Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Напередодні професійного свята Десантно-штурмових військ ЗСУ, що відзначають 21 листопада, АрміяInform пропонує історії людей, які належать до цього елітного роду військ.
Днями наш кореспондент поспілкувався із капітаном Мариною Задорожною, яка почала службу у 80-й десантно-штурмовій бригаді, а нині на ротації у Литовсько-польсько-українській бригаді імені Великого гетьмана Костянтина Острозького.
Поговорили про ідеальних десантників, перших вчителів у війську і, звісно, про дебютний стрибок із парашутом.
Перед першим стрибком батькам нічого не казала
– У мене тато й мама – військовослужбовці. Якщо у дитинстві дівчата хочуть бути принцесами, то я казала, що буду солдатом. У дитсадочок носила із собою іграшковий пістолет і татову портупею. І коли заявила, що хочу вступати до військового інституту, батьки відповіли: «Ну, може, подумаєш?» А я: «Ні, буду, як ви! І не збивайте мене з толку!» – розповідає Марина.
За її словами, батьки таки пропонували ще раз поміркувати та обрати інший шлях. Але майбутня десантниця стояла на своєму.
– Я вступила до військового вишу. П’ять років йшла до свого розподілу… Вирішила: якщо вже обрала Збройні сили, то потраплю до найкращих – до десанту. І от на другому курсі думаю: якщо піду туди, значить там будуть стрибки з парашутом. А чи зможу, не злякаюсь? От тоді і виконала свій перший стрибок Звернулася до приватної компанії. Батькам нічого не сказала, бо знала, що мене зачинять удома й нікуди не пустять. І повідомила тільки тоді, коли вже приземлилася, але ще не зняла із себе підвісну систему. Парашут лежить поруч, дістаю телефон, дзвоню батькові: «Тато, я здійснила стрибок з парашутом». Тато: «Що?! Як?! Ти де взагалі?!»
Марині сподобалось стрибати з парашутом.
– Уже на п’ятому курсі, коли був розподіл, я схрещувала пальці, бо дуже хотілося, щоб попалася десантна частина. І от, зайшла до кабінету. І там, у списку, написано: моя – 80-та бригада (тоді ще 80-та окрема аеромобільна бригада. – Ред.). Думаю: «Чудово!» Оскільки я була однією із перших у рейтингу, то мала право обирати будь-яку частину. От і обрала… за шістсот кілометрів від дому.
Війна – час дій
Випуск із інституту в десантниці припав на літо 2014-го, коли вже тривали бойові дії на сході.
– Коли потрапила до 80-ї бригади, хлопців звідти вже літаками відправляли на війну, приходили перші «двохсоті». Це був шок. Бо те, чому навчали в інституті, і те, що побачила на війні, дуже відрізнялось. Я прийшла на посаду офіцера відділення морально-психологічного забезпечення. Найбільше переживала, щоб не підвести командира. Бо від мого офіцерського рішення, хоч тоді я ще була лейтенантом зеленим, багато що залежало. Але часу вчитися не було. Настав час дій.
Марина згадує старшого офіцера її відділення майора Ігора Бороздюка, який на початку допомагав по службі.
– Може, іноді він мене підколював, але для того, щоб я так дійшла до правильного рішення. Нині можу йому тільки подякувати. Інший офіцер, який теж багато чого навчив – тоді ще полковник, командир 80-ї бригади Андрій Ковальчук… Так сталося, що тоді в районі АТО я, лейтенант, виконувала обов’язки заступника комбрига з морально-психологічного забезпечення. Це стало складним випробуванням. І знанням, які дав Андрій Трохимович Ковальчук, користуюся досі. Також безмежно вдячна нинішньому комбригу
80-ї одшбр полковнику Володимиру Швораку – моєму командиру з 2016 року. Тепер маю за честь проходити службу в Литовсько-польсько-українській бригаді під командуванням полковника Дмитра Братішка – теж мого наставника.
Розмова переходить до теми «Яким має бути ідеальний десантник?» На думку Марини, це віддана службі, смілива людина, яка з холодним розумом береться за виконання завдання – без поспіху і метушні…
Наші військові з ЛитПолУкрбригу – майже всі десантники
Нині капітан Задорожна – офіцер з психологічних операцій відділення цивільно-військового співробітництва командування Литовсько-польсько-української бригади, базованої в Польщі. Каже, що щаслива на цій службі.
– Тут все ведеться англійською. Бо у «ЛитПолУкрбриг» зійшлося три нації. У кожної – своя культура, ментальність. Тут ми є представниками нашої країни. Важливо бути гідним військовослужбовцем, бо, дивлячись на нас, люди дивляться на всі Збройні Сили України.
Марина розповідає, що українські військові Литовсько-польсько-української бригади – майже всі десантники.
– Відбір сюди тривав два роки. Спочатку дивилися, чи є у тебе другий рівень STANAG з англійської (мовний стандарт НАТО STANAG 6001. – Ред.). Після іспиту з англійської ми пішли на курси, де нас вчили прийняттю рішень за стандартами НАТО. Опісля знову – іспит… Тут ротація на три роки. Потім обов’язково маю повернутись в Україну.
Дівчата, які прийшли до ЗСУ шукати принца, заважають «принцам» служити
Звісно, що в розмові не могли не торкнутися теми жінок в армії.
Капітан Задорожна у 80-й бригаді займалася психологічним відбором кандидатів на службу за контрактом.
– Приходило багато дівчат. Були ті, які працювали на чоловічих професіях, наприклад, далекобійницями. Казали, що будуть суперсолдатами. І була інша категорія. Дівчата, які приходили з мамами. І мамці за них усе пояснювали: чого дочка хоче, що вона може. І от друга категорія, на мій подив, виявлялася кращою – на відміну від тих, хто бив себе в груди і запевняв, що вони на все згідні. Тож, усім дівчатам, які сумніваються, чи йти в армію – кажу: все має бути в серці і в голові. Якщо не знаєш, куди йдеш – наприклад, немає вибору чи потрібні гроші – толку не буде. Бо те, як цивільні уявляють армію, і армія зсередини – це різні речі. А дівчатам, які сумніваються, але хочуть служити, раджу до армії йти.
Офіцер згадує, що майбутнього чоловіка зустріла у 80-й бригаді. Але…
– Спеціально йти в армію шукати долю – не треба. Бо дівчата, які прийшли до ЗСУ шукати принца, заважають «принцам» служити. Хлопці починають думати про дівчат, а не про те, як краще виконувати обов’язки. А доля… Якщо вона в армії, то обов’язково дочекається, і ти її зустрінеш.
За словами Марини, її чоловік був командиром батареї зенітного ракетного артилерійського дивізіону.
– Так сталося, що мене ротували на три роки до Польщі, а чоловік мав звільнятись… Три роки на відстані мало хто витримає. І ми не хотіли жити один від одного далеко. Мій чоловік звільнений, але він повернеться до 80-ї бригади. Я народила синочка. Нині коханий разом зі мною в Польщі, доглядає дитину. А я служу…
Фото – з особистого архіву Марини Задорожної
