Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Євгеній Кулібаба за освітою фельдшер, закінчив уманське медучилище, євромайданівець, доброволець, учасник боїв на сході України, проживає в маленькому місті Христинівка на Черкащині. В інтерв’ю АрміїInform Євгеній відверто розповів про початок війни з Росією, мобілізаційний безлад і запеклі бої за контроль над Донецьким аеропортом.
Із фельдшерів — у кіборги
— Євгенію, розкажіть, як ви, фельдшер, стали бійцем десантно-штурмової роти?
— Ще за часів Радянського Союзу служив строкову в ПДВ у Литві, військова спеціальність — санінструктор парашутно-десантної роти. Після служби вступив у медичне училище, де і здобув фах фельдшера.
Після захоплення Криму Росією сумнівів, що йде війна, вже не було. Тож разом із товаришем Віталієм Паламарчуком, теж десантником, пішов до військкомату і добровільно зголосився йти захищати Батьківщину.
У березні 2014-го ми отримали повістки. З військкомату автобусами повезли на місце проходження служби — у 1-шу танкову бригаду в Гончарівському. Там мене зарахували операційним асистентом, а Віталія — санітаром. Тоді з розподілом мобілізованих фахівців панував повний безлад. Десантників відправляли служити танкістами, кулеметників — артилеристами, піхотинців — у протиповітряні частини. Треба зазначити, що чимало військовиків бригади на той момент морально не були готові захищати країну, зокрема і деякі офіцери, які відкрито заявляли, мовляв, «З ким війна? З Росією? Та нам ганьба!»
Попри все, ми тримали дисципліну. Але відчувалося: обстановка загострювалася. Росіяни через свою агентуру постійно підбурювали місцевих проти нас. Ми з Віталієм написали рапорти про переведення в десантний підрозділ, але вони застрягли у штабі.
І тут нам допоміг випадок. Тоді давали короткострокові відпустки. І от дорогою додому в Києві я зустрівся зі знайомим, який служив у 95-й бригаді й мав певні зв’язки… Через нього ми передали рапорти і справа зрушилася.
У травні нас із Віталієм Паламарчуком перевели у 79-ту бригаду за наказом ГШ. Коли ми туди прибули, офіцери вийшли подивитися: що це за бійці, яких переводять за командою Генштабу.
— Отже, після призначення в десантну частину вас готували до бойових дій чи одразу кинули в бій?
— Нам пощастило: ми потрапили в 2-й батальйон, командиром якого був офіцер з великої літери — Сергій Грецький з позивним «Штанга», призер чемпіонату України з гирьового спорту. Він дав нам потрібну практику з бойової, вогневої, спеціально-тактичної підготовки й інших наук. У нього був дуже серйозний підхід. Я вже мав навички десантної підготовки ще радянського взірця, але вона не йшла у жодне порівняння з тим, чого нас навчив командир. Хлопці рвалися до бою, адже вже були перші оточення наших військ, однак командир казав: «Краще готуйтеся. Цієї війни нам вистачить надовго».
Бутерброди, цигарки й дорога до броду — подарунок донеччанина
— І як склалася доля вашого командира?
— Він був на війні з перших днів. Обороняв Савур-Могилу, тримав висоту «Браво». На жаль, у лютому 2015-го в районі аеропорту він зазнав важких поранень. Осколок від «Граду» влучив у голову. Командир був кремезним, важив під сто кілограмів, хлопці несли його відкритою місцевістю майже кілометр, бо зампотєх боявся під’їхати до позиції… Але Грецького врятували, він був у комі чотири тижні, після операції йому встановили титанову пластину.
У нашій армії зустрів чимало гарних офіцерів, таких як Грецький, що разом із хлопцями були постійно на передовій. Наприклад, командир нашої роти 24-річній учитель фізкультури. Хоч і молодий, та з недостатньою бойовою практикою, проте сильний духом, він швидко вчився в інших командирів. За такими офіцерами — майбутнє нашої армії.
— Який шлях війни випав на вашу долю?
— Наприкінці серпня зайшли в Тельманівський район Донецької області. На фронті тоді склалася важка ситуація: частини Національної гвардії опинилися під загрозою оточення, і наша бригада пішла їм на допомогу.
У керуванні військами не завжди все було зрозумілим, а якість зв’язку лишала бажати кращого. З одного боку поля могли йти танки, з іншого — колона, й ніхто не розумів, наші вони чи ні.
Так сталося, що ми відстали від колони, бо підбирали бійців із підбитої техніки. На зв’язок не виходили, щоб не видати себе ворогу. Перебували приблизно за 60–70 кілометрів від Маріуполя. Заблукали, були голодні, адже наші припаси давно закінчились і, дякувати Богові, один місцевий житель нас зустрів, як рідних. Пригостив бутербродами й цигарками, показав місце броду через річку і необхідний напрямок, завдяки цьому вдалося знайти своїх.
За нашими пораненими полювали, як за дичиною
— А коли почалася ваша оборона аеропорту?
— У листопаді на БТРі, який назвали «Святий Миколай», ми зайшли в район летовища, де майже одразу він зазнав пошкодження від ворожого СПГ. Екіпаж танка з назвою «Бізон» евакуював нашу машину, пройшовши через вогневі позиції сепаратистів, чим врятував колісний панцирник.
На другий день наш невеличкий загін із дванадцяти чоловіків зайшов на диспетчерську вежу. Тоді масових штурмів ще не було, найпотужніші бої розпочалися в січні. Спочатку штурмували термінал за сильного туману. Проти нас воювали батальйони сепарів «Восток», «Спарта», регулярні частини росіян і чеченці.
21 січня ми були на метеостанції. Ворожі танки почали нас розстрілювати. Потім в атаку пішли БТР і БМП. Метеостанція розташована за 400 метрів від злітної смуги навпроти диспетчерської вежі. Оборонних позицій там не було, тільки два спостережні пункти і одне приміщення, яке більш-менш можна пристосувати під укриття. Артилерія противника відкрила по нас вогонь і чотири дні безперервно нас обстрілювала. Ніхто не міг навіть задрімати. Хлопці були виснажені, але не зломлені.
На цій позиції ми замінили батальйон ОУН. Хлопці залишили нам тепловізор. І завдяки йому рятували наших із терміналу, які вибиралися з нього під покровом ночі. Деякі поранені по дві доби блукали Донецьком, де за ними полювали, як за дичиною.
Особливо сильні обстріли починалися о 9-й вечора і тривали до 4-ї ранку. До позицій ворога було 800 метрів, до наших — шість кілометрів. Ми розуміли, що противник скоро піде в атаку. Якось по радіостанції передали, що ми оточені. Один із сепаратистів закричав, що нам кінець, почулися вигуки «Алаху Акбар» і російська лайка. Коли стемніло, розпочався бій. Противника одразу закидали гранатами, п’ять наших хлопців набивали набої в магазини та подавали гранати, інші билися. Один з нас загинув, четверо зазнали поранень, зокрема і я.
Перед цим отримали повідомлення: нам на підмогу пішла розвідка, — щоб бува не перестріляли один одного. Ми припинили вогонь. Але замість наших з’явилися сепаратисти. Якоїсь миті один із них наблизився і майже впритул я отримав першу кулю в голову, що й врятувало мене… Вона збила з ніг, друга куля перебила кисть руки. Коли впав, здоровою рукою у ворога кинув гранату й поклав двох сепарів біля будинку. Це стало вирішальним — ми відбили атаку.
Росіянам трішки забракло нас дотиснути… Але в тому бою ми їх перемогли. Ворогу не допомогли навіть дві БМП, які зі 100 метрів розстрілювали нас та танки, що вели прицільний вогонь із 800 метрів.
Після бою нас евакуювали, я потрапив у районну лікарню в Селідовому, а там завдяки майстерності місцевого хірурга мені врятували руку від ампутації. Потім Дніпровський шпиталь, евакуація літаком у Головний військовий госпіталь у Києві.
— Чи змінилося ставлення до людей після подій на Сході?
— На війні я зустрів однодумців. З такими людьми в мирному житті не доводилося бачитись. В екстремальних ситуаціях люди проявляють себе і ти знаєш достеменно, хто фальшивий, а де хтось гідний. Після війни я став зовсім іншим.
— Євгенію, що міркуєш про мирні ініціативи щодо Донбасу, що нині обговорюють?
— Можу сказати так: долю народу і землі нашої повинні вирішувати тільки ми — українці — а не німці, італійці, французи, а тим паче країна-агресор — Росія.
