Міжнародну делегацію на чолі з координаторкою з питань охорони громадського здоров’я МКЧХ Аною Лусією Буено та керівником проєкту з фізичної реабілітації та інклюзії Суджитом Пандою зустрічав…
Кореспондент АрміяInform побував на репетиції нового церемоніалу поховання полеглих військовослужбовців і дізнався про ключові новації, які пропонують розробники військового поховального ритуалу
Війна, що триває в нашій державі понад п’ять років, забрала тисячі життів українських воїнів. У різних куточках країни люди ставали на коліна, проводжаючи захисників в останню путь. Щемливі кадри з таких подій неодноразово транслювали медіа. Проте щоразу було помітно, що церемонія поховання відбувається по-своєму, з деякими «регіональними» особливостями, часто-густо навіть недоречними.
Процедура без початку і кінця
Річ у тім, що церемонію поховання загиблого військовослужбовця наразі регламентує Додаток 18 до Статуту гарнізонної та вартової служб ЗС України. Цей ритуал за суттю спирається на радянські традиції і навіть за побіжного ознайомлення здається морально застарілим. Там прописано все – від розмірів і кольорів пов’язки до часу змін чатових, проте в Додатку не знайдете, наприклад, ролі й місця священника, який у 95 відсотках випадків присутній на таких похованнях. Є й багато інших нюансів. Тому зазвичай процес поховання полеглого воїна перетворювався на роздираючу душу процедуру без початку і кінця. На процедуру, якою керували не завжди компетентні люди: від авторитетної бабці до священника чи голови сільради, мало обізнаних на тонкощах військового церемоніалу. Траплялися і неприпустимі речі: як-то закопування в землю труни разом із Державним Прапором України, яким її накривали.
Ховають не когось пересічного…
Відтак давно постала потреба уніфікувати ритуал поховання загиблих воїнів і відпрацювати алгоритм дій кожного його учасника до найменших дрібниць. Саме таке непросте і делікатне завдання поставлено начальнику відділу обліку і збереження місць пам’яті Українського інституту національної пам’яті Павлу Подобєду на початку року. Після копіткої роботи в архівах, де вивчали статути Армії УНР, зокрема традиції вшанування полеглих козаків і старшин, звернулися до закордонного досвіду. Проаналізували ритуали армій США, Ізраїлю, Польщі, Туреччини й Бельгії. І таким чином розробили концепцію українського військового поховального ритуалу, який, з одного боку, опирається на наші військові традиції, а з іншого – відповідає сучасним запитам. Головна місія ритуалу – гідне вшанування загиблого захисника, віддання йому належних військових почестей у такий спосіб, аби його рідні й місцева громада розуміли, що ховають не когось пересічного, а людину, завдяки якій існує держава Україна. Щоб незалежно від кількості людей, які прийшли проводжати воїна в останню путь, від заможності родини і місця, де відбувається поховання, ритуал ретельно виконувався, вшановуючи пам’ять Воїна, який віддав життя за Батьківщину.
«Обкатка» церемоніалу
Після обговорення концепції військового поховального ритуалу, узгодження деяких моментів, настав час провести репетицію, так би мовити «обкатати» його на місцевості, залучивши Почесну варту, салютну команду і музичний супровід. Нещодавно в Києві на Лісовому кладовищі проведено репетицію такого ритуалу, де побував і кореспондент АрміїInform. Одразу зауважу: тоді використали макет труни і, звісно, жодного справжнього поховання не було. Більш того, процес апробації був тривалим і кожну дію виконували неодноразово, бо все знімали на відео. Нині монтують рекомендаційний відеопосібник, де докладно зафіксовані роль і місце кожного учасника процесу: від офіцера-розпорядника до священнослужителя. Вочевидь попереду ще багато роботи від зміни деяких деталей до юридичного затвердження, але зверну увагу на ключові новації, які пропонують розробники згаданого церемоніалу.
Ключові новації
Насамперед передбачено участь духовної особи. Умовно ритуал розділено на військову та релігійну частини. Чітко визначено час, коли прощаються рідні й коли труну накривають Державним Прапором України, та параметри прапору (від розмірів до матеріалу виготовлення). Щодо церемонії з Державним Прапором, то це – зовсім новий елемент, раніше не запроваджуваний в Україні. Труну обгортають прапором, а саме перед похованням прапор розгортається над труною, і в цей час лунає перший салютний постріл.
Водночас сурмач виконує мелодію «Шана» (музичний супровід ритуалу поховання покладено на сурмача і барабанщика).
Державний Прапор офіцер-розпорядник відповідним чином складає і передає родичам загиблого зі словами: «Від імені Президента України, Верховного головнокомандувача Збройних Сил України, прийміть цей Прапор як символ держави, якій вірно й до кінця служив Ваш чоловік (син, батько, донька, дружина)».
На думку Павла Подобєда, передача Державного Прапора – це важливі виховний та ідеологічний моменти. Прапор має стати одним із елементів родинної пам’яті й зберігатися разом із нагородами на почесному місці вдома.
– Таким чином ми фактично засновуємо нову українську мілітарну традицію, – говорить Павло Подобєд.
Для Героїв України – особливі почесті
Окрім основного військового поховального ритуалу, передбачено і повний військовий поховальний ритуал, який застосовуватимуть в окремих визначених випадках у разі поховання Героя України та повного кавалера ордена Богдана Хмельницького тощо. Повний церемоніал відрізнятиметься більшою врочистістю: труну з полеглим мають везти на лафеті гармати (замість катафалку), поховання супроводжуватиме військовий оркестр, а в салютній команді й почесній варті передбачено більшу кількість стрільців.
«Тема делікатна і болісна, але дуже потрібна»
Після завершення репетиції ритуалу я поспілкувався із заступником міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України Олександром Терещенком:
‒ Наскільки актуальна ідея створення нового військового поховального ритуалу?
‒ Після подій Революції Гідності відбулося певне переосмислення відношення до нашої історії, ставлення до людей, які захищали нашу Незалежність, а тим більше віддали за неї своє життя. Ідея нового військового поховального ритуалу народилися ще коли створювалося міністерство у справах ветеранів. Тоді почали міркувати про уніфікований церемоніал поховання, який викликав би не тільки сум і жалобу, а передусім почуття шани й поваги до загиблого воїна. Ми зібрали представників усіх зацікавлених організацій – Міноборони, Українського інституту національної пам’яті й інших. Доручили представникам Українського інституту національної пам’яті вивчити найкращий іноземний досвід, дослідити нашу історію і розробити уніфікований церемоніал. Його вже розроблено, і от відбулася репетиція цього дійства. Згодом буде і відеопосібник з рекомендаціями щодо церемонії поховання. Розумію, що ця тема делікатна, але від того вона не стає менш важливою. Тут дрібниць немає.
‒ А які ще етапи маємо пройти, щоб військовий поховальний ритуал став офіційним?
‒ Активну розробку ритуалу ведуть з березня цього року. Ініціативи були й раніше, але скоординована фахова робота триває саме з цього часу. Коли підготуємо відеопосібник, зберемо представників зацікавлених відомств: Міноборони, МВС та інших. Відбудеться ще одне обговорення деталей, а після цього розпочнемо активну роботу з юридичного затвердження. Можливо, це буде міжвідомчий наказ Міністерства оборони, або, в ідеалі – зміни до Статутів Збройних Сил України. Цей шлях непростий і не короткий.
‒ Не плануєте долучити до обговорення деталей ритуалу громадськість?
‒ Для того, щоб виносити ритуал на публічне обговорення, слід спершу деталізувати його з усіма дотичними міністерствами й установами. Тут важливо досягти консенсусу, а вже потім виносити на широкий загал. Нам, безперечно, важлива думка і сімей полеглих воїнів, і громадськості. Більш того, є ідея розробки й уніфікації такого болісного механізму, як сповіщення рідних про загибель воїна. Вивчаємо закордонний досвід. Є, наприклад, ізраїльський варіант, коли так звані янголи – чоловік і жінка – приходять у родину з цією трагічною звісткою. Це все ретельно відпрацьовано з позиції психології. У нас мама одного полеглого теж розробила процедуру сповіщення, опираючись на власний трагічний досвід. Ближчим часом вона надішле мені пропозиції, які ми обов’язково візьмемо до уваги. Адже люди, які вже це пережили, певно чи не найкраще знають, як зробити таке сповіщення так, аби цей процес якомога менше травмував родину. Всі ці речі слід прописати від початку й до кінця, в найменших дрібницях. Ще раз повторюся – тема делікатна, болісна, але дуже потрібно надати їй цивілізоване, сучасне обрамлення.
