Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
Фільм «Явних проявів немає» вийшов 2018-го і вже встиг здобути низку міжнародних відзнак. У великому прокаті його немає, тому всі, хто цікавиться темою війни на сході України, можуть побачити стрічку лише на фестивалях чи спеціальних показах. Один із таких заходів відбувся нещодавно у Національному меморіалі Революції гідності у Києві.
У 63-хвилинній стрічці режисерки Аліни Горлової та продюсерки Марини Берлінської «Явних проявів немає» поставлено багато питань про початок і кінець. Чи завершується війна з демобілізацією? Чи може вона завершитися для того, хто брав у ній участь? Де пролягає межа між посттравматичним стресовим розладом (ПТСР) і звичайним страхом? Як людині почати нормально жити після воєнного досвіду? Історія ветеранки АТО Оксани Якубової, котра з 2014 по 2017 рік була заступником командира батальйону по роботі з особовим складом окремої механізованої бригади, до війни — провідним економістом Міністерства фінансів України, свідчить про те, що боротьба із самим собою за повернення до мирного життя виявляється не менш важкою, ніж війна із зовнішнім ворогом.
Після війни вижити набагато страшніше, ніж загинути на ній
Якщо людина повертається з війни живою й неушкодженою, це вважається особистою перемогою. Проте внутрішня робота з подолання наслідків ПТСР починається з визнання поразки перед власним тілом і психікою та усвідомленням своєї вразливості. Бути героєм на війні й почуватися нормальною людиною в мирному житті — це геть різні, принципово протилежні завдання, особливо для жінки. При тому, що для суспільства, решти людей, навіть для родини, вся ця робота може залишатися абсолютно невидимою, бо, як кажуть лікарі, «явних проявів немає».
Що відбувається з Оксаною Якубовою? Панічні атаки, безсоння, головний біль, апатія, серцева аритмія, проблеми в контактуванні із зовнішнім світом («я ні з ким не можу спілкуватися, не знаю, про що розмовляти з колегами, з друзями, родичами»), труднощі в пошуку спільної мови в стосунках із чоловіком і сином, почуття провини перед загиблими, суїцидальні думки, спогади, що весь час крутяться в голові. «Я пам’ятаю всіх до єдиного, хто загинув», — говорить Оксана Петрівна. Всі хвилини стрічки — один суцільний біль і гучний стукіт серця.
Є важливі етапи повернення: кількамісячне лікування в одному із санаторіїв для ветеранів війни, психологічна реабілітація, а головне — її участь у стрічці. За словами Оксани Якубової, фільм «Явних проявів немає» фактично врятував їй життя. Режисерка Аліна Горлова стала першою, з ким Оксана Петрівна змогла спілкуватися після війни.
У фільмі лікар-психолог цікавиться проблемами пані Оксани. Вона каже відверто: «Коли повернулася в офіс, де працювала до війни, спершу не могла ні з ким спілкуватися, бо не знала, про що говорити. Та й нікому не потрібні твої проблеми. У кожного своє. Дуже багато плакала: через наплив спогадів, особливо за загиблими хлопцями… Хоча за три роки війни взагалі не плакала…»
Коли вперше після війни Оксана Якубова зайшла у метро, злякалася натовпу… Нині розуміє: після війни вижити — набагато важче, ніж загинути на ній!
Стрічка «Явних проявів немає» вже здобула визнання в Європі. Її відзначили на міжнародних фестивалях документального кіно: DOK Leipzig 2018, Docudays.UA 2018 й Міжнародному форумі з прав людини Verzio. Зйомки фільму реалізовані у межах проєкту OOН Жінки «Ґендерна рівність у центрі реформ, миру та безпеки», що фінансує уряд Швеції.
Суспільство не готове сприймати ветеранок
Під час зустрічі з глядачами Аліна Горлова розповіла про роботу над стрічкою й поділилася враженнями від спілкування з ветеранами і ветеранками. Чи однакові проблеми жінок і чоловіків, що повернулися з епіцентру бойових дій? «Якщо говорити про підсумки, то суспільство краще сприймає чоловіків-ветеранів, бо вони герої. Але, на жаль, поки не готове сприймати жінок-ветеранок. Ті сам на сам лишаються зі своїми проблемами. І хоча держава потроху допомагає таким жінкам. Так, є певне санітарно-курортне лікування. Та часто виникають складнощі у тім, що немає фахівців — лікарів, психологів, здатних допомогти в такій ситуації, бо не знають, як працювати з посттравматичним стресовим розладом», — зауважує Аліна Горлова.
Ця історія закінчилася позитивно. Завдяки зйомкам у стрічці Оксана Якубова повернулася на роботу. Її історія — справжня мотивація для інших, що це можна побороти, проте слід мати неабияку внутрішню силу.
Фільм важкий для сприйняття, але його варто побачити, пережити. Мабуть, передусім військовим, ветеранам АТО, що страждають на ПТСР, аби не почуватися слабкими чи вигнанцями, не сприймати мирне життя, близьких, друзів як пекло. Та й усім нам теж, бо після завершення війни суспільству доведеться заново пристосовуватися до мирного життя.
