєї черги, – розповідає Леонід. – До речі, багато військовослужбовців наразі живуть в найближчому місті. А з транспортом тут не все гаразд. З міста виїжджає до військової частини один автобус о 6-й ранку, ще пів години їздить по інших населених пунктах. Піднімали питання про виділення окремого транспорту до військового містечка, але все марно. До того ж учасникам бойових дій часом доводиться платити за проїзд ( двадцять гривень в один бік. – Авт.).
Контрактників забезпечують лише безкоштовним обідом. Багато років тому в частині була офіцерська їдальня і там завжди було людно. Нині ж вибору у військових де поїсти немає. До речі, ця військова частина серед тих, які досі не перейшли на нову систему харчування за Каталогом.
П’ята частина особового складу бригади – жінки
Значну частину особового складу військової частини складають жінки. Більшість з них обіймають посади фінансистів, медиків, служать у секретній частині, у житловому та стройовому відділі тощо.
Старший солдат Вікторія Тіцька, наприклад, військовий фінансист, уклала контракт три роки тому.
– Нас із чоловіком до військової частини повертає сама доля (сміється). Ми знайомі ще зі школи. Жили поруч. Одружилися, коли ще був молодшим лейтенантом. Перший раз він сюди потрапив, проходячи курси молодого бійця, коли навчався у Сумському вищому артилерійському училищі. По закінченню вишу за розподілом потрапив у Кременчук, пізніше перевели у Дівички. Потім знову в Кременчук. Сергій сміявся й говорив, що якщо два рази був у Дівичках, то третього разу точно не буде. Але ж ні, ми знов служимо тут.
У родині підростає двоє діток – хлопчик Артем і дівчинка Аріна. Діти звикли, що тата часто немає поруч. З 2014 по 2017 роки був в АТО командиром дивізіону, приїхав із відрядження зовсім сивим. Коли він повертається, то Артем і Аріана не відходять від нього ні на хвилину. Нещодавно він знову поїхав у район проведення ООС.
Навіть за таких життєвих обставин та реальних ризиків, чоловік не збирається залишати військову службу, для нього артилерія – його життя.
Медичне обслуговування – на рівні, хоча дуже не вистачає медперсоналу
Старший лейтенант медичної служби Марія Міхріна на посаді начальника медичного пункту частини всього лише три місяці. Киянка, випускниця Національного медичного університету імені О. Богомольця, отримала направлення до військової частини одразу після закінчення Української військово-медичної академії.
– Найчастіше військовослужбовці звертаються по медичну допомогу з гострими респіраторними захворюваннями. Більшість скарг на здоров’я від строковиків. Медкомісії під час призову заплющують очі на чималу кількість хронічних захворювань, які згодом під навантаженням служби даються взнаки. Для надання першої медичної допомоги маємо все необхідне, медикаментів вистачає. Якщо виникає надзвичайна ситуація, відправляємо черговою машиною до столичного військового госпіталю , – розповідає Марія.
На запитання, чи хотіла би дівчина повернутися до столиці, вона відповіла, усміхаючись:
– Ні. Я тут дуже потрібна. До Києва близько півтори години їзди, тож коли є час, завжди можу навідати своїх рідних та друзів. Тут неймовірна природа, чисте повітря. А ще тримає любов до професії та дружній колектив, де кожен на своєму місці, в своїй зоні відповідальності. Знаєте, але нам так не вистачає людей. Лише в медслужбі має бути більше десяти медиків. А я одна.
Кохання-зітхання, або Як живеться військовим молодятам?
А це – молода офіцерська родина Андрійчуків. Дем’ян – зв’язківець, його дружина Ірина – молодший лейтенант, фінансистка. Дівчина родом із Луганської області, з родини військових, з 2004 року живе в гарнізоні.
Обидва навчались у столиці – Ірина в Національному університеті біоресурсів і природокористування України, а Дем’ян – у Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут. За розподілом у 2015-му лейтенант потрапив до цієї частини. Познайомився з дівчиною після повернення з війни.
– Зустрілись ми на День ракетних військ і артилерії, коли я повернувся з АТО у відпустку (сміється). Зустрічалися недовго, менше року. Одружилися, нам надали службову квартиру у військовому містечку. Найщасливішою миттю свого життя вважаю звістку про майбутню дитину, – розповідає Дем’ян, тендітно обіймаючи свою вагітну дружину.
Молодята кажуть, що для родини двох офіцерів грошового забезпечення їм достатньо, але дружина скоро піде у декретну відпустку, тому й переймаються, що в майбутньому фінансово буде складніше.
– Для багатьох молодих сімей жити тут незручно. Для діток гарнізону зовсім не розвинута інфраструктура. Школярі їздять навчатися у село. Потрібний нормальний дитячий садочок, не казарменого типу, хочеться в майбутньому дитину записати в музичну школу, в спортивну секцію. Хотілося би мати більше можливостей на місці, – додає Ірина.
– У нас батьки військові й ми хочемо продовжити їхню династію, – говорить Дем’ян. – Я однозначно бачу себе на військовій службі й через п’ять років.
На разі у мене майорська посада, у підпорядкуванні два підрозділи. Служба-службою, але важливо, щоб підтримувала кохана людина. Головне для нас – бути завжди разом!
Військовий гарнізон тримає першість у районі по народжуваності
Справжнім промінчиком тепла гарнізону є безперечно дитячий садочок «Сонечко». Звідти лунає дитячий сміх, тож ми вирішили також поспілкуватися і з дітьми захисників.
– Коли виросту, хочу мати дуже небезпечну професію (Гадали, що скаже – військовим, але ж ні). Буду водопровідником, – говорить Дмитрик, викликаючи у всіх присутніх сміх. – Питаємо: «Так чому ж водопровідником, татко в тебе ж військовий?» Відповідає дуже серйозно: «Тато весь час на службі, ми дуже сумуємо за ним. А я хочу бувати вдома частіше…»
– Вустами малечі говорить істина, що тут скажеш, – приєднується до нашої «дорослої» розмови з дітками завідувачка дитячого дошкільного закладу Олена Зеленко. – Ми тримаємо першість у районі з народженню дітей (сміється). Садочок відвідують 44 дитини, майже всі діти з родин військовослужбовців. Працюють всього 13 вихователів, половина з яких – дружини захисників.
Заклад знаходиться на балансі у Міноборони. Кошти виділяють лише на зарплату вихователям, харчування та іграшки для малечі. Бачимо, що ремонт будівлі та дитячого майданчика не завадив би. Завідувачка каже, що командир знайшов спонсорів, які допомогли замінити вікна, а також закупили нові меблі.
– Ми з чоловіком приїхали сюди жити в 1994 році, коли він носив ще лейтенантські погони. Багато років тому мені часто снився один і той же сон: я проводжаю на війну свого чоловіка. В 2014 році картинка із віщого сну стала реальністю (на очах сльози). Всім містечком проводжали своїх в АТО. Пам’ятаю тоді така злива була, жах. Як і злива сліз на очах дружин військовослужбовців, – говорить Олена. – Наші хлопці тоді стояли на кордоні в Сумській області. Майже два місяці безсонних ночей, хвилювань, в постійному очікуванні новин. Одного разу посеред ночі я отримала від свого чоловіка смс-повідомлення: «Я тебе дуже сильно люблю, пам’ятай про це». Земля пішла з-під ніг. Лише згодом він мені розповів, що був за мить до загибелі…
Не всім пощастило дочекатися з війни коханого, як мені. Ніколи не забуду, як одна з наших виховательок отримала звістку про загибель свого чоловіка. В їхній родині підростала маленька дитинка. Це була справжня трагедія для всіх нас. Ви знаєте, вона так і не змогла залишитись після його загибелі в містечку, переїхала з дитиною в інше місто.
Дуже хочеться миру в країні… і спокою. Щоб усі дочекалися своїх рідних з війни. Чим довше я живу в Дівичках, тим менше мені хочеться звідти кудись їхати. Тут мій дім, моя родина, улюблена робота. Виховуємо наше майбутнє і чекаємо з війни чоловіків із перемогою.
Довідково. У боях на Сході України загинуло троє військовослужбовців частини: 31 січня 2015 року – молодший сержант Микола Пономаренко і старші солдати Василь Воропай, Павло Антоненко. 3 липня 2016 року, після тяжкої хвороби, що була спричинена військовою службою на передовій, помер старший солдат Коваленко Михайло Васильович.
«На війні перед боєм католики, мусульмани, християни і атеїсти читали разом зі мною одну й ту саму молитву…»
Неможливо не помітити у військовому містечку дерев’яний казковий будиночок – капличку. Господарем тут священник Дмитро Волошин, який вже декілька років служить в частині військовим капеланом. Близько року був у районі АТО, тож знає про війну чимало, а головне – про що болить душа бійця.
– Люди, які присвячують своє життя захисту країни і війську, несуть єдиний закон у серці: «Люби свою Україну, люби свою Батьківщину, люби рідну землю і люби Бога». Кажуть, що гарних людей війна робить ще гарнішими, а поганих… А я скажу, що не бачив я на війні поганих людей. Хлопці різних віросповідань, навіть атеїсти молилися разом зі мною перед боєм.
Звичайно у тих, хто побував на війни, життя змінюється докорінно. Там військові відчувають себе однією родиною, готові стояти один за одного, жертвувати не тільки своїм здоров’ям, а й життям. Почуття справедливості загострюється. Їм важко зрозуміти тих, хто байдужий до війни. З’являються проблеми у сім’ї. Чоловік тривалий час відлучається від дому, жінка стає не готовою до такого випробування. І коли є такі проблеми, військовий думає не про те, як правильно виконати наказ, а про те, що болить. Тому звертається зі своїми переживаннями до мене як до капелана, психолога, аби заспокоїтись, знов повірити в те, що все буде добре.
Коли я вперше приїхав на війну, бійці зустріли мене дуже холодно. Горді, закриті, їм було важко звернутися по допомогу і визнати свою слабкість духу, а іноді й страх. Пам’ятаю одного разу хлопці йшли на дуже небезпечне завдання. Один із хлопців подивився на мене так, що я просто втратив мовлення. Це був погляд по допомогу, мольба про підтримку. Але він мовчав. Я зрозумів його. Вголос почав читати молитву, аж раптом всі стали поруч зі мною, навіть ті, хто ще вчора не вірили в Бога. Таких поглядів на війні я бачив чимало…
Мене здивувало, що більшість молодих бійців були з Донеччини. З багатьма ми здружилися. Цікаво було чути, як вони телефонують своїм жінкам на ворожу територію, домовляються про зустріч на території України, навіть дехто хотів обвінчатися на війні.
Я часто їжджу на позиції в район ООС, аби хлопці знали, що ми їх підтримуємо. Я знайомий з багатьма волонтерами, у мене також дружина – волонтер. Ніколи б не подумав, що потраплю у військову частину і буду капеланом. На все воля Божа, така в мене місія в цьому житті…
