Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Із перших хвилин глядачі забули, що на сцені перед ними – непрофесійні актори. Раз у раз чудову та емоційно щиру гру героїв п’єси «Сто тисяч» Івана Карпенко-Карого супроводжували сміх, вигуки «браво» та оплески. Якби випадковий глядач цього вечора потрапив у залу вінницького гарнізонного Будинку офіцерів, він би ніколи не здогадався, що майже всі актори – учасники бойових дій із містечка Бар на Вінниччині, і це лише другий їхній виступ.
Постановка вистави «Сто тисяч» – це творчий проєкт Барського міського художнього аматорського театру, мета якого – реабілітація військовослужбовців мистецтвом. Ролі у постановці, окрім ветеранів, виконують і члени їхніх родин, і волонтери-благодійники. Прем’єра відбулася у Барі у День захисника України. А вже днями акторів-атовців побачать у Маріуполі, саме це місто стане першим у гастрольному турі театру Сходом України. За словами режисерки вистави ІриниДєдової, «Сто тисяч» обрали не випадково, адже головна тема в ній — це українська земля, за яку в усі часи велись війни.
Роль кума головного героя Калитки зіграв командир штурмового відділення 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» Олексій Голубков. На війну чоловік пішов добровольцем у серпні 2014-го і повернувся додому майже через півтора року. Розповідати про події тих трагічних років після вистави чоловік не дуже хотів, проте поділився з Армією Inform однією історією.
– Переганяли якось з Новоайдара БМПшки. Коли зупинилися на марші, до нас підійшла жіночка з дитиною. Я в повному обладунку підійшов до неї з’ясувати, чого вона хоче. Усі пам’ятають, що тоді були всякі провокації, дехто кидався під нашу техніку, дехто лякав Росією тощо. Я підійшов до неї як старший колони, а жіночка говорить дівчинці: «Ну скажи дяде, что ты хотела сказать». І дитина звертається до мене: «Слава Україні!» Я тоді впав на коліна, обійняв цю дитину.У мене самого трирічнадонечка вдома залишилася, і цей випадок дуже розчулив. І коли вже вдома розповідав про цей випадок, донька запитала: «Тато, а коли ти бачив дітей на війні, згадував про мене?» Ось ми нині їдемо з гастролями на Схід, і я хочу донести і жителям із підконтрольної території, і тим, хто зараз перебуває в окупації, що у кожній дитині ми бачимо своїх власних доньок та синів, ми захищали і захищаємо їхнє майбутнє і свою Батьківщину.
Олексій дуже вдячний ініціаторам проєкту, який дав змогу йому спробувати свої сили у новій для нього справі. А ще – поспілкуватися з побратимами і відчути себе потрібним.
– Після повернення з АТО адаптуватися було важко, тому що я звик до режиму роботи 24/7. Не міг спати на ліжку в тиші, бракувало постійних розривів навколо і храпу побратима поряд. Дуже допомогли терпіння та турбота з боку рідних, добре, що вони мене не жаліли, а завжди ставилися як до чоловіка та захисника родини. Пощастило і з громадою: мені практично одразу допомогли із роботою. Тепер ось ще й театралом став. Участь у виставі неабияк надихає. А ще сцена – це гарний спосіб через свого героя виплеснути назовні негативні емоції, що засіли глибоко у тобі. Бо ж не про все можна розповісти вдома, а тут постійне спілкування з побратимами, ми обговорюємо різні ситуації, розраджуємо один одного.
Коли наприкінці вистави на сцену вийшли актори-ветерани у військовій формі, у багатьох глядачів на очі навернулися сльози. І під оплески присутніх пролунали слова подяки від самих акторів.
– Ми впевнені, – звернувся до глядачів Роман Григор’єв, член всеукраїнської організації волонтерів, співзасновник театру Барський МХАТ і виконавець ролі Калитки, – що ваші гарячі серця і ваші молитви будуть із нами на довгому шляху наших гастролей країною. Цей тур принесе українське слово, українське мистецтво на Схід України і покаже, що наші сучасні герої по поверненню додому є потрібними суспільству,а солдат, який повертається з війни, може знайти себе і в мистецтві, може поміняти гвинтівку на маску Мельпомени і стати зіркою сцени.
