Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Коли йдеться про ДШВ, з-поміж їхньої звитяжної історії, згадуємо і бойовий шлях 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. 13 квітня 2014-го в районі села Семенівка рота старшого лейтенанта Вадима Сухаревського, прикриваючи співробітників СБУ, відкрила вогонь по російських найманцях. Цю дату вважають днем початку АТО. У червні-серпні 2014 року підрозділи бригади першими прийняли удар окупаційних військ. Десантники під безперервним вогнем артилерії агресора кілька місяців героїчно обороняли Луганський аеропорт, визволяли Георгіївку, Лутугине, Новосвітлівку й Хрящувате. За час проведення АТО/ООС понад 100 героїв прославленого з’єднання віддали життя в боях за суверенну Україну. Десятки десантників отримали високі державні нагороди. Серед тих, хто від початку брав активну участь у боях з агресором, капітан Олег Дундук, на той час заступник командира 3-ї роти 80 ОДШБр по роботі з особовим складом.
Охочих розправитися із «бендерівцями» було багато
Олег служив у роті, якою командував старший лейтенант Вадим Сухаревський. Він теж брав участь у тому пам’ятному бою 13 квітня 2014-го.
– Добре пам’ятаю той день. Російські диверсанти на цивільному авто під’їхали впритул до машин співробітників СБУ й відкрили вогонь. Ми відкрили вогонь у відповідь. Диверсанти швиденько розбіглися. Внаслідок обстрілу загинув капітан СБУ «Альфа» Геннадій Біліченко, ще кількох спецпризначенців поранено. За командою командира роти ми на трьох БТРах евакуювали їх у лікарню найближчого селища. Під час надання медичної допомоги організували кругову оборону будівлі, бо місцеве населення вороже ставилось до нашої появи. Охочих вчинити розправу над «бендерівцами» тоді було багато, – пригадує події того дня Олег.
На початку травня рота Олега Дундука брала участь у боях на підступах до Слов’янська. Підрозділ перебував у авангарді основних сил.
– Запам’ятався бій біля автозаправної станції «БЗС» на в’їзді у Слов’янськ, що перед поворотом на Червоний Лиман, – оповідає Олег. – Там у найманців Гіркіна був блокпост, посилений бронетехнікою. Але, як тільки вони побачили, що ми підходимо, одразу почали відступати. На жаль, тоді, 2 травня, під час вогневої підтримки нашого наступу, з переносних зенітних комплексів збили два вертольоти Мі-24… Тоді чітко зрозуміли: з нами воює не купка оскаженілих місцевих трактористів, а добре навчені російські найманці.
Місяць блокади під знаком магічного числа
Так сталося, що число 13 на війні для Олега Дундука ставало магічним: перший бій, перші втрати. За два місяці, 13 червня… Їхню роту завантажили на військово-транспортні літаки Іл-76 і перекинули в Луганський аеропорт. Наступного дня цей борт збили на підльоті до аеропорту з ПЗРК, загинуло 49 осіб.
– Ми вже були в аеропорту і командування організувало пошукову групу, – згадує Олег. – Разом із солдатами 25-ї бригади виїхали на місце падіння літака. Картина – жахлива. Іл-76 повністю згорів. Зібрали останки загиблих, уцілілі документи, речі і повернулися в аеропорт. Після цього доставку військових повітряним шляхом припинили. Все необхідне для життєзабезпечення і підтримки боєздатності доставляли повітрям, скидаючи на парашутах з висоти 6000 метрів. Периметр аеропорту – 13 кілометрів, тому вантаж приземлявся досить точно.
Захисники аеропорту опинилися в повній блокаді. Практично місяць тримали оборону без підтримки основних сил АТО. У той період на летовищі перебували підрозділи 80-ї, 25-ї та 1-ї танкової бригади. Аеропорт розділили на кілька секторів оборони. Кожен підрозділ цілодобово чергував у своєму. Луганський аеропорт не такий великий, як Донецький. Там був один двоповерховий термінал і технічна зона з різноманітними спорудами, де й розташувалися підрозділи. До середини липня обстріли були інтенсивними. А вже коли у бойових діях практично відкрито стали брати участь регулярні російські війська, вогонь по захисниках летовища вівся цілодобово з усіх видів артилерії, зокрема РСЗВ «Град», танків та мінометів.
– Була низка спроб штурмом взяти аеропорт, але всі вони провалилися, – згадує Олег. – Справа в тім, що нас добре підтримувала артилерія. Ми вдало корегували її вогонь і противник на якийсь час замовкав. Неодноразово на допомогу вилітали штурмовики Су-25. Так тривало до 13 липня, коли до нас прорвалося довгоочікуване підкріплення на чолі з комбригом полковником Ковальчуком. Цього разу цифра 13 виявилася щасливою. А 21 липня вдалося розблокувати аеропорт. Від Щастя в об’їзд Луганська у напрямку Георгіївки висунувся батальйон «Айдар» і підрозділ 1-ї танкової бригади. Ми вийшли їм назустріч з летовища. З ходу взяли Георгіївку, а наступного ранку уже вели жорстокі бої, щоб її утримати. Так минув тиждень.
Якщо потрібно, знову повернуся на передову…
29 липня разом з «Айдаром» десантники пішли на Лутугине. Зайшли туди практично без бою і дев’ять днів однією ротою утримували цей райцентр. Надалі отримали завдання забезпечити рейдовий прохід 95-ї бригади в районі Антрацита. У згаданому рейді звільнено Успенку, Круглик, Червону Поляну, Христофорівку. Згодом зі східної сторони Луганська утримували висоти поблизу Красного. Але після 16 серпня ситуація різко змінилася. Російські війська силами кількох батальйонних тактичних груп при підтримці артилерії і танків стали відтісняти наших. Рота Олега Дундука змушено повернулася в аеропорт. З 20 серпня і аж до відходу з летовища 31 серпня 2014-го обстріли тривали цілодобово, зокрема, з території РФ. Тримати оборону стало практично ніде: всі укриття знищено вщент.
– Пам’ятаю, як міна російського самохідного міномета «Тюльпан» калібру 240-мм влучила неподалік бункера, де був командний пункт, – розповідає Олег. – Так ось у бункері, збудованому на випадок ядерної війни, тріснула внутрішня залізобетонна стіна.
Всі розуміли: РФ пішла на відкриту воєнну агресію. Тоді таких сил і засобів місцеві злочинці просто не мали. Переконатися в цьому Олегу доводилося не раз. Найбільш наочним став випадок із трьома псковськими десантниками, які переплутали дорогу й заїхали на позицію біля аеропорту.
– Події розгорталися так, – згадує офіцер, – спостерігач з поста доповів: «Бачу бензовоз, рухається в наш бік. Дозвольте відкрити вогонь?» Командування вирішило не поспішати. Російських військових, які нічого не підозрювали, пропустили до поста. З машини вийшов прапорщик ЗС РФ і спокійно звернувся до нашого солдата: «Ну что, ребята, давайте заправляться». Тут наші їх і «прийняли». Куди потрапили, росіяни зрозуміли вже за мить і мало не знепритомніли. Виявилося, що це військовослужбовці 104-го полку 76-ї повітрянодесантної дивізії РФ з Пскова. Їхали до себе в розташування, але переплутали дорогу. З ними був старший лейтенант, як з’ясувалось, дагестанець і солдат-контрактник із Бурятії. Коли запитали солдата, навіщо він сюди приїхав, той відповів, щоб захищати Україну від «фашистів і бандерівців». Коли йому повідомили, що він з ними і говорить, жахливо здивувався й сказав, що ми на них не схожі. Просив його не вбивати. Натомість прапорщик був балакучіший. Сказав: це вже третя його війна. Після двох чеченських сюди приїхав просто за наказом.
31 серпня рота капітана Дундука залишила аеропорт і разом з іншими підрозділами відійшла в напрямку Щастя. Олег тоді зазнав поранення біля Георгіївки й добу був непритомний. Потім – госпіталь, реабілітація і знову повернення у стрій. Після призначення заступником командира батальйону з МПЗ, виконував бойові завдання поблизу населених пунктів Щастя й Піски. У 2018-му, кавалер ордена Богдана Хмельницького майор Олег Дундук перейшов на викладацьку роботу в Національну академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Його бойовий досвід, знання і особисті якості допомагають у підготовці кваліфікованих офіцерів-вихователів. На запитання, чи не сумує за бригадою, відповів просто: «Якщо потрібно, знову повернуся на передову й поведу людей у бій. Тому що девіз десантників «Ніхто, крім нас!» назавжди лишився в моєму серці».
