Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Чотири роки мати загиблого атовця безплідно добивається перепоховання тіла єдиного сина.
За неписаними звичаями українці прагнуть ховати своїх покійних родичів там, де вони народилися або де мешкає родина. І якщо не поряд із померлими рідними, то хоча би на одному з ними кладовищі.
Полеглого 31-го жовтня 2015-го капітана Віталія Кравченка дуже врочисто, в присутності величезної кількості містян, погребли у Раві-Руській. Там він проживав до початку війни, працюючи на одному з місцевих підприємств. Здавалося б, усе зроблено людьми як слід. Одначе мати Віталія з тим не згодна: кревно Віталій з цим містом не пов’язаний ніяк…
Сьогодні Залу Пам’яті Міноборони 73-річна Зінаїда Тимофіївна навідала не одна. Її супроводжує настоятель православного храму містечка Буринь, що на Сумщині, отець Дмитро. А ще побратим Віталія, батько трьох синів-офіцерів ЗСУ і теж учасників бойових дій на Донбасі, майор у відставці Юрій Жуков.
Пані Зінаїда уривками, захлинаючись сльозами, намагається розповісти про низку своїх нещасть…
Чи має право Герой лежати у тій землі, де народився?
«Уявіть, що я взнала і про загибель Віталика, й про те, що його вже поховано на чужій стороні, аж на п’ятий день після його смерті,— плаче літня жінка. — Та й сповістили мене про це геть сторонні люди. Слава Богу, хоч військкоматівці відвезли на могилку. Втім на ній я побачила… кимось порізану фотографію сина…
«Я розпочала добиватися перепоховання сина, найняла адвоката. А він украв у мене гроші, які держава виплатила за загиблу дитину. Слава Богу, атовці мені ті гроші якось-то повернули»
До війни син у Раві-Руській довго жив, бо мав цивільний шлюб із місцевою жінкою. Одначе у тринадцятому році вона вмерла від хвороби, залишивши неповнолітнього сина від першого шлюбу. Віталій не мав над пасинком опіки,і той проживав з ріднею. Та поприте він продовжував опікуватися дитиною. Навіть в останню свою тижневу відпустку до хлопця приїжджав.
Кревно з цією землею син ніяк не пов’язаний, і я — єдина його спадкоємиця. Я була неабияк вдячна владі Рави-Руської, яка найменувала іменем Віталія вулицю і школу. Але вважала і вважаю, що він має лежати в тій землі, на якій народився і виріс — у Бурині.
Розпочала добиватися перепоховання, найняла адвоката. А він усіляко затягував справу. Та ще й украв у мене чи не всі гроші, які держава виплатила за загиблу дитину…»
Віталія у частині неабияк цінували, тому що до прибуття в АТО він уже мав серйозний бойовий досвід, набутий на початку 2000-х у колишній Югославії
Добрі люди з-поміж демобілізованих, узнавши про крадіжку, дохідливо і швидко пояснили злодію, що в цьому житті робити негоже. Той повернув кошти до останньої копійчини. Вони ж на чолі з Юрієм Жуковим чотири роки допомагають старенькій домогтися справедливості з перепохованням. Однак безрезультатно, бо чиновнича байдужість міцніша за крицю.
Воював не за мідний гріш…
…Починається церемонія вшанування загиблих на Донбасі. Двін б’є десять разів, звучить стільки ж залпів з автоматів почесної варти. І поки з пані Зінаїдою спілкуються посадовці відомства, Юрій Жуков коротко оповідає про Віталія.
Віталій Кравченко на момент загибелі мав звання капітана і був заступником командира 2-го механізованого батальйону 53-ї ОМБр. Офіцер закінчив факультет розвідки військового вишу, тому нерідко виконував бойові завдання за основною спеціальністю. Його в частині неабияк цінували, тому що до прибуття в район АТО мав серйозний бойовий досвід, набутий на початку 2000-х у колишній Югославії.
У серпні 2014-го Кравченко добровільно мобілізувався у військо. Почав воювати на терені АТО, спершу у складі 24-ї окремої механізованої бригади командиром роти. Його підрозділ бився з окупантами на 31-му блокпості поблизу села Кримського на Луганщині, біля Лисичанська, Артемівська, Авдіївки. Після року війни підписав контракт на продовження служби.
Загинув 31 жовтня 2015-го поблизу Авдіївки разом з колишнім викладачем Львівського національного університету капітаном Володимиром Трушем, підірвавшись на потужній мінній закладці. Лише за три дні перед цим, 28 жовтня, він повернувся на передову після тижневої відпустки у Раві-Руській. Віталій там провідував пасинка.
Посмертно Віталія нагородили орденом «За мужність» III ступеню…
Дуже сподіваюся на нову владу…
Знову спілкуємось із пані Зінаїдою:
«Дуже сподіваюсь на нову владу. Нещодавно від безвиході звернулась до Офісу Президента Зеленського. Там мені, о щастя, негайно надали адвоката, пообіцяли вирішити проблему із перепохованням щонайшвидше. Ось і зараз керівництво Міноборони пообіцяло те ж саме… Думаєте, допоможуть?»
Допоможуть, Зінаїдо Тимофіївно, неодмінно. Бо воля матері полеглих за Неньку нашу не може не бути священною.
