Інформаційне агентство Міністерства оборони України
UA

Муза в пікселі

31 Жовтня 2019

Триває започаткований АрміяInform поетичний конкурс «Муза в пікселі» до 28 річниці Збройних Сил України.


Тетяна Зеленчук

Із гелієм кульки

Ніхто на війну не іде помирати.
І зойком найперший вчувається плач,
І плаче в подушку, і молиться мати,
А з телеекранів усе про гармати,
Чи політиканів безмежні дебати,
А з телеекранів ні краплі тепла.
Ніхто на війні не судачить про втрати.
І хто є твій ближній… Відхилиш щоку…
В калейдообмані зеленкові шати.
А там, поміж гречкою, маків багато.
А діти чекають: пове́рнеться батько,
І разом, засмаглі, гайнуть на ріку.
Ніхто на війну не іде залишати
Ні пікселя неба, ні крихти землі,
Ні іскорки сонця, ні трісочки хати…
Чекає в квартирі без страху чекати
Єдина дружина. Родина строката.
І тіні мигають у ріднім вікні.
Ніхто із війни не іде забувати
Прогірклі від болю півтіні півпнів,
Діряву покрівлю принишклої хати,
Чи яму глибоку, бездонну, як кратер.
А вдома чекають. І пахне салатом
Зі свіжих городніх своїх огірків.
Ніхто на Землі не повинен вмирати
Від Ареса ігор, від злих блискавиць.
І з гелієм кульки повинні злітати
В безхмарному небі з долоні маляти
(Малятко, щоб ближче, – на ручках у тата:)
В блаженну і світлу замріяну вись.


Олег Скиба

***

Я з ними тоді розминувся у холі:
Він, видно з усь́ого, в боях побував,
Донька ж його, певно, вже вчиться у школі,
Та біль від війни серце їй шматував.

За батьком швиденько вона поспішала,
В очах ще той блиск, що бува у дітей.
Втім видно, що десь в її серденько жало
Встромилось, насичене горем людей.

В той час пригадав я доньќу свою рідну
(Приблизно однолітку цій, що пройшла):
Які вони схожі, у той же час різні…
В цієї дитинство війна відняла.

– За що, – я хотів би спитати у Неба, –
Таким безневинним біду пізнавать?
Кому і для чого та й скільки ще треба
ці паростки наші вогнем гартувать?

Вони ж бо беззахисні, ніжні й наївні –
Їм гратись би в доньок та їх матерів…
Не милиці батьку носити безслівно,
Як дівчинці цій, що в шпиталі зустрів…

***

Тиха ніч поволі розстелилась степом,
Де-не-де на небі миготять зірки.
Саме час згадати тих, хто так далеко
З ніжністю розгорне татові картки.

Там, у ріднім краї, як завжди, спокійно,
Сплять уже, напевно, любі дітлахи.
І дружині серце зігріва надія,
Що у нього також тихо навкруги.

Вкотре помолилась, в Бога попросивши
Вберегти від кулі та осколків мін.
В Образа благала всім послати тиші,
З вірою піднявшись зі своїх колін.

Та у нього мирно буде лиш до ранку
Між життям і смертю декілька годин.
І останні дещо черстві півбуханки
На увесь підрозділ – він там не один.

Фляга спорожніла, сірники скінчились,
Кажуть, що, можливо, скоро підвезуть.
Добре, що набоїв вдосталь ще лишилось:
Буде чим з окопу «вату» шмальонуть.

Втім, то буде потім, поки що потрібно
Спробувать до ранку просто відпочить…
Та на вогкий одяг сніг курчавий липне,
Холодом собачим вітер пробіжить.

Взяв у руки хрестик (від батьків дарунок),
Жінкою розшиту хустку носову,
Розгорнув дитячий з сонечком малюнок,
пошепки сказавши: «Я для вас живу».

Спогадам про рідних знов зашкодив вітер,
прапор над окопом враз затріпотів.
«Щоб здіймавсь ти гордо, також варто жити,
Й боронити землю прадідів-дідів!»

***
Я до тебе у гості приходив.
Якось кликала – ось і прийшов.
Ледь навшпиньки піднявшись по сходах,
Я тебе у вітальні знайшов.

Ти замріяна ручку тримала,
І на аркуш лягали слова,
Як відлуння того, що казали
Одне одному, погляд хова.

В серце спогади вітром вривались,
Твою душу за мить окриля.
Заметіллю уверх піднімалась,
У таночку з думками кружля…

Та цей лист не візьму в свої руки,
Не відчую твого я тепла.
На посту саме в час завірюхи
Мене снайперська куля зняла.

Я не хочу й не зможу забути…
Може якось прийду уві сні.
Знаю, рідними нам вже не бути
Та й чужими, напевно, вже ні.

І я звідси продовжу кохати,
Навіть знаючи: разом не буть…
Але що це? «Отямся, солдате!
Нам вдалося тебе до життя повернуть!»


Юлія Чумаченко

Дисонанси

У цивільному ви,
А ми – в пікселі.
Ви – по парку,
А ми – по плацу.
Та немає ні скарг, ані відчаю,
Ми обрали самі долю цю.

Ви – прямуєте на відпочинок,
Ми – ладнаємось на полігон.
Наша служба не має зупинок
І немає її перепон.

Ви – купуєте різну обнову:
Новий гаджет, новий телефон…
Ми ж до бою ладнаємо зброю,
І чіпляєм на кітель шеврон.

Вам не чуть ПКМ мелодійний,
І як куля лишає патрон…
Ви там мирно спите і спокійно…
Ну а ми – зберігаєм ваш сон.

Небо над полігоном

Над полігоном надзвичайне небо…
Тут сонечко встає із-під землі,
Тут зорі бачать все, бо все їм треба.
Тумани тут пливуть, як кораблі.

Виходить сонце тут щодня через ворота,
Виходить місяць, на вечірню, на плацу.
Зірки із хмарами, окремо кожна рота,
Туман в дозорі – прикрива росу.

Пливуть хмарини, зграї кочові,
Спокійно й впевнено, бо їм спішить не треба…
Впадеш замріяно в потоптаній траві,
А над тобою – надзвичайне небо…

Військові квіти

Даруйте дівчатам квіти,
Так просто, без свята й без теми.
Даруйте дівчатам квіти –
“Гвоздики” чи “Хризантеми”
***
Букети на свята – банальні.
Найдорожчі – купують зухвалі,
А кожна тендітна пані
Заслуговує просто “Тюльпани”
***
Принесіть “Гіацинт” запашний,
Нехай розцвітає по-трошку.
Із “Фіалок” букетик малий,
Чи просто тендітну “Волошку”
***
Подаруйте пахучу “Акацію”,
Принесіть їй великий “Піон”
Не оцінять усі комбінацію, –
Лиш для обраних це гарний тон.
***
Ви своїй “камуфляжній пані”
Подаруйте букет нарізних,
Ці стоятимуть довго в стакані,
Не зів’яне жодна із них!
***
Не треба складати сонети,
І за океани летіти…
Даруйте дівчатам букети,
Й великокаліберні квіти.
***
Ці квіти, доволі серйозні,
Не варто їх цвіту летіти…
Нехай буде мир на планеті,
І тільки красу несуть квіти.


Юлія Мамедова-Тимошенко

Воїне тримайся, все мине…
Пролетить по небу миру птах,
Господь на помiч руку простягне,
Настане спокiй у людських серцях,
Пiд обстрiлом не будуть бiльш брати,
Не будуть падати пiд ноги вже гранати,
Ти зможеш на своїх ногах прийти,
Додому, де чекає мати…
Воїне, триматись ти повинен,
Допоки миру тиша не настане!
Слава рiднiй Українi,
Героям нескiнченна слава!!!

***

Птахи… птахи галасливі
Летять, розбиваючи небо.
Думки мої незрадливі…
Не знають, чого їм ще треба.
Дерева хитаючись плачуть,
Послабив їх зовсім вітер.
Сльози з листочків скачуть,
Спадають на білі квіти.

Все тікає, біжить, рятується.
Вітер, птахи і річка.
Все палає, гниє і руйнується,
І зникає, мов дим у розтопленій пічці.
Відбувається злісне лихо.
Заплямовується кров’ю земля.
Підкрадається знову тихо…
Страшна і безжальна ВІЙНА.

Хай люд не тікає, спиніться!
За руки візьміться, брати!
Не дайте пройти границі!
Хай згинуть мерзенні кати!
Ніхто, крім нас, і ніколи
Не буде стояти за нас.
Ставайте у міцне коло –
Боріться, моліться в цей час!

Країна квіткова і рідна,
Не бійся, бо нас багато!
Ми сильні! Витривалі й гідні!
Нікому нас не здолати.
Птахи… птахи галасливі.
Летять, минаючи гори…
Країні своїй незрадливі,
Ми любимо рідну мову.

Дерева співають листям…
Пісню свою солов’їну.
Нема москалям тут місця.
Це НАША земля – УКРАЇНА!

***
Серденько, любая, що ж ти зламалася?! Що ж ти лежиш на землi?
Встань, моя милая, встань моя дiвчинко, де твоi очi яснi?
Я в тебе вiрила, я тебе гойдала на перебитих руках,
Ти менi снилася, гарна заквiтчана, ти менi снилась у снах…
Встань, моя милая, встань, Україно, встань заради людей!
Будь ти нездолана i не зруйнована, стiльки про тебе пiсень!
Скiльки б не мала я, скiльки б не бачила я у свiтi дорiг,
Все одно знаю я, все одно бачу я свiтло тiльки в твоїх…


 Галина Виноградська

Ти повернеш!

Ти повернеш, мій любий! Понад вечір, а може, над ранок,
чи опівніч, у полудень… Зрештою, суть не у тім.
Ти – повернеш! І рипне сходинка перша на ґанок,
і з порогу мене занесеш знепритомнілу в дім.

Будуть сльози, цілунки й намиста дитячих обіймів,
і матусине пошепки: «Слава, Тобі, Всеблагий!..
І нехай на планеті ураз і назавжди припиняться війни…»
Зі щитом повернешся, звитяжцю і лицарю мій!


 Людмила Ковальчук

Там Муза не приходить, коли тиша…

Багато тих, хто взявши автомати,
Для Музи залишали тільки ночі…
Старшини, підполковники, солдати
Вкладають душу у рядки пророчі…
А потім знову заклики до бою,
Окопи, перевали, бліндажі…
Про те, що дуже холодно зимою
Ти їм, будь ласка, більше не кажи!
І не важливо що вони там пишуть, –
Усе оцінюй з пострілу у спину.
Там Муза не приходить, коли тиша…
Там просто вони люблять Україну!

Дівча трима букетик у руці…

Дівча трима букетик у руці,
Так ніжно притискаючи до себе…
– Кому скажи, дівчино, квіти ці?
– Вони для татка. Але він на небі.
Щодня вона приходить на перон
І кожен поїзд зустріча букетом…
Адже то сон, то лише її сон…
І тато одягнув бронежелета…
Вже третя осінь і холодний дощ.
А на війні нема, напевно, пошти…
Бо хто розкаже татові, ну, хто ж?
Донька чекає на вокзальній площі…

***

Війна, яку війною не назвеш…
Ніхто не знає, як її назвати…
Ніхто, повірте. Я не знаю теж, –
Війна із забороною стріляти.
І в кожній думці, як і у рядку,
Повторюю, що назва їй не треба!
Бо проклято неназвану таку!
Всі молитви лише за мирне небо!


Мамо, рідна, пробач за сльози.
Я до тебе пишу з привітом.
У дитинстві думав, що грози –
найстрашніше в житті. То квіти…
В порівнянні із тим, що бачу.
Як в городі бур’ян, розтяжки.
Знаю: серце твоє зараз плаче.
Потерпи. Вірю, це дуже важко.
Ми у вогні, в тилу аеропорту.
І по секрету – зброя «не фонтан».
Не знаєш, в Бога вірити чи в чорта…
А, щоб їм пусто було, тим катам.
Від мене поцілуй Оксанку, хай слухняна буде.
Скажи, що тато скоро повернеться.
Нас кіборгами тут прозвали. Ті іуди
не знають, що АТОвець не здається.
Тут небо плаче щохвилини
й щодня вмирають хлопці наші.
Винищувачі «Буратіно»
руйнують все. Комбати старші
нам занепасти духом не дають.
Якби ж ти знала, мамо, як щемить,
коли ті біси кров братерську ллють.
І уві сні так часто бачу мить:
як був малим, мені співала,
і ніжно гладила чоло.
Я тільки зараз зрозумів, як мало
дитинства доброго було.
«Я розлуки та зустрічі знаю,
бачив я у чужій стороні.
Чорнобривці із рідного краю,
що насіяла ти навесні…»

А цю весну я не забуду.
Один, два, три, чотири, п’ять…
Чекай, рідненька, скоро буду.
Люблю. Цілую. Йду стрілять!


 Олена Ілюшина

У степах Донеччини чорними покосами
Ночі невідлюблені, діти ненароджені,
Вірші ненаписані, задуми нездійснені…
Це ж насправді коїться з нашою країною…

Там кується нація в полум’ї та крові,
Знову душі ятряться матерям та вдовам…
Знову “Плине кача” над маленьким містом
Та пів міста плаче за чиїмось сином.

Там кується нація, досі невідкована…
Небо на Донеччині “Градами” пооране…
Господи, ну змилуйся над дітьми своїми,
Поверни додому хлопчиків живими.

***

Говорить Кліо мовою гармат,
Не час їй скніти в кабінетній тиші.
Вона – на Сході, там, де гатить “Град”,
Та в бліндажах надокучають миші.
Хтось ловить мить у об’єктив, а хтось – в приціл …
І там, і там – навік закляклі дати.
І двоєдина ціль у кожного з бійців:
Сьогодні – вистоять, надалі – пам’ятати.

***

Гримить війна п’ять років безупинно,
На захід рветься, наче їй пече.
П’ять років вже стражденна Україна
Живе й працює під Дамокловим мечем.
П’ять років у атаках, в обороні,
Мов кістка в горлі рашенських нікчем,
Вона стоїть незламним бастіоном,
Тримає небо зраненим плечем.
Не день, не два ще ворога лихого
Що якнайдалі тиснуть від воріт…
…тож танк, облитий сяйвом світанковим,
Тренується перед стрімким ривком на Схід.


 Володимир Ворощак

Щоб день починався…

Твій день починається не з «Доброго ранку!»,
Не з чорної кави чи терпкого чаю.
Твій день починається, як на світанку
Оранжеве сонце виходить з-за краю.

На твоїх ногах не легкі білі кроси,
Не туфлі класичні ачи хатні тапки.
Ти ходиш у берці узутий в окопи
І стримуєш там всі ворожі атаки.

У твоїх руках не ключка для гольфу,
Не тенісний шарик чи футбольний м’яч.
В руках автомат, вже готовий до бою,
І ти робиш постріли з словом «пробач».

На твоїх плечах не сидить теплий кожух.
Не звісили ноги дочка твоя й син.
Залізна броня забиває твій подих
І піксельна форма замінює джинс.

У твоїх очах не відблискує щастя
І радість у них промайне лиш на мить.
У твоїх очах ще жевріє багаття
І серце у грудях від жалю щемить.

Твої вуха не слухають тихих мелодій…
Лиш постріли й вибухи чують вони.
Ти борешся, Воїне, за правду й свободу,
Щоб день починався без долі війни.

Щоб день починався із «Доброго ранку!»,
І з чорної кави чи терпкого чаю.
Щоб день починався, десь так по світанку.
Щоб день починався… Щоб день починався…

Солдати не скажуть…

Привіт, мамо. В нас усе добре.
Так тихо, спокійно. П’єм каву і чай.
Я кожного ранку дивлюся на обрій,
Милуюсь – який же красивий наш край.

Тут ліс, терикони, немов білі гори,
Просторі рівнини, луги і поля.
Окопи проходячи, мов коридори,
Дивуюсь, яка ж в нас чудова земля.

Та як би не було, погано чи добре,
Я ваших молитв відчуваю тепло.
І де би не був я – зі мною ви поряд.
Спасибі вам, мамо, за вашу любов.

***
Насправді, усе не так тихо, як пишуть,
Не все те є правда, що кажуть батькам.
По лінії фронту кулі свищуть
І грізно лунають вибухи там.

Солдати не кажуть батькам про тривоги,
Про кулі, які косять трави земні.
Упавши на землю вони просять Бога:
«Нескореним бути дай сили мені».

Солдати не скажуть про те, як навколо
Від пострілів стогне Вкраїнська земля.
Про те, що їм важко – не зронять і слова.
Солдати не скажуть… Не скажу і я…

Народжені бути вільними

Ми народжені бути вільними.
Ми народжені бути славними.
Хоч би як не лякали нас війнами,
Ми залишимось завжди – незламними.
Наша мужність віками кована
І хоробрість дарована предками.
Наша вірність у серці схована,
Спадкоємці козацької слави ми.
Наша кров Батьківщиною сповнена.
Сила духу літами гартована.
В нас душа в Україну закохана
І красою її зачарована.
Ми нескорені були і будемо,
Не злякати нас вражими планами;
Ми у сурми свої затрубимо
І на захист стіною станемо.
Ми не будемо більш полоненими –
Споконвіку свободи прагнули.
Ми для ворога – злісні демони,
А для мирних – як світлі Янголи.
Ми народжені бути вільними.
Ми народжені бути славними.
Тож не йдіть на Україну з війнами,
Бо зійдетесь з народом незламним!

 


Учасник російсько-української війни, доброволець 8-го окремого батальйону «Аратта» Української Добровольчої Армії, голова ГО «Чорний тюльпан. Одеса», заслужений журналіст України.

 Сергій Братчук

БАТАЛЬЙОН “АРАТТА”
(Українська Добровольча Армія)

Ніч точить ножа і ходу не спиняє,
До битви готується божа чота,
І з Янголом кожен боєць розмовляє,
Бо має настати пора золота.

Коли знамена, вже червоні від крові,
Зламають хребта ненависному злу,
Повстануть “Аратти” бійці гонорові,
В ворожих окопах, на їхнім валу.

І прапор вже чорний від пилу та бруду,
Все рівно носитиме неба блакить,
Готові ми стати до Божого суду,
Та серця биття нам ніщо не змінить!

Бо, в серці тім славна живе Україна,
Братерство, свобода, “Аратти” душа,
Ніхто не поставить чоту на коліна,
Ні ворог, ні смерть із косою чужа!

І ми знамена, вже червоні від крові,
До раю внесемо – на все є свій час,
У кожному кроці краплі пурпурові,
В душі слово Боже і наш святий Спас.

Я З БОЮ ВИЙШОВ…

Ти пам’ятай. Чекай. Не плач.
Холодний вітер степом завиває,
Я з бою вийшов! Ти ж мені пробач,
Що ця війна нам душі роздирає…

А, як там мамо, батько, донька й син?
Скажи їм тихо: все у мене добре!
І, дай нам, Боже, Перемоги й сил,
І друзі вірні, щоб не йшли навік за обрій.

Ти знаєш, я скажу не про війну…
Вона, триклята, скоро в пеклі здохне,
Я мрію про свою красу – весну,
Хоча, буває, в горлі пересохне…

Коли чужинська куля пролетить,
десь зовсім поруч і комусь остання,
І вже солдат, крокуючи в блакить,
Не скаже слів останнього прощання…

Але, ти віруй і молись за мене,
Твоє кохання – зброя й оберіг,
І я скажу тобі все саме сокровенне,
Переступивши батьківський поріг…

4.5.0

4.5.0. Небо рве на частини,
Сатаніє ворожа безбожна “арта”,
В серці крові живі павутиння
Нам гарячий наш дух виверта…

Повернутися, знаю, нам буде нелегко,
Я молюся: “Чотири. П’ять. Нуль…”
Підіймай-мо, брати, синьо-жовтеє древко,
Борони нас ти, Боже, від куль…

А в ефірі лунає – 4.5.0,
Не заплаче вдова чи сестриця,
Не покличем співати зозуль,
Не завиє над нами вовчиця…

Я не знаю магічніших чисел,
Але, вірю в “4.5.0”
І хай буде довічним наш титул:
Ми живі, ми – ЧОТИРИ. П’ЯТЬ. НУЛЬ”…


Поетичний конкурс АрміяInform перетнув свій екватор. Ми отримали вірші від 39 конкурсанток і конкурсантів. За пропозицією журі кращі твори розміщуються на нашому сайті. Нагадуємо, що підсумки конкурсу підбиватимуться в перших числах грудня.
Сьогодні свою участь в конкурсі засвідчує Світлана Федорович, дружина офіцера.

 Світлана Федорович

Сон солдата…

Знову сутінки впали… Тиша..
Може, трішечки хоч посплю.
Стихли постріли – пам’ять пише
рідні риси, що так люблю,

що кохаю – до болю в серці,
і не зраджу любов свою.
Не віддам на поталу смерті
українську мою сім’ю.

Я полину в думках до мами –
бо найглибша її печаль…
…Поцілую у мріях кохану,
пригорну до свого плеча.

Доні коси пригладжу ніжно,
як зумію, бо вже відвик:
ніжність з війнами – несумісна,
став жорстким на війні чоловік.

…Ви пробачте, рідні, що я не
з вами цю ніч ділю…
Та в окопах я тут, щоб ніхто не споганив
Українську сім’ю мою!..


Власенко Ірина Олександрівна, 26 років, резервіст 120-го батальйону 113-ї бригади ТРО, дружина учасника АТО.

 Ірина Власенко

Я цілую обпечені руки,
До грудей притискаючи їх…
Не було наче тої розлуки
І проклятих воєнних доріг.
І забулися дні ті та ночі
У тривозі за рідне життя.
Поцілую я втомлені очі –
І проблеми підуть в небуття…
Крадькома витираю я сльози –
Вже у серці нема порожнечі.
Ти ще взутий стоїш на порозі
І наплічник береш знов на плечі.
Я за тебе молилась щоночі –
І почув ті Господь молитви.
Обіймаєш мене і шепочеш:
«Більш, кохана, не плач. Я живий…»
***
Ти отримуєш нові медалі,
І блищать на грудях ордени.
Але й відблиск, мій коханий, жалю
У очах зелених від війни…
Сивина намітила ледь скроні,
Зморшки ледь торкнулися чола…
Я до серця піднесу долоні –
Щоби тихий стукіт відчувать.
Хоч живеш у мирі ти й спокої,
Але подумки ще на війні,
Ще на пальцях відбиток набоїв,
Ще у когось стріляєш вві сні.
Мій коханий, хоробрий солдате,
Я тобі присвячу все життя,
І з тобою я буду чекати,
Щоб війна ця пішла в небуття.


 Андрій Гнатов

Поборемо…

Яка вона? На смак та свобода?
Яка вона та свобода на дотик?
Яка вона, коли не потрібно,
Її зі зброєю здобути в окопах?

І що вона? Чи благо, чи даність?
Кому належить? І хто її втратить?
Чому її ти вдихнути маєш,
Лише відчувши гачок автомата?

Чому не могли ми її зрозуміти,
Коли читали слова Пророка?
Чому не чули Тарасів голос,
Аж доки кат не став на порозі?

Скільки ми чули його «Борітеся»?
А скільки чули його «Поборете»?
Та виявилось, не розумієш слова,
Коли іншою мовою говориш ти.

Коли вважаєм катів братами,
Коли з манкуртом одним народом,
Коли обплутано все навколо,
Русскоязычним облудливим дротом…

Коли на біле всі кажуть чорне
І коли вірять, що чорне — біле.
Тоді й ціна у свободи копійки,
Як у «найкращого в світі пломбира».

Напевно треба було пізнати,
В смаку свободи і нотки горя,
І присмак болю, відтінки смутку,
Та й головне ж — розпізнать смак волі…

Я вірю свято, Тарасе-батьку,
Що будем чути ми рев Дніпровий,
Що будем вільними в краї свому,
Й боротися будем… Всі будем!
Й поборем!

***

Терези

Уявіть терези, їхні плечі прямі,
Уявіть їхні шальки глибокі…
Потім гуркіт війни, смерті лики страшні,
Уявіте її пусті очі…

Покладіть в терези смуток всіх матерів,
Що синів зачекались додому.
Ще додайте ваги від сирітської сльози
Та доважте солдатської втоми.

Потім гирю із горя молодої вдови,
Іншу — з туги за батьковим словом…
Потім з болю калік, зі зруйнованих доль,
З невимовної втрати любові…

В іншу шальку кладіть клятих тих терезів,
Виправдання, причини, мотиви…
Що зрівняти дадуть чорну гирю війни,
В її користь потягнуть штативи…

Що завгодно кладіть й додавайте поверх, —
Не зрівняти нікому й ніколи
Чорне з білим, як рівно і добре з лихим.
Ні — війні! Ні — війні! Ні. Ніколи.

***

Світ за прицілом

Замрійливо дивився в неба синь,
Його безкраї втягував очима.
І переводив погляд в далечінь,
Понад пшеничними полями золотими.

Кохав, сміявся, мріяв, дихав, жив,
Ім’я вигадував, для хлопця чи дівчини.
Щасливим був, любимим і любив,
Аж до тієї чорної години…

Загрозливо, безжально, як мара,
Війна ступила на пшеничне поле.
І зруйнувала, знищила, змела,
Перемішала в попіл їхні долі.

Зажурливим вдивляється в приціл,
І палець загрубілий наготові.
Навіщо знадобилося й кому,
Щоб він косив життя, не жито в полі?

Війна. Потвора. Сука. Чорнота.
Все зруйнувала, знищила всі мрії.
Не буде в хлопця Йосипа ім’я,
Не буде й у дівча ім’я Марії.

Душа пуста. Лиш згадує від часу
Про довоєнне чисте небо синє…
Але чомусь це вигідно й комусь,
Що бачить він цей світ лише в прицілі…


Нинішній військовий пенсіонер Віктор Залевський два роки провоював у районі АТО. У перервах між боями він «на коліні» писав свої вірші.

 Віктор Залевський

Укради мене у війни
На один, на короткий танець,
Де крізь штори місяця сни
Відбиває паркету глянець…
Ти у друзів мене вкради.
За таке вони не огудять!
Не біда, що за стільки днів
Вперше поруч мене не буде.
Укради мене хоч колись
У новин, соцмереж, зідзвонів,
Що в свідомість мою вплелись
Упізнаваністю рингтонів.
І пробач, що потім вернусь
Я у гомін війни невпинний.
В тім, що тиші я так боюсь,
Ти нітрохи, повір, не винна…

***

Мені не все одно, що бачу я в країні.
Мені не все одно до тих, хто на війні.
Мені не все одно, що потім відповім я,
Коли спитають, був де, коли ввірвались в дім.
Мені не все одно, до того з ким дружити,
Мені не все одно, напишуть що про нас,
Мені не все одно, з ким воду й хліб ділити,
З ким пов’язала доля у цей буремний час.
Мені не все одно, кому я руку тисну,
Про що з ким говорить, про що із ким мовчать.
Мені не все одно, в якому жити місті,
Мені не все одно, з ким поруч воювать.
Мені не все одно, загиблих хлопців скільки,
Мені не все одно до тих, що ждали їх.
І як багато з тих, хто вернеться в домівки,
Спасибі, скажуть небу за те, що він живий.

***

Буває, що і день доладний
Жахлива звістка перетне.
Зсудомить серце біль нещадний,
І горло спазмами крутне.
Сьогодні маму сповістили,
Що смерть прийняв геройськи син.
Рукою очі затулили —
Вже їм не бачить неба синь…
Любив помріяти в дозорі,
В нічну вдивляючись імлу,
Про відпочинок свій на морі
І про пробіжку по селу.

***

Війна ще втішиться солдатів кров’ю,
Земля ще всмокче буйні ріки сліз.
І мати закричить чиясь від болю…
Вдова від горя вирве пасма кіс.
А дехто відмахнеться від страждання,
Мовляв, він народивсь не для війни.
У кожного з нас різне виховання:
Хтось — пасинки країни, хтось — сини.
Нам вибирати кожному окремо,
Сам відповім за те, що обирав…
І важко лиш сприйняти незбагненне
Що зрадив той, кому ти довіряв.
І прикро, що за спиною моєю,
Хтось краде, іншим байдуже, проте.
Та думкою я тішуся своєю,
Стискаю автомат… І знаю те,
Що тут в строю я часто бачу путніх,
Хто власні справи залишив на час,
І з вірою в найкраще, у майбутнє,
Від псевдо-браттів захищає нас.
Хоч сивий я, та вірю в справжнє чудо,
В товаришів я вірю у своїх.
Шлях наш важкий, та намагатись буду
Корисним день зробити свій для них.


Для автора цих поетичних рядків 22-річного Гліба До нинішня війна закінчиться лише тоді, коли його рідний Донецьк знову стане українським. З 2014 року хлопець на передовій. За рідну землю воював спочатку в складі добробату «Донбас», а з 2015 року в лавах Збройних Сил України. Службу проходить в підрозділі аеророзвідки.

 Гліб До

Ти знаєш, що таке війна?
Ти бачив, мабуть, на вокзалі
Як жінка, втомлена, сумна
На поїзд сина проводжала.

Ти бачив очі, повні сліз.
В них все було: безсонні ночі,
турбота та безсильна злість,
та безліч острахів жіночих.

Та вже крізь дощ, коли вагон
Повіз бійців до перемоги,
Ти бачив, як вона його
Перехрестила на дорогу?

Він сплачує за всіх ціну,
За мир та спокій в Україні…
Не думай, що ти знав війну —
Ти бачив тільки його спину.

***

Коли я з тисячі один
Додому повернусь живим,
На мене не дивіться ви
Отак спідлоба.

Я боронив свій рідний дім,
І не рахуючи годин,
Під гуркіт мін без втоми мир
Просив у Бога.

Без остраху до бою йшов
Й за країну був готовий
Життя без будь-яких умов
Своє віддати.

Святих я слухав настанов —
Вбивав за волю знов і знов,
А ті краплини, що тут кров,
Там — сльози мати…

Життя наразі не в ціні:
Найкращі гинули сини,
Та кляте відчуття вини
За це терзає.

І на питання мовчазні
Чого я вижив, а він — ні
Чого не вмер там, на війні? —
Відповідаю:

Я гинув тисячі разів.
Я поруч з кожним був з бійців.
В останню путь піти хотів,
Страждав так само.

Але не йшов. Заради них,
Заради їх останніх слів:
«Помстися. Виживи». Я жив.
Пробачте, мамо.

***

Щастя лине у кожному слові:
— Здрастуй, мамо! — Дзвоню перед сном, —
Пам’ятаєш моменти казкові,
Дім, ялинка та сніг за вікном?

І ширяючи в просторі десь там,
Сторінки незабутні гортав.
…Я сьогодні літав над Донецьком,
Я сьогодні над домом літав.

Мамо, так, ще ціла наша хата,
Хоч самотня й забута давно.
Я почав біля неї кружляти,
Зазираючи в кожне вікно.

Ніби зараз у кожну кімнату
Я заходжу й дивлюся на всіх —
Ось живий усміхається тато…
Ось дідусь — такий самий, живий.

Зверху бачу лиш очерти даху,
Але серце стискається вмить…
Та немає ні жалю, ні страху.
Тільки сильно у грудях болить.

Десь підспівує зброя стрілецька —
Час вертатись лелеці настав.
Я сьогодні літав над Донецьком.
Чуєш, мамо? Над домом літав.

БЕЗ ВТРАТ

гул вітром принесло зненацька —
мотор десь в повітрі ревів,
самотня малесенька пташка
летіла в тилу ворогів.

і «зушка» наведена миттю,
немов ріже небо мечем;
як блискавки, кулі в повітрі
злітають сталевим дощем…

у крила набрала шрапнелі —
приладдя не міряє біль…
побачив пілот на панелі
ту саму, важливішу ціль.

ще трішки, рідненька, вже скоро!
поки розгорталась чота
з маленькою птахою ворог
зробити не міг ні чорта.

все важче мотору тягнути,
все більше дірок у борті —
та ось по ворожих редутах
надали «зелений» арті.

відлунням «гуп! гуп!» десь далеко;
«бах! бах!» — це вже ворога вщент.
ширяє самотній лелека —
ось він, заповітний момент!

пілот надсилає ікс-ігрек,
і цілі немає за мить;
і десь над тілами загиблих
самотній лелека парить.

додому не вистачить струму
але вже досягнуто ціль,
і птах надриває «акуми»,
повзе із останніх зусиль…

…ні слова ніхто не промовив…
лиш тихо пілот застогнав,
коли зник з приладдя раптово
відважного птаха сигнал.

у тиші у темряві смутній
в руках до останнього пульт…
та ось донесло ледве чутний
мотора лелечого гул.

..а після спекотного бою
простий український солдат
виводив тремкою рукою
у звіті начальству: без втрат.


Військовослужбовець окремої гірсько-піхотної бригади Ян Серпень, який теж бере участь у конкурсі, навіть зазначив час доби, коли до нього приходить Муза.

 Ян Серпень

ось і перший світанок на Донбасі
відкриваю оченята побіч ешелон
на платформах санітарки і припаси
шоста тридцять сонце спить і спить вагон
небо чисте де-не-де пташині зграї
крають мирну вись голубизни
в цім першоморозянім колись козацьким раї
запахи вриваються війни

Зона операції Об’єднаних сил, Зачатівка (Донецька область, Волноваський район)
09.Х.2019, 06:30–07:06.

 * * *

Усі мріяли прожити довше…
Розтягнути хвилини…
Спинити час…
Звертаюся вкотре до Омеляна Ковча:
Чому справа гине
«Іду на вас!»?
Чому для спасіння — якого? — стільки любові
Потрібно віками?..
…У Золоте
Приходять неспинені дні чи сліз, чи хрестів, чи крові,
Не відмолені нами
Проте.

Зона операції Об’єднаних сил, Волноваха (Донецька область).
27.Х.2019, 03:31–03:13.


 

 Аліна Войтенко

«Вже ніч опустилась на землю»

Вже ніч опустилась на землю,
І спати давно вже пора,
Та в неї у серці так щемно
Палала проклята війна…

Дивилась в віконце, а сльози…
Гарячим потоком лились,
Той сум все стояв на порозі
І – в очі так підло дививсь.

У матері серце щеміло,
Вона все вдивлялась в вікно,
І так їй сильно хотілось
Забрати до себе його.

Згадалось дитинство ласкаве
І хлопчик її, ще малий…
Сьогодні він захистом став же
Для мами своєї й землі!

Дзвінок в телефоні крізь ночі
Пробив, наче серце ножем:
«Матусю!»  – почула… Синочок!!! –
«У мене усе без проблем».

І ніби все світлом залило –
«Живий, знову чую слова!
Моя ти відважна дитина!
Тебе я несу в молитвах!»

І знову – недоспані ночі,
І серце болюче від сліз….
Душа, наче пташка, тріпоче,
Щоб Бог на руках його ніс.

Бо мами – вони нескінченні,
Якісь неймовірні дари!
Готові вмістити у жмені
Усіх на великій землі.

Сьогодні подяка безмірна
Й сердечний низький уклін
Тим мамам, чия є дитина
П’ять років уже на війні…

Я знаю, у душах палає
Незримий шалений вогонь,
Він всіх із війни повертає
Додому… вдягає їм бронь!

Сам Бог через мам всіх військових
Припинить цей біль із війни,
Прийдуть, знаю точно, додому
Їх мужні дорослі сини!

А мами – то ангели з неба!
Забудуть із пострілів звук,
Пригорнуть так ніжно до себе
Синочків теплом своїх рук!!!


«Тема війни мені близька, бо мій чоловік півтора року відслужив танкістом у районі бойових дій», — написала нам Олена Савела з Конотопу Сумської області і запропонувала свої поетичні замальовки.

 Олена Савела

Це запах твоїх «ведмедів»,
Горіння душі під сподом Отих снігових заметів,
Де сонце поранене сходить.

А як же вони, залізні?
І хто їх тепер зігріє?
В дорожню твою валізу
Ховаю свою надію….

Ви з ним із одного бою,
Зрослися броня і тіло.
Зігрітий в мороз тобою,
«Ведмедик» гуде несміло.

Несміло, бо так і треба,
Бо ворог того й чекає,
Щоб пострілом «Граду» в небо
Озвавсь з ДНРу каїн.

Танкістам уже не змити
Цей запах війни зі шкіри.
Зігрітий бажанням жити,
Ти мусиш «ведмедям» вірить.

* * *

Як вам живеться там, захисники?
У бліндажах цвілих чи у наметах….
Чи проміняли б танки й кулемети
На дотик ніжний рідної руки?

А як живеться тут вашим жінкам?
Що сниться їм в пустих холодних ліжках?
Цвітуть сади й ростуть дитячі ніжки
На зло новинам, снам і ворогам…

Не знають ліку дні і місяці.
Сопе в долоню мокрий ніс собачий…
Солдатки мужні стали і не плачуть,
Прадавню віру стиснувши в руці…

* * *

Нам не треба війни, бо під серцем зростає зерня…
Бо вже вбилося в колос посіяне матір’ю жито.
Бо нема більше щастя, ніж просто тебе обійнять
І малому зерняті твоєму дозволити жити.

Народиться й зрости, босоніж у м’якім споришу,
На стежках українських свою протоптати стежину.
Нам не треба війни! З кожним подихом Бога прошу
Захистити дитя і стражденну його Батьківщину!


Ірина Власенко є резервісткою батальйону територіальної оборони. Її чоловік — учасник бойових дій на Сході країни, тому тема конкурсу дуже близька Ірині.

 Ірина Власенко

«Я цілую обпечені руки»

Я цілую обпечені руки,
До грудей притискаючи їх…
Не було наче тої розлуки
І проклятих воєнних доріг.

І забулися дні ті та ночі
У тривозі за рідне життя.
Поцілую я втомлені очі —
І проблеми підуть в небуття…

Крадькома витираю я сльози —
Вже у серці нема порожнечі.
Ти ще взутий стоїш на порозі
І наплічник береш знов на плечі.

Я за тебе молилась щоночі —
І почув ті Господь молитви.
Обіймаєш мене і шепочеш:
«Більш, кохана, не плач. Я живий…»

***

«Щоб війна ця пішла в небуття»

Знов отримуєш нові медалі,
Мужні груди блищать в орденах.
Але бачу відбиток печалі
У коханих зелених очах.

Сивина ледь намітила скроні,
Ледве зморшки торкнулись чола…
Я притисну до серця долоні,
Тихий стукіт з грудей долуна.

Хоч живеш ти у мирі, спокої,
Але подумки ще на війні,
Ще на пальцях відбиток набоїв,
у когось стріляєш уві сні.

Мій коханий, хоробрий солдате,
Я для тебе присвячу життя,
Лиш з тобою я буду чекати,
Щоб війна ця пішла в небуття.


Раді повідомити, що наш конкурс луною дістався Португалії. Саме там мешкає Оксана Максимишин-Корабель, випускниця факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Із задоволенням знайомимо наших читачів із поезією Оксани, яку вона прислала на конкурс «Муза в пікселі».

Перший вірш Оксани – це відгук на подію, що відбулася в жовтні в Києві. На проспекті Правди на Алеї пам’яті жінок , які віддали життя за Україну, посадили яблуні. «Мамо, не плач. Я розквітну весною» – написано на кожній табличці під іменем та прізвищем.

Оксана Максимишин-Корабель

МАМО, НЕ ПЛАЧ. Я РОЗКВІТНУ ВЕСНОЮ
Мамо, не плач, я розквітну весною,
І приживусь, бо тут рідна земля.
Квітом рожевим, як пеленою,
Вкриюсь для тебе, рідненька моя.

Я не боюся дощу, ані вітру,
Душу людини гартує війна.
Скільки там, мамо, обтрушено цвіту,
Скільки вже наших віддало життя…

Ти мене вчила не жити впівсили,
Зерном зросли твої мудрі слова.
Випрошу в Бога ще дрібочку сили,
Хай неня побачить, як я розцвіла.

Не жалуй за мною, мамочко рідна,
Тут мені добре, як в райськім саду.
Віття, мов руки, простягну до світла —
За Україну Молитву складу.

Мамо, не плач. Я розквітну весною.
Свого серденька уже не карай.
Можеш, матусю, пишатися мною —
Віддала життя я за свій отчий край.

***

СОЛДАТ ВЕРТАВСЯ ІЗ АТО

То дощ, то сніг. І холодрига. Де заблукала ця весна?
Вночі — мороз, в обід — відлига, хіба то, людоньки, життя…

Маршрутка гепала по ямах, і пасажири були злі,
на вікнах — шторки в темних плямах, на кріслах всі чохли брудні.

Комусь робота — як кормига, бо платять тільки копійки,
комусь — прем’єр ще той барига, лише розказує казки.

На лабутенах пишна дама затіяла страшний скандал,
на ногу дядько став їй прямо, а в неї мешти фірми «Sal».

На кріслі спав чи прикидався один хлопчина молодий,
а поруч дід на ціп спирався, блідий стояв і ледь живий.

Хтось розмовляв по телефону, а хтось із пляшки пиво пив,
і всі дуріли від шансону, й ніхто нікого не любив.

Біля дверей стояв солдатик, вертавсь до мами із війни,
в лівиці він тримав букетик — ці перші квіточки весни.

І усміх юнака — як промінь, що вийшов раптом із-під хмар.
В маршрутці стихли свари й гомін, не стало вже боїв і чвар.

Сказав він людям дуже тихо: «Мої ви любі земляки,
я заберу від вас все лихо, візьму до лівої руки.

Я заберу ваші незгоди, і дощ, і сніг — хіба біда?
Немає горя від негоди, бо горе там, де є війна».

З плеча упала в хлопця куртка, правиці в нього не було.
Немов відірвана пелюстка… Солдат вертався із АТО.

Стежте за нами в Instagram
Конкурси, Наші проєкти