У минулому літаючі дрони успішно і не дуже використовували не лише під час ведення війн, але й у цілком мирних сферах. А часом безпілотники й поготів відігравали абсолютно…
Із перших хвилин глядачі забули, що на сцені перед ними – непрофесійні актори. Раз у раз чудову та емоційно щиру гру героїв п’єси «Сто тисяч» Івана Карпенко-Карого супроводжували сміх, вигуки «браво» та оплески. Якби випадковий глядач цього вечора потрапив у залу вінницького гарнізонного Будинку офіцерів, він би ніколи не здогадався, що майже всі актори – учасники бойових дій із містечка Бар на Вінниччині, і це лише другий їхній виступ.
Постановка вистави «Сто тисяч» – це творчий проєкт Барського міського художнього аматорського театру, мета якого – реабілітація військовослужбовців мистецтвом. Ролі у постановці, окрім ветеранів, виконують і члени їхніх родин, і волонтери-благодійники. Прем’єра відбулася у Барі у День захисника України. А вже днями акторів-атовців побачать у Маріуполі, саме це місто стане першим у гастрольному турі театру Сходом України. За словами режисерки вистави ІриниДєдової, «Сто тисяч» обрали не випадково, адже головна тема в ній — це українська земля, за яку в усі часи велись війни.
Роль кума головного героя Калитки зіграв командир штурмового відділення 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» Олексій Голубков. На війну чоловік пішов добровольцем у серпні 2014-го і повернувся додому майже через півтора року. Розповідати про події тих трагічних років після вистави чоловік не дуже хотів, проте поділився з Армією Inform однією історією.
– Переганяли якось з Новоайдара БМПшки. Коли зупинилися на марші, до нас підійшла жіночка з дитиною. Я в повному обладунку підійшов до неї з’ясувати, чого вона хоче. Усі пам’ятають, що тоді були всякі провокації, дехто кидався під нашу техніку, дехто лякав Росією тощо. Я підійшов до неї як старший колони, а жіночка говорить дівчинці: «Ну скажи дяде, что ты хотела сказать». І дитина звертається до мене: «Слава Україні!» Я тоді впав на коліна, обійняв цю дитину.У мене самого трирічнадонечка вдома залишилася, і цей випадок дуже розчулив. І коли вже вдома розповідав про цей випадок, донька запитала: «Тато, а коли ти бачив дітей на війні, згадував про мене?» Ось ми нині їдемо з гастролями на Схід, і я хочу донести і жителям із підконтрольної території, і тим, хто зараз перебуває в окупації, що у кожній дитині ми бачимо своїх власних доньок та синів, ми захищали і захищаємо їхнє майбутнє і свою Батьківщину.
Олексій дуже вдячний ініціаторам проєкту, який дав змогу йому спробувати свої сили у новій для нього справі. А ще – поспілкуватися з побратимами і відчути себе потрібним.
– Після повернення з АТО адаптуватися було важко, тому що я звик до режиму роботи 24/7. Не міг спати на ліжку в тиші, бракувало постійних розривів навколо і храпу побратима поряд. Дуже допомогли терпіння та турбота з боку рідних, добре, що вони мене не жаліли, а завжди ставилися як до чоловіка та захисника родини. Пощастило і з громадою: мені практично одразу допомогли із роботою. Тепер ось ще й театралом став. Участь у виставі неабияк надихає. А ще сцена – це гарний спосіб через свого героя виплеснути назовні негативні емоції, що засіли глибоко у тобі. Бо ж не про все можна розповісти вдома, а тут постійне спілкування з побратимами, ми обговорюємо різні ситуації, розраджуємо один одного.
Коли наприкінці вистави на сцену вийшли актори-ветерани у військовій формі, у багатьох глядачів на очі навернулися сльози. І під оплески присутніх пролунали слова подяки від самих акторів.
– Ми впевнені, – звернувся до глядачів Роман Григор’єв, член всеукраїнської організації волонтерів, співзасновник театру Барський МХАТ і виконавець ролі Калитки, – що ваші гарячі серця і ваші молитви будуть із нами на довгому шляху наших гастролей країною. Цей тур принесе українське слово, українське мистецтво на Схід України і покаже, що наші сучасні герої по поверненню додому є потрібними суспільству,а солдат, який повертається з війни, може знайти себе і в мистецтві, може поміняти гвинтівку на маску Мельпомени і стати зіркою сцени.
