Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
Відгородившись від усього світу «залізною завісою», радянська влада ретельно приховувала правду про Голодомор 1932–1933 років. До того ж витрачала шалені гроші на іноземних журналістів, представників інтелігенції, які, побувавши в СРСР, мали розповідати і писати про «райське життя українських селян». Але були люди, які намагалися сказати світові всю правду про вбивство голодом мільйонів українців. Саме завдяки їм з часом справдилися Слова Сина Божого: «Пізнайте правду, а правда визволить вас!»
«Голод практично скрізь. І мільйони вмирають від нього…»
Ґарет Джонс – один із тих, хто по крихтах збирав правду про мученицьке вимирання українського селянства. У 1933 році, порушуючи заборону Державного політичного управління (попередник НКВС) на в’їзд іноземних журналістів, він прибув до охопленої голодом України. І побував у десятках сіл, спілкувався із сотнями селян, занотовував побачене й почуте до щоденників. Ось один із записів, які він робив: «Голод практично скрізь. І мільйони вмирають від нього. Я бродив кілька днів Україною, і там не було хліба, у дітей боліли животи, всі коні та корови виздихали. Терор набув нечуваних масштабів». Незабаром його затримали чекісти і депортували з країни. Повернувшись додому, він скликав пресконференцію, на якій вперше розповів про трагедію українців. Цю розповідь надрукували всі провідні медіа світу. Розголос, якого набули публікації Джонса, змусив радянське керівництво розпочати проти нього цілу інформаційну війну. До неї залучили навіть західну пресу!
Так, лауреат пулітцерівської премії Волтер Дюранті, який ще 1929 року брав інтерв’ю у Сталіна і був знайомий з тираном, надрукував кілька замовних статей, заперечуючи смертність від голоду. Проте Джонс продовжував розповідати зі шпальт багатьох газет правду про ті страхіття, що коїлись в Україні. Влітку 1935-го, під час подорожі Маньчжурією, його вбили. Вважається, що до його смерті причетні радянські спецслужби. Зважаючи на те, що саме каральні органи СРСР відправляли на той світ багатьох ворогів режиму, ці припущення не видаються фантастичними.
Страшна ціна інституційної «глухоти»
29 вересня 1933 року про мученицьку смерть мільйонів українців заговорили на засіданні Ліги Націй, у якому брали участь 14 держав. Це стало можливим завдяки представникам українських неурядових організацій, які перебували за кордоном. Вони спробували переконати іноземних дипломатів у необхідності надати землякам, які вмирали з голоду, продовольчу допомогу. Президент Ліги Йоган Мовінкель чотири рази ставив це питання на обговорення…
Але представники 10 країн, зокрема Великобританії і Франції, жодного разу «не почули» його. Хоча спільна резолюція міжнародного співтовариства була невтішною для українців, світ таки дізнався про трагедію мільйонів. До речі, коли справу передали Міжнародному комітету Червоного Хреста, який запропонував вищому керівництву СРСР допомогу вже від свого імені, Москва відмовилася від неї, заявивши, що «ніякого голоду не було і немає».
Ніколи не посмію забути хліборобів, які в снігу на колінах жебрають хліба…
Таких, як Віктор Кравченко, за радянських часів інакше як зрадниками не називали. Утім він хотів хоч якось допомогти своєму народові. Тому, працюючи в закупівельній комісії СРСР у Вашингтоні, 4 квітня 1944 року не з’явився в радянському торговому представництві. Зник невідь куди. А за кілька тижнів попросив у США політичного притулку, одразу ж розповівши про «щасливе життя радянських людей», не забувши докладно повідати і про Голодомор 1932–1933 років…
А незабаром написав книгу «Я вибрав свободу». Ось цитата з неї:
«На полі бою люди помирають швидко, вони стріляють у відповідь, їх підтримують побратими й почуття обов’язку. Під час голодомору люди вмирали на самоті, повільно, помирали страшно, безцільно, без надії, що їхня жертва виправдана. Вони потрапили в пастку й залишилися там помирати від голоду, за політичним рішенням, прийнятим у далекій столиці за столами для нарад і банкетів. Найнестерпнішим був вигляд маленьких дітей, у яких висохлі, як скелети, кінцівки звисали по боках роздутих животів».
Після того, як твір Віктора Кравченка з’явився на полицях закордонних книжкових крамниць, Міністерство державної безпеки СРСР організувало кампанію з його дискредитації, залучивши до неї навіть західних інтелектуалів. Одна з популярних на той час французьких газет звинуватила Кравченка в брехні.
У відповідь він подав проти редакції позов. Судовий розгляд тривав від 24 січня до 22 березня 1949 року в Парижі. Його називали процесом століття – через масштабність, резонанс і кількість залучених обома сторонами свідків. Зрештою, суд став на бік Кравченка, присудивши йому компенсацію в розмірі 50 тисяч франків – на той час пристойну суму.
Британський журналіст Малкольм Маггерідж приїхав до Києва 1932 року. У статті «Голод в Україні. Нещасні землероби» від 27 березня 1933-го він писав: «Голод – це слово, яке я чув скрізь. Селяни благали перевезти їх бодай на одну станцію, подеколи їхні тіла опухали від браку харчів, і це було жахливе видовище. Я ніколи не посмію забути хліборобів, які в снігу на колінах жебрають хліба…»
Джеймс Мейс: «Ваші мертві вибрали мене…»
Найґрунтовніше дослідження про Голодомор в Україні зробив відомий радянолог Роберт Конквест. У своїй книзі «Жнива скорботи» він дійшов висновку, що українське селянство стало жертвою страхітливого експерименту – «терору голодом».
На початку 1980-х почав досліджувати тему Голодомору і Джеймс Мейс, який упродовж чотирьох років координував діяльність Комісії Конгресу США із вивчення голоду 1932–1933 років. Результатом цієї роботи стало видання тритомника свідчень сотень очевидців, яким пощастило в те лихоліття вижити. 1993-го Мейс переїхав до України, викладав у Києво-Могилянській академії.
«Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією Голокосту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією Голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем», – писав він під час свого перебування в нашій державі.
Ми назвали лише кілька прикладів того, як правда про Голодомор в Україні проникала за так звану залізну завісу. І в тому, що сьогодні про цю трагедію знають у всьому цивілізованому світі, у багатьох країнах Голодомор визнали геноцидом українського народу, є заслуга людей, які почали говорити про нього правду ще багато десятиліть тому.
23 листопада – День пам’яті жертв Голодомору. Кожен свідомий українець у своєму вікні запалить свічку й помолиться за тих, чиє життя скосив безжальний серп комуністичного тоталітарного режиму.
Та страшна сторінка нашої історії ніколи не повинна повторитися. Саме сучасному поколінню судилося відстояти право свого народу на цивілізоване життя, на власну сильну державу, на майбутнє, про яке завжди мріяли українці.
