Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Евакуацію загиблих, поранених і полонених із ворожих теренів підрозділ виконував тільки на власний розсуд, страх і ризик.
Одразу обмовлюся, що не ставлю за мету псувати репутацію персон, які за чужий рахунок зробили собі ім’я та кар’єру. Те, що до дій полтавської 8-ї автомобільної санітарної роти у 2014-му під Іловайськом вони мали вкрай сумнівний чи посередній стосунок, — справа їхньої совісті. Моя мета — неспотворена марнославцями істина про неймовірну відвагу бійців підрозділу під час менш ніж тижневого медично-евакуаційного рейду Іловайським котлом і так званим зеленим коридором.
Вивозили загиблих під контролем ворога
Розпочнемо з «офіційної», озвученої з багатьох трибун, версії подій.
Уже в перші тижні неоголошеної війни на Сході України виникла потреба у створенні спеціальних груп, які б займалися пошуком і вивезенням із зони конфлікту воїнів, полеглих за нашу свободу. Такі групи начебто сформували й на базі 8-ї медроти в останні дні серпня. Складалися вони з військових медиків, добровольців інших фахів, волонтерів, цивільних пошуковців та представників Червоного Хреста.
Із 30 серпня по 2 вересня вони знайшли й евакуювали на підконтрольну урядові України територію близько 250 тіл і фрагментів тіл загиблих військових, вивезли 212 поранених, надали медичну допомогу чотирьом сотням полонених українських захисників, яких напасники звільняти не зажадали.
«Усього-на-всього» за п’ять діб рота зуміла вивезти 250 із 366 тіл та останків тіл з-поміж усіх загиблих за весь час Іловайської операції
Такі групи мали координуватися… І ось тут розквітла неперевершена вакханалія дволикого чванства. На першість у «керівництві» ротою претендують усілякі організації, громадські об’єднання й діячі, навіть деякі особи «з бойовим досвідом». Зокрема і «співучасники евакуації», яких бійці роти в очі не бачили. Що найобразливіше, про саму роту в своїх виступах і публікаціях, наче змовившись, оратори згадують мимохідь!
Інакше кажучи, заслуги роти, що буквально під прицілами бойовиків і кадрових російських військових «усього-на-всього» за п’ять діб зуміла вивезти 250 із 366 (рота має іншу статистику) тіл та останків тіл з-поміж усіх загиблих за весь час Іловайської операції, вже не такі й великі? І те, що ризикуючи бути розстріляними, її роззброєні бійці підбирали полями й лісосмугами, маскували під поранених і доправляли на контрольовану територію десятки здорових українських солдатів із їхньою зброєю — тепер є заслугою чийогось «керівництва»?
Між тим звертаюся до першоджерел. У розмові з колишнім командиром 8-ї Анатолієм Тополею раптово попадаю під роздачу. Немолодого й емоційного Анатолія Пилиповича настільки допекла облудна писанина на популярних сайтах, що на горіхи без вини як журналісту дістається і мені. Зрештою після тестування «свій – чужий», він переймається довірою:
— Не було з нами жодних координаторів чи й старших командирів. Волонтери, Червоний Хрест і близько не стояли. Офіцерам туди взагалі заборонили їхати. Ми навіть чітких завдань і маршрутів, контактів із тією стороною ні від кого не отримували. Жбурнули роту, як цуценят у вир, — випливайте. А тепер дехто з тих, кого ми звідти нікчемним тягарем вишкрібали, вдають із себе організаторів евакуації загиблих, поранених і полонених. Навіть книги про себе «героїв» пишуть. Плюють у душу, нічого не соромлячись…
Інші військовослужбовці це одноголосно підтверджують. 28 серпня увечері рота прибула у Розівку, в польове розташування 61-го мобільного госпіталю. Там їй відвели ділянку в лісосмузі. Сказали: окопуйтеся, тут житимете. Але наступної доби все змінилося. О третій ночі підрозділ вишикував начальник госпіталю й наказав: «Прямуйте до останнього нашого блокпоста під Старобешевим. Під прикриттям броні вантажитиметеся пораненими». Про вивіз загиблих і роботу під контролем ворога мови не було.
Під прапорами з білих простирадл
Ось свідчення Олександра Тарана, позивний «Козак»:
«Коли ми були вже під Старобешевим і не розшукали наш блокпост, я передзвонив дружині з проханням подивитися в Інтернеті інформацію про селище. Тетяна передзвонює: «Старобешеве під сепаратистами, тікайте звідти».
Повернулися назад, незабаром нам без пояснень наказали зробити білі прапори на автівки. Ми не дуже зрозуміли навіщо. Саме після того зник єдиний на роту приданий офіцер: забрав свій автомат і чкурнув на заправці в Розівці.
Після втечі лейтенанта нам за старшого колони призначили лікаря Юрія Ткача з Очакова й веліли здати документи та зброю. Ми почіпляли на санітарки-«буханки» білі прапори, нарізані з простирадл, та з групою розвідників знову поїхали до Старобешевого. Там саме перемовини з бойовиками про нашу колону вели офіцери військової розвідки.
Коли вони узгодили діяльність роти, бойовики попередили: якщо знайдуть у нас хоча б один патрон, розстріляють. Й ми рушили на підконтрольну росіянам територію. Спочатку супроводу нам не дали, тому розвідники відразу ж відокремилися, бо мали наказ знайти нашого збитого льотчика Владислава Волошина… Владислава й майбутнього нардепа Володимира Парасюка 8-ма потім також потайки вивезла на «велику землю».
Бойовики кричали, що в центрі міста й досі утримується український танк, у якому з кулемета відстрілюються українці, і за те жорстоко побили медиків.
Що було далі? Перші ж сєпари наказали хлопцям зібрати тіла вбитих бойовиків і підвезти в їхню трупарню. Потім на них натрапила інша група бойовиків. Вони кричали, що в центрі міста й досі утримується український танк, у якому з кулемета відстрілюються українці, і за те жорстоко побили медиків.
Особливо тяжко було збирати загиблих. Анатолій Тополя каже, що вже на другий день збилися їм з ліку. Згодом почали траплятися переважно частини і фрагменти тіл: черепи, грудні клітини, обгорілі кістки. Іноді вони натикалися на гори трупів. Останки українці збирали навіть без рукавичок — не було. І все це під прицілом десятків похмуро-злих бойовиків, які не злазили з броні. За ними ж зі свого боку стежили російські військові.
Ми спостерігали, як росіяни з бойовиками полювали у полях і лісосмугах на наших уцілілих бійців, які намагалися самотужки вибратися з оточення
Бачила «вісімка» яму, в якій сиділи десятки вцілілих і не поранених полонених українців. Охороняли їх тільки росіяни. Бачили колони й скупчення нашої підбитої та згорілої техніки, викинуті вибухами рештки людей на дротах електромереж. Спостерігали, як росіяни з бойовиками полювали в полях і лісосмугах на наших уцілілих бійців, які намагалися самотужки вибратися з оточення. Самі підбирали потім їхні розстріляні, вочевидь понівечені тортурами тіла.
Були й світлі епізоди, коли місцеві мешканці потайки передавали медиками укритих ними від ворога вояків. Кількадесят наших хлопців, які вижили й не потрапили у полон, екіпажі підібрали в лісосмугах і полях. Їх вони вивезли до своїх, ховаючи між розпухлими трупами побратимів або маскуючи під поранених. Хоча відали: попадись на омані ворогам, пощади не буде — розстріляють усіх або закатують до смерті.
Цікаво, що росіяни намагалися зберегти санітарну роту цілою, але бойовики постійно прагнули її знищити й навіть кілька разів влаштовували інсценування розстрілу. Рятували медиків тільки відносини між російськими військовими та «повстанцями». Останні дуже боялися росіян і слухалися їх, як цуцики.
Замість післяслова
Тетяна Таран, дружина Олександра Тарана:
«Тільки на десятий місяць служби роті офіційно видали однострій і поставили на продзабезпечення. А коли вони вперше їхали в район АТО, навіть з ліків їм видали тільки по тюбику «Бутарфанолу». А в жовтні 2015-го, коли давно сплив рік війни для хлопців, і я почала дзвонити якомусь начальнику в оборонне відомство з запитаннями про строки їхньої демобілізації, мені відповіли: «нема у нас на обліку такої роти».
Ось так. Після Іловайська, після Дебальцевого, Авдіївки, Мар’янки. Після того, як четверо бійців роти, скориставшись ситуацією, в ДАПі під спалахи фотокамер російських журналістів дипломатично змусили бойовиків віддати їм загиблих кіборгів в обмін на 15 привезених ними вбитих у бою «деенерівців». І що, роти нема?».
То неправда, що війна все спише. Бо є, слава Богу, учасники й воднораз свідки та герої тих реальних, а не вигаданих на зручних диванах подвигів…
