Значна кількість бійців, які обрали для повернення батальйон безпілотних систем 34-ї окремої бригади морської піхоти «Борисфен» — наочне свідчення саме такого ставлення. Про…
— Не ображає позивний «Єврей»?
— Ні, це ж правда.
Старший солдат Григорій Пивоваров — громадянин Ізраїлю, який строкову службу служив у найстарішій ізраїльській бригаді, а із 2014-го воює за незалежність України. Незважаючи на поранення, яке дістав минулого року, він нещодавно підписав свій уже другий контракт з українським військом. Нині обіймає посаду командира відділення окремого штурмового батальйону, воює неподалік окупованої Горлівки, тримає оборону стратегічно важливої позиції, регулярно стикається з ворожими ДРГ…
Григорій намагається розмовляти і писати українською. Звісно, поки виходить не надто досконало, та його завзяттю багато кому варто було б повчитися. Чоловік переконаний, що всі в Україні повинні розмовляти українською мовою.
— У період Майдану мій товариш-медик покликав мене на допомогу, я приїхав і затримався. Думав, що ненадовго… 19 лютого зазнав контузії, коли палили БТР, мене евакуювали. Саме тоді я і вирішив залишити все, чим займався до цього, і довести, що я гідний проживати в Україні. Українська земля дійсно варта того, щоб за неї боротися, тут я побачив стільки небайдужих людей.
Свій бойовий шлях «Єврей» почав уже весною 2014-го у складі батальйону «Айдар». Каже, що потрапив на війну завдяки своєму першому командирові «Італійцю», який загинув на 32-му блокпосту. Потім служив у «Правому секторі» і тільки в 2016-му йому вдалось офіційно підписати контракт з українським військом.
Він часто носить коричневий берет ізраїльської мотопіхотної бригади «Голані». Але герб на ньому український!
— Ізраїльська бригада, де я отримав свій перший бойовий досвід, найстарша у війську, брала участь в операціях проти ісламістів. У бригаді таку ж важливу роль, як і в Україні, мають братство і дружба. В «Айдарі» ми всі один за одного, розуміємо, яка у нас мета. Ми пом’янемо наших друзів і продовжимо боротьбу, щоб усе було недарма. Головне, набратися терпіння, сил і йти вперед.
Минулого року Григорій зазнав поранення. Та, підлікувавшись, відразу повернувся на передову.
— На посту мене підловив ворожий снайпер. Я стежив за ворогом з близької відстані. Куля потрапила в ногу та кістку не зачепила. «Хук», мій командир, вивів мене з позиції і повернувся керувати боєм. Пізніше його контузило, теж довелось евакуювати, але ворог отримав по заслузі.
До 2013-го Григорій про Україну практично нічого не знав, хоча його прадід з материного боку воював на українському фронті в протиповітряній обороні і дійшов до Румунії. Та і батьки іншого дідуся родом з України. Цікаво, що Григорій практично не знав свого рідного батька до 2015-го. Він сам знайшов сина після публікації про нього в ізраїльській газеті. Сказав, що поважає і пишається.
— Наразі мій «воєннік» — це моя єдина легалізація в Україні. Мрію все ж отримати паспорт громадянина України. Чим більше перебуваю в Україні, тим більше розумію, що мені є заради чого жити. Веду війну не лише в окопах, а і проти брехні, спростовую фейки, доношу правду. А ще як історик-археолог мрію написати історичну працю про Україну.
