Інформаційне агентство Міністерства оборони України
UA

Муза в пікселі

31 Жовтня 2019

Триває започаткований АрміяInform поетичний конкурс «Муза в пікселі» до 28 річниці Збройних Сил України.


Для автора цих поетичних рядків 22-річного Гліба До нинішня війна закінчиться лише тоді, коли його рідний Донецьк знову стане українським. З 2014 року хлопець на передовій. За рідну землю воював спочатку в складі добробату «Донбас», а з 2015 року в лавах Збройних Сил України. Службу проходить в підрозділі аеророзвідки.

 Гліб До

Ти знаєш, що таке війна?
Ти бачив, мабуть, на вокзалі
Як жінка, втомлена, сумна
На поїзд сина проводжала.

Ти бачив очі, повні сліз.
В них все було: безсонні ночі,
турбота та безсильна злість,
та безліч острахів жіночих.

Та вже крізь дощ, коли вагон
Повіз бійців до перемоги,
Ти бачив, як вона його
Перехрестила на дорогу?

Він сплачує за всіх ціну,
За мир та спокій в Україні…
Не думай, що ти знав війну —
Ти бачив тільки його спину.

***

Коли я з тисячі один
Додому повернусь живим,
На мене не дивіться ви
Отак спідлоба.

Я боронив свій рідний дім,
І не рахуючи годин,
Під гуркіт мін без втоми мир
Просив у Бога.

Без остраху до бою йшов
Й за країну був готовий
Життя без будь-яких умов
Своє віддати.

Святих я слухав настанов —
Вбивав за волю знов і знов,
А ті краплини, що тут кров,
Там — сльози мати…

Життя наразі не в ціні:
Найкращі гинули сини,
Та кляте відчуття вини
За це терзає.

І на питання мовчазні
Чого я вижив, а він — ні
Чого не вмер там, на війні? —
Відповідаю:

Я гинув тисячі разів.
Я поруч з кожним був з бійців.
В останню путь піти хотів,
Страждав так само.

Але не йшов. Заради них,
Заради їх останніх слів:
«Помстися. Виживи». Я жив.
Пробачте, мамо.

***

Щастя лине у кожному слові:
— Здрастуй, мамо! — Дзвоню перед сном, —
Пам’ятаєш моменти казкові,
Дім, ялинка та сніг за вікном?

І ширяючи в просторі десь там,
Сторінки незабутні гортав.
…Я сьогодні літав над Донецьком,
Я сьогодні над домом літав.

Мамо, так, ще ціла наша хата,
Хоч самотня й забута давно.
Я почав біля неї кружляти,
Зазираючи в кожне вікно.

Ніби зараз у кожну кімнату
Я заходжу й дивлюся на всіх —
Ось живий усміхається тато…
Ось дідусь — такий самий, живий.

Зверху бачу лиш очерти даху,
Але серце стискається вмить…
Та немає ні жалю, ні страху.
Тільки сильно у грудях болить.

Десь підспівує зброя стрілецька —
Час вертатись лелеці настав.
Я сьогодні літав над Донецьком.
Чуєш, мамо? Над домом літав.

БЕЗ ВТРАТ

гул вітром принесло зненацька —
мотор десь в повітрі ревів,
самотня малесенька пташка
летіла в тилу ворогів.

і «зушка» наведена миттю,
немов ріже небо мечем;
як блискавки, кулі в повітрі
злітають сталевим дощем…

у крила набрала шрапнелі —
приладдя не міряє біль…
побачив пілот на панелі
ту саму, важливішу ціль.

ще трішки, рідненька, вже скоро!
поки розгорталась чота
з маленькою птахою ворог
зробити не міг ні чорта.

все важче мотору тягнути,
все більше дірок у борті —
та ось по ворожих редутах
надали «зелений» арті.

відлунням «гуп! гуп!» десь далеко;
«бах! бах!» — це вже ворога вщент.
ширяє самотній лелека —
ось він, заповітний момент!

пілот надсилає ікс-ігрек,
і цілі немає за мить;
і десь над тілами загиблих
самотній лелека парить.

додому не вистачить струму
але вже досягнуто ціль,
і птах надриває «акуми»,
повзе із останніх зусиль…

…ні слова ніхто не промовив…
лиш тихо пілот застогнав,
коли зник з приладдя раптово
відважного птаха сигнал.

у тиші у темряві смутній
в руках до останнього пульт…
та ось донесло ледве чутний
мотора лелечого гул.

..а після спекотного бою
простий український солдат
виводив тремкою рукою
у звіті начальству: без втрат.


Військовослужбовець окремої гірсько-піхотної бригади Ян Серпень, який теж бере участь у конкурсі, навіть зазначив час доби, коли до нього приходить Муза.

 Ян Серпень

ось і перший світанок на Донбасі
відкриваю оченята побіч ешелон
на платформах санітарки і припаси
шоста тридцять сонце спить і спить вагон
небо чисте де-не-де пташині зграї
крають мирну вись голубизни
в цім першоморозянім колись козацьким раї
запахи вриваються війни

Зона операції Об’єднаних сил, Зачатівка (Донецька область, Волноваський район)
09.Х.2019, 06:30–07:06.

 * * *

Усі мріяли прожити довше…
Розтягнути хвилини…
Спинити час…
Звертаюся вкотре до Омеляна Ковча:
Чому справа гине
«Іду на вас!»?
Чому для спасіння — якого? — стільки любові
Потрібно віками?..
…У Золоте
Приходять неспинені дні чи сліз, чи хрестів, чи крові,
Не відмолені нами
Проте.

Зона операції Об’єднаних сил, Волноваха (Донецька область).
27.Х.2019, 03:31–03:13.


 

 Аліна Войтенко

«Вже ніч опустилась на землю»

Вже ніч опустилась на землю,
І спати давно вже пора,
Та в неї у серці так щемно
Палала проклята війна…

Дивилась в віконце, а сльози…
Гарячим потоком лились,
Той сум все стояв на порозі
І – в очі так підло дививсь.

У матері серце щеміло,
Вона все вдивлялась в вікно,
І так їй сильно хотілось
Забрати до себе його.

Згадалось дитинство ласкаве
І хлопчик її, ще малий…
Сьогодні він захистом став же
Для мами своєї й землі!

Дзвінок в телефоні крізь ночі
Пробив, наче серце ножем:
«Матусю!»  – почула… Синочок!!! –
«У мене усе без проблем».

І ніби все світлом залило –
«Живий, знову чую слова!
Моя ти відважна дитина!
Тебе я несу в молитвах!»

І знову – недоспані ночі,
І серце болюче від сліз….
Душа, наче пташка, тріпоче,
Щоб Бог на руках його ніс.

Бо мами – вони нескінченні,
Якісь неймовірні дари!
Готові вмістити у жмені
Усіх на великій землі.

Сьогодні подяка безмірна
Й сердечний низький уклін
Тим мамам, чия є дитина
П’ять років уже на війні…

Я знаю, у душах палає
Незримий шалений вогонь,
Він всіх із війни повертає
Додому… вдягає їм бронь!

Сам Бог через мам всіх військових
Припинить цей біль із війни,
Прийдуть, знаю точно, додому
Їх мужні дорослі сини!

А мами – то ангели з неба!
Забудуть із пострілів звук,
Пригорнуть так ніжно до себе
Синочків теплом своїх рук!!!


«Тема війни мені близька, бо мій чоловік півтора року відслужив танкістом у районі бойових дій», — написала нам Олена Савела з Конотопу Сумської області і запропонувала свої поетичні замальовки.

 Олена Савела

Це запах твоїх «ведмедів»,
Горіння душі під сподом Отих снігових заметів,
Де сонце поранене сходить.

А як же вони, залізні?
І хто їх тепер зігріє?
В дорожню твою валізу
Ховаю свою надію….

Ви з ним із одного бою,
Зрослися броня і тіло.
Зігрітий в мороз тобою,
«Ведмедик» гуде несміло.

Несміло, бо так і треба,
Бо ворог того й чекає,
Щоб пострілом «Граду» в небо
Озвавсь з ДНРу каїн.

Танкістам уже не змити
Цей запах війни зі шкіри.
Зігрітий бажанням жити,
Ти мусиш «ведмедям» вірить.

* * *

Як вам живеться там, захисники?
У бліндажах цвілих чи у наметах….
Чи проміняли б танки й кулемети
На дотик ніжний рідної руки?

А як живеться тут вашим жінкам?
Що сниться їм в пустих холодних ліжках?
Цвітуть сади й ростуть дитячі ніжки
На зло новинам, снам і ворогам…

Не знають ліку дні і місяці.
Сопе в долоню мокрий ніс собачий…
Солдатки мужні стали і не плачуть,
Прадавню віру стиснувши в руці…

* * *

Нам не треба війни, бо під серцем зростає зерня…
Бо вже вбилося в колос посіяне матір’ю жито.
Бо нема більше щастя, ніж просто тебе обійнять
І малому зерняті твоєму дозволити жити.

Народиться й зрости, босоніж у м’якім споришу,
На стежках українських свою протоптати стежину.
Нам не треба війни! З кожним подихом Бога прошу
Захистити дитя і стражденну його Батьківщину!


Ірина Власенко є резервісткою батальйону територіальної оборони. Її чоловік — учасник бойових дій на Сході країни, тому тема конкурсу дуже близька Ірині.

 Ірина Власенко

«Я цілую обпечені руки»

Я цілую обпечені руки,
До грудей притискаючи їх…
Не було наче тої розлуки
І проклятих воєнних доріг.

І забулися дні ті та ночі
У тривозі за рідне життя.
Поцілую я втомлені очі —
І проблеми підуть в небуття…

Крадькома витираю я сльози —
Вже у серці нема порожнечі.
Ти ще взутий стоїш на порозі
І наплічник береш знов на плечі.

Я за тебе молилась щоночі —
І почув ті Господь молитви.
Обіймаєш мене і шепочеш:
«Більш, кохана, не плач. Я живий…»

***

«Щоб війна ця пішла в небуття»

Знов отримуєш нові медалі,
Мужні груди блищать в орденах.
Але бачу відбиток печалі
У коханих зелених очах.

Сивина ледь намітила скроні,
Ледве зморшки торкнулись чола…
Я притисну до серця долоні,
Тихий стукіт з грудей долуна.

Хоч живеш ти у мирі, спокої,
Але подумки ще на війні,
Ще на пальцях відбиток набоїв,
у когось стріляєш уві сні.

Мій коханий, хоробрий солдате,
Я для тебе присвячу життя,
Лиш з тобою я буду чекати,
Щоб війна ця пішла в небуття.


Раді повідомити, що наш конкурс луною дістався Португалії. Саме там мешкає Оксана Максимишин-Корабель, випускниця факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Із задоволенням знайомимо наших читачів із поезією Оксани, яку вона прислала на конкурс «Муза в пікселі».

Перший вірш Оксани – це відгук на подію, що відбулася в жовтні в Києві. На проспекті Правди на Алеї пам’яті жінок , які віддали життя за Україну, посадили яблуні. «Мамо, не плач. Я розквітну весною» – написано на кожній табличці під іменем та прізвищем.

Оксана Максимишин-Корабель

МАМО, НЕ ПЛАЧ. Я РОЗКВІТНУ ВЕСНОЮ
Мамо, не плач, я розквітну весною,
І приживусь, бо тут рідна земля.
Квітом рожевим, як пеленою,
Вкриюсь для тебе, рідненька моя.

Я не боюся дощу, ані вітру,
Душу людини гартує війна.
Скільки там, мамо, обтрушено цвіту,
Скільки вже наших віддало життя…

Ти мене вчила не жити впівсили,
Зерном зросли твої мудрі слова.
Випрошу в Бога ще дрібочку сили,
Хай неня побачить, як я розцвіла.

Не жалуй за мною, мамочко рідна,
Тут мені добре, як в райськім саду.
Віття, мов руки, простягну до світла —
За Україну Молитву складу.

Мамо, не плач. Я розквітну весною.
Свого серденька уже не карай.
Можеш, матусю, пишатися мною —
Віддала життя я за свій отчий край.

***

СОЛДАТ ВЕРТАВСЯ ІЗ АТО

То дощ, то сніг. І холодрига. Де заблукала ця весна?
Вночі — мороз, в обід — відлига, хіба то, людоньки, життя…

Маршрутка гепала по ямах, і пасажири були злі,
на вікнах — шторки в темних плямах, на кріслах всі чохли брудні.

Комусь робота — як кормига, бо платять тільки копійки,
комусь — прем’єр ще той барига, лише розказує казки.

На лабутенах пишна дама затіяла страшний скандал,
на ногу дядько став їй прямо, а в неї мешти фірми «Sal».

На кріслі спав чи прикидався один хлопчина молодий,
а поруч дід на ціп спирався, блідий стояв і ледь живий.

Хтось розмовляв по телефону, а хтось із пляшки пиво пив,
і всі дуріли від шансону, й ніхто нікого не любив.

Біля дверей стояв солдатик, вертавсь до мами із війни,
в лівиці він тримав букетик — ці перші квіточки весни.

І усміх юнака — як промінь, що вийшов раптом із-під хмар.
В маршрутці стихли свари й гомін, не стало вже боїв і чвар.

Сказав він людям дуже тихо: «Мої ви любі земляки,
я заберу від вас все лихо, візьму до лівої руки.

Я заберу ваші незгоди, і дощ, і сніг — хіба біда?
Немає горя від негоди, бо горе там, де є війна».

З плеча упала в хлопця куртка, правиці в нього не було.
Немов відірвана пелюстка… Солдат вертався із АТО.

Конкурси, Наші проєкти