Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Чи доводилося вам коли-небудь бачити, як музиканти зі скрипкою чи віолончеллю збирають стадіони? Ні? Гурт Dagamba (Дагамба) доводить – це можливо.
П’ятеро креативних хлопців з академічною освітою різних національностей і культурного виховання: латиш, литовець, українець, італієць та іранець об’єдналися у єдиний організм гурту Дагамба. Так само органічно примудряються поєднувати класику віолончелей з важким звучанням хардроку, нетлінні шедеври Вівальді, Моцарта, Бетховена і Баха з сучасними хітами Queen, Radiohead, Лакрімози, Рамштайна, а також ексклюзивно в подарунок для українських шанувальників – і «Океану Ельзи».
За їхніми плечима – понад 100 успішних концертів у світі, безліч європейських фестивалів, 5 унікальних альбомів і латвійський аналог Греммі.
Українська публіка – чудова і щира
Сьогодні ввечері на українську публіку чекає грандіозний концерт ‒ одна з найцікавіших і найексцентричніших музичних програм гурту #LudwigVanRammstein у Національному палаці «Україна» в Києві. Наразі ж перед концертом розмовляємо з хлопцями аби дізнатися у чому ж секрет неймовірного успіху, чи вдається їм так мирно уживатися разом, як уживаються їхні композиції та чи полюбилася їм Україна та українська публіка. Про все це та багато іншого у ексклюзивному інтерв’ю для нашого видання з віолончелістами фронтменом гурту Вальтерсом Пуце (Латвія) та Антоном Троцюком (Україна).
‒ Вітаю в Україні, хлопці. Які передчуття перед концертом?
‒ Вальтерс. Переконані, на нас чекає справжній вибух хороших емоцій, драйву. Наша програма досить ексцентрична – ми поєднали величних музикантів світового масштабу. Публіка стане свідком їхніх непростих взаємин: спочатку композитори конфліктують, потім дружать, далі – обмінюються ролями… Усе це відчуватиметься не лише у музиці, а й транслюватиметься на великих екранах Палацу Україна. Буде нереальний екшн. Знаю, наскільки чудова і щира українська публіка. Бо з першої ж композиції у нас склалися гарні взаємини, коли ми приїжджали на концерт два роки тому і торік на фестиваль MotoOpenFest. Тому цього разу очікуємо, що від нашої гри отримаємо насолоду і ми, і наші слухачі.
‒ Якщо вже заговорили про публіку, то чим українська публіка відрізняється від латвійської?
‒ Антон: Скрізь приємно виступати, але Україна – це щось неймовірне. Тут настільки відкриті люди, щирі, емоційні. Тут одразу зрозуміло, добре все виходить чи ні. У Латвії все навпаки. Там люди ‒ інтроверти, вони тримають почуття всередині. І коли ти граєш, одразу не зрозуміло, чи подобається їм твоя музика.
‒ Вальтерс: З іншого боку жити в Латвії – це бонус для нас. Бо постійно здається, що ти маєш ще більше вдосконалюватися, щоб їм подобалося. Насправді, їм уже все подобається (сміється). І коли приїжджаєш в емоційніші країни – виступати набагато легше.
‒ Уявляєте, що тоді відчувають гурти, які приїжджають з «палких» країн у Латвію?
‒ Вальтерс: До речі так, цікаво підмітили (сміється). Треба буде з кимось обговорити це питання.
Вівальді – перший рокер у світі
‒ Слухаючи вашу музику, якій байдужі будь-які рамки і стилі, навіть подумати не можеш, що її виконавці не брутальні бунтівники, а інтелігентні хлопці з академічною освітою. Розкажіть, як збирався гурт?
‒ Вальтерс: Ми з Антоном дружимо змалку – приблизно років із п’яти. І уже тоді були однодумцями. Нам подобалася академічна музика, але водночас слухали рок. Тому хотіли грати класику так, щоб це було сучасно і стильно. Я вам скажу по секрету, що про це мріють усі академічні музиканти, але не наважуються вийти за рамки. Ми об’єдналися в гурт зі ще одним хлопцем, який спеціалізувався на електронній музиці, хіп-хопі… З ним робили кавери попмузики на віолончелях із електронним бітом. Але після першого альбому зрозуміли: хочемо більшого. Наш «електронник» вирішив, що в такому разі нам не по дорозі. Тож почали пошук однодумців. Якось нас запросили взяти участь у шоу – де учасники мали грати модерну класичну музику. Там познайомилися з нашим нинішнім клавішником – Дайнісом. Іранець Хамід приїжджав у Ригу з концертом. Його менеджери шукали скрипача для співпраці й знайшли в Ютубі мене. Скрипка і віолончель схожі, дещо лише розмірами відрізняються (сміється). Коли ми зустрілися, він якраз викладав гру на Дафі. Це один із найстаріших інструментів у світі, створений понад 8 тисяч років тому. І коли я зайшов у кімнату, де було десь 15 учнів, і почув звучання їхнього інструменту – одразу ж закохався. Я запросив Хаміда до нашого гурту. Кілька років виступали вчотирьох.
‒ Антон: Коли ми почали грати класичну музику в новій концепції, наші справи пішли вгору. Ми зрозуміли, що це подобається не лише нам, а й людям. Адже передаємо класичну музику так, ніби вона створювалася сьогодні, граємо не як в музеї академічної музики, хоча це теж важливо – зберігати ці традиції, але слід не забувати про те, що час рухається вперед.
‒ Вальтерс: Ми зробили аранжування Карміна Бурана, і нас одразу запросили на один із найбільший фестивалів у Англії. Італійця Артуро знайшли тоді, коли мали їхати на фестиваль до Італії, але нашому барабанщику не давали візу. Довелося зв’язуватися з італійськими колегами, щоб порадили барабанщика. Порадили Артуро. Він нас врятував. Але так трапилося, що в останню секунду перед вильотом Хаміду теж дали візу і він поїхав з нами. Тоді в Італії вперше грали тим складом, що є нині, й зрозуміли: ось нарешті пазл повністю склався. Ніхто не очікував, що наш гурт Дагамба буде саме таким, яким він є. Але чудово, що так все склалося.
‒ Ваш гурт ‒ справжній інтернаціональний коктейль: латиш, литовець, українець, іранець та італієць. Кожен має різні темпераменти, менталітети, культурне виховання… як уживаєтеся разом? Чи бувають суперечки?
‒ Вальтерс: Ні. Музика об’єднує. Немає жодних проблем. Так ми різні, але у нас панує повна демократія – завжди перемагає найкраща ідея. Тому ніхто не сперечається, всі щось пропонують і радіють, коли знаходять потрібний варіант. Неважливо, хто саме ідею приніс, важливо, що вона є.
‒ А чи дружите поза роботою і виступами? Може, разом проводите вільний час, свята?
‒ Антон: Оскільки більшу частину часу проводимо разом, працюємо, виступаємо, гастролюємо – практично живемо разом, то після закінчення туру одразу роз’їжджаємося по сім’ях і зовсім не хочемо бачитися (сміється). Прагнемо спілкування з іншими.
‒ Бетховен-Рамштайн, Моцарт-Лакримоза… Чи складно поєднувати ці, здавалося б, несумісні композиції?
‒ Вальтерс: Ми не виходимо з залу, поки не знайдемо найкращий варіант. По 10 годин репетируємо якийсь шматок, поки не досягнемо ідеального звучання. Так наша творчість постійно еволюціонує. Наприклад, спочатку зробили альбом, де намагалися грати класичну музику і рок, але не мали єдиної концепції. Це була справжня збірна солянка – без будь-якої концепції. Потім зрозуміли: треба записувати альбоми академічним шляхом. Тобто, має бути один композитор. Розпочали з Вівальді «Пори року», бо вважаємо, що саме Вівальді був першою рокзіркою. Коли він жив і давав концерти, це було щось нереальне. Був повний солдаут – аншлаг.
‒ Антон. Люди втрачали свідомість від його виконання просто під час концертів, так само, як на концертах «Бітлз».
‒ Вівальді – рокер? Здивували. Мені, як і, мабуть, більшості людей здавалося, що класична музика – це щось вишукане, елегантне. А рок – це… бунт.
‒ Вальтерс: Багато хто сприймає класику як щось рафіноване. Насправді ж, свого часу ці композиції вважали «попмузикою». Тому хочемо повернути їй життя в такому ж дусі, як тоді. Поєднуючи мелодії минулих і сучасних років, створюємо нових композиторів – наприклад, той же Людвіг Ван Рамштайн. І практично зносимо кордони віків. Хочемо зробити класику ближчою до людей, а важкий рок – легшим для сприйняття.
Рамштайн – онук Бетховена
‒ Чому саме Бетховен з Рамштайном? Обираючи композитора одразу, знаєте, який «тандем буде»?
‒ Вальтерс: Ні. Ми хотіли знайти схожі фігури в музиці за тим, як вони шокували публіку. Бетховен свого часу ламав усі канони тодішньої музики, робив усе не так, як було прийнято в його часи. З Рамштайном схожа ситуація. Були інші варіанти, наприклад, Людвіг Ван Менсон… Але нам не вистачило глибини. Рамштайн же так само із Німеччини, так само шокує і збурює публіку своїм мистецтвом.
‒ Антон: Коли ми почали компонувати їхню музику – зрозуміли, наскільки в них є схожі моменти. Музика наче перетікає одна в одну, і часом ми самі не розуміємо де кордони. Ми почали жартувати, що Рамштайн – внук Бетховена.
‒ Ви не думали залучити до вашої п’ятірки музикантів ще одного вокаліста, щоб точно довершити пазл?
‒ Вальтерс: Часто залучаємо до виступів вокалістів, хор, Хамід круто виконує Рамштайна іранською. Але насправді хочемо лишитися саме інструментальним гуртом. Адже часто слова у музиці створюють певні рамки. У музики ж немає кордонів. Він може поїхати у будь-яку країну і не важливо, якою мовою розмовляє ‒ його музику зрозуміє кожен.
‒ Нещодавно ви додали до репертуару кавер на композицію українського рокгурту «Океан Ельзи».
‒ Вальтерс: Так. Це зроблено спеціально для концерту в Україні. Такий собі подарунок. Ми хотіли щось зробити приємне для українців, а виявилося, ця робота стала дуже приємною і для нас самих.
‒ Антон: Кавер на «Без бою» перевершив усі сподівання. Зокрема, нещодавно у нас був тур Латвією, і на трьох концертах ми вирішили проекспериментувати і зіграти цю композицію. Фітбеки, які отримали, – виявилися просто фантастичними.
‒ «Океан Ельзи» знані не лише в Україні, а й мають багато шанувальників закордоном. Ви були на їхніх концертах?
‒ Так, вони приїздили до Латвії. Це чудова стадіонна група. Ми вважаємо, що «Океани» ‒ один із найкращих рокгуртів в Україні.
‒ Для когось іще записували кавери з їхніми рокгуртами?
‒ Ні. Україна поки що єдина. Тож, це ексклюзив (сміється)
Чим більше знаєш мов, тим краще їх відчуваєш
‒ Розкажіть, що означає назва вашого гурту?
‒ Вальтерс: Коли навчався в університеті, ми проходили тему старовинних інструментів. Мені впала у вічі «Да гамба». Є такий дуже прадавній інструмент віола да гамба – родич віолончелі. Там був переклад. З італійської він означає – «до ноги». А з латвійського словосполучення «до ноги» має ще одне, переносне значення – «все байдуже». Сподобалося, що в латвійській мові цей переклад має досить цікаве значення. У моєму розумінні «байдуже» стосується різних рамок і обмежень. Можемо робити все, що подобається, і не зважати на жодні «правила гри». Це було ще за років п’ять до створення гурту. Коли розпочинали, мали ще декілька варіантів назви.
‒ Наприклад?
‒ Вальтерс: Хотіли скласти слово з перших літер наших імен: Вальтерс, Антон і Річард. Бо з латвійською «ВАР» означає «можемо». Проте воно співзвучне з англійським «війна». Тож передумали. Та і пафосно давати назву з власних імен, а ми хлопці скромні (сміється). Є багато прикладів гуртів із дивними назвами. Наприклад, гурт нью-метал «Корн» ‒ у перекладі – «Кукурудза». Коли їх запитали, чому так, вони відповіли – яка різниця, яка назва, важливо те, що ми робимо.
‒ Цього разу виступите лише в Києві?
‒ Вальтерс: Так, це єдиний концерт цього року тут. Бо у нас водночас був тур «Чайковський». Незабаром веземо Рамштайна і в Естонію, і в Туреччину та багато інших країн. І працюємо над новою програмою. Поки що не хочеться розкривати карти, але можу сказати, що це буде Бах.
‒ З огляду на постійні тури, репетиції по 10 годин в день, чи маєте час на відпочинок та особисте життя?
‒ Вальтерс: У мене є донька, у Антона двоє дітей – син і донька…
‒ Тобто, принаймні, два вихідних у вас точно були?
‒ Антон: Так, було (сміється).
‒ Вальтерс: У Хаміда теж скоро має народитися донька, Артуро і Дайніс мають коханих дівчат.
‒ А якою мовою спілкуєтеся у групі?
‒ Вальтерс: Латвійською. Щоправда Хамід нині лише її вивчає, тому з ним частіше поки що англійською.
‒ Антон: Я, наприклад, концептуально з ним намагаюся розмовляти саме латвійською. З власного досвіду знаю, як це важливо, коли навчаєшся мові, бо до 14 років взагалі не розмовляв латвійською. Так склалося, що вдома батьки розмовляли російською, мене віддали в російську школу… Прогрес стався, коли пішов вчитися в музичну школу. В нас була спільна викладачка на віолончелі, по сумісництву тьотя Валтерса, саме вона допомогла гарно вивчити латвійську. Кожного уроку давала по 10-15 слів, які мав вивчити до наступного заняття. Така систематична робота дала більше, ніж уроки в школі. І на держіспитах не виникло жодних проблем. Хоча в багатьох латишів – були. Тому зробив висновок: чим більше знаєш мов, тим краще їх відчуваєш.
‒ Вальтерс. Найцікавіше, що коли ми почали дружити, я не знав російської, а Антон – латвійської, але це не заважало нам розумітися.
«Будинку мого дитинства на Донбасі уже немає…»
‒ Антоне, ви – українець за походженням, хоча все життя прожили в Латвії. Ваші батьки – з Донеччини. Чи пам’ятаєте, як приїжджали до бабусі?
‒ Так. Щороку приїздив до бабусі в мальовниче селище на сході України ‒ приблизно 100 кілометрів від Донецька. Там завжди багато зелені – для мене це вічний літній сад.
‒ А які страви найулюбленіші?
‒ Антон: Кухня тут безумовно дуже смачна. Борщ, сало, пампушки – незмінні три кити української традиційної кухні. Вареники неймовірно подобаються. Медовуха, хреновуха… щоправда під час турів не дозволяємо собі випивати, бо це вплине на якість гри (сміється)
‒ Ваші батьки українці?
‒ Антон: Так. У мене тут жили бабусі. Тітка нині мешкає в Івано-Франківську. Вона приїздила до нас у Латвію, але, на жаль, через графік не вдалося з нею там побачитися. Проте два роки тому, коли виступали в Івано-Франківську, вона прийшла на наш концерт. Пам’ятаю, підійшла до мене і каже: «Досі пам’ятаю, яким ти був бешкетником у дитинстві. Таким і залишився». Вона розповіла, що я малим теж не любив жодних обмежень, і коли її змушували за мною доглядати (тітка старша за мене на… 4 роки), то я постійно втікав від неї. Вона отримувала за це від бабусі.
‒ Безсумнівно, ви знаєте про ситуацію на Донбасі. Що нині з тим будинком, у якому ви зростали…
‒ Антон: Я знаю, що його вже немає… Це дуже велика для нас трагедія і важка тема. Мої батьки нещодавно їздили подивитися, що там із будинком, побачили, що не залишилося нічого. У нас було там доволі багато землі, гарний дім… Але крім матеріальної шкоди, величезні втрати також і емоційні. Дуже важко бачити і знати, що зруйновано твоє рідне, близьке… Із цим місцем пов’язані найтепліші і найприємніші спогади.
‒ А чи обговорюють цю тему в Латвії?
‒ Вальтерс: У 2014‒2015 роки вона в нас просто не сходила зі стрічки новин. Нині у масмедіа її обговорення трохи стихло, але новини завжди є. Адже в нашій країні проживає дуже багато українців, майже кожен другий має родичів чи знайомих тут.
‒А кого все таки підтримує більшість латвійців?
‒ Вальтерс: Україну, звісно. Це величезна трагедія для людей. Усі вболівають за вас і мріють, щоб усе якнайшвидше закінчилося.
І ми чекаємо на вас у Європі. Тут не так і погано, я вам скажу (сміється). У нас діє Шенген. Кожен подорожує практично без кордонів. Береш паспорт – і вперед. Завдяки цьому стрімкий культурний обмін між країнами, вони розвиваються швидше. Наприклад, у Ризі раніше, крім латвійської та російської, рідко можна було почути якусь іншу мову. Нині просто гуляючи вулицями, чуємо багато мов. Дехто хвилюється, що так можна розчинитися в іншій культурі й втратити свою. Але переконаний, що це суспільство майбутнього, яке просто треба прийняти. Наш гурт Дагамба – повністю інтернаціональний – це дзеркало сучасного суспільства.
‒ Що побажаєте українцям?
‒ Бажаємо українцям більше слухати хорошої музики, не боятися експериментувати ні з жанрами, ні стилями, ні з виконавцями. Адже музика об’єднує, звільняє від кордонів, робить свідомість глибшою і ширшою. Чим більше слухатимемо музики, тим дружнішими станемо.
Розмовляла Ольга Мосьондз
