Від самого початку широкомасштабного вторгнення «Яструби» ефективно й ефектно б’ють окупантів на сході та півдні України, застосовуючи широкий спектр безпілотних літальних апаратів — від…
Фото: nv.ua
Запеклі бої поблизу терміналів ДАПу тривали 242 дні. Про те, в яких умовах довелося виконувати завдання танкістам ЗСУ, розповідає Герой України підполковник Євген Межевікін, відомий як прославлений танкіст «Адам». Говоритимемо про те, як працювали наші танки і танкісти під час оборони Донецького аеропорту. Про це наш автор спілкувався із легендою АТО під час радіопрограми на Армія Fm.
Ворожий танк хлопці добивали з РПГ, бо ненависть до противника тоді зашкалювала
— Євгене Миколайовичу, одразу давайте поговоримо про той момент, коли наші війська почали поволі виводити з терміналу аеропорту. Які особливості того процесу важливо пригадати?
— На той час під нашим контролем перебували такі локації аеропорту, як новий термінал, пожежна станція, старий термінал і бокси. Обстановка була складна, але завдання ми виконували. Тоді напрацьовувався варіант виходу з Донецького аеропорту, його маршрути. За окремим сигналом ми мали вийти. На прикриття виходу через брак сил не було змоги залучати багато «броні». Запропонували у штабі 2-го батальйону, що вийде один наш танк і БМП розвідників. І так допомагатимемо виходити, або ж зустрічатимемо підрозділи росіян, які тоді, за даними розвідки, підійшли в Донецьк, ближче до аеропорту.
Якщо згадати тодішнє так зване перемир’я, то його ніколи там не було, бо під час заходження й на виході противник постійно вів прицільний вогонь з артилерії, що унеможливлювало сам вихід.
— Тобто, процедуру виходу ускладнив противник, роблячи її майже неможливою?
— Якби і надійшла команда на відхід, її виконати було б неможливо. Це був би бій. То краще вже вперед іти…
— А що відбувалося під час того бою наприкінці вересня 2014-го, коли ви поїхали проти двох російських танків?
— Цей бій тривав кілька днів. 26 вересня по Тоненькому добряче била ворожа арта, як і по позиціях тих, хто оборонявся на нулі, маршрутах висування резервів і по району їх зосередження. А також вони знали, де розміщені штаби і вели вогонь артилерії по КСП батальйонів. Перевага була страшенна у противника, і він міг уражати всі цілі — заплановані й позапланові.
А 28-го прибуло посилення позицій Донецького аеропорту — батальйон 79-ї бригади. Завдання — завести цей підрозділ у ДАП. І далі — за обстановкою. Там виконував завдання 3-й полк спецпризначенців. Ми вийшли, завели підрозділи у термінал, показав, де що розташоване, де старший…
— Це був батальйон «Майка»?
— Так. Потім я вирішив висунутись у старий термінал — було завдання розвідати там обстановку і що потрібно для її поліпшення. Треба було пройти 200 метрів. Вирішив долати їх на танку, бо пішки не хотілося. Екіпажі стали на броню, застрибнули, і раптом за злітній смузі побачив, як нею іде танк.
Я тоді працював на місці навідника, але ми були на броні. Цей танк збільшував оберти, бо пішов чорний дим збоку. Зрозумів: цей танк противника. І дав команду: «Танк, до бою!» Екіпаж зайняв місця. Якраз почали переміщуватися наші БТРи до старого терміналу. Поки механік завів двигун, а я ввімкнув систему, підбили один наш БТР із хлопцями. Рвонули вперед. Другий БТР теж пішов вперед, перекрив поле зору і ми не могли вести вогонь. Як тільки перетнув лінію нашого пострілу, він теж загорівся після влучення снаряду. Здали назад і вдалим пострілом осколочно-фугасним зупинили ворожу машину, яка спромоглася відповісти, але промахнулася. Її екіпаж почав покидати панцирник. Другим снарядом — кумулятивним — знов влучив, і він загорівся…
— Це той самий танк, який потрапив у кінохроніку і посеред смуги стояв обгорілий?
— Так. Потім хлопці з терміналів його добивали з РПГ, бо ненависть до противника на той час зашкалювала.
Як тільки відпрацювала наша гармата, відчули ворожий постріл. Повернув башту і побачив інший танк, що виходив. Навівся, зарядив кумулятивний і вистрілив. І так сталося, що снаряд дорогою зачепив КамАЗ біля старого терміналу й вибухнув. І той танк зміг відійти та вистрілити — правда, невлучно. Наступна наша спроба була вдалою й завершилася влучанням вражині у корму та знищенням машини. Потім в інтерв’ю танкіст із того екіпажу, яке ми бачили в ютубі, про це докладно розповів.
Скільки не заходив після цього в аеропорт на танку, перше, що бачив — цю машину, з повернутою гарматою до мене. І одразу перший постріл, не задумуючись, однак робив по ній. То вже рефлекс.
Вантажно-бойові рейси та гарячі «каруселі»
— Отже, як бачимо, тієї осені все починалося досить суворо. Що було далі?
— А далі були танкові вантажно-бойові рейси, коли за баштою влаштовували своєрідний величезний «рюкзак». Ми завжди йшли у голові колони. Одну-дві бронемашини завантажували паливом, боєприпасами, зброєю для захисників аеропорту. Ми висувались під прикриттям наших машин. Інколи доводилося миттю розвантажуватися і одразу брати вогонь на себе, аби прикрити підрозділи. Бо стіни прострілювалися, і у процесі розвантаження противник вів вогонь з усього, що в нього було. Ми висувались вперед і працювали основним калібром, кулеметами по позиціях, звідки вівся вогонь. Бувало, заїжджали без прикриття піхоти, без колони — самі, або коли існувала потреба терміново доставити боєприпаси. Це мало вигляд такого собі «пирога» з шарами із стрілецької зброї, гранат, мін, бензину зверху і води. І оцю «другу башту» стягували мотузками й ми вирушали. Головне, щоб бойова башта могла обертатися. Будь-який захід у аеропорт був із боєм, зі стрільбою по нам, і нашою відповіддю, після якої у противника валував чорний дим і щось детонувало.
— Там, наскільки я знаю, було дуже багато цікавинок із точки зору тактики застосування саме танків. І ви є одним із розробників цих новинок. Розкажіть про них, будь ласка.
— Всі новинки — добре забуте старе. Тоді ми ще не змогли перебудуватися і на початку війни ми йшли вперед так: займали блокпости, посилюючи їх танками, бронетехнікою. Якщо її не було, підрозділи просили панцирне підкріплення. Так це тривало до вересня 2014-го. Командування ставило завдання, заганяючи якомога більше техніки, танків під термінали, на позиції. Бої, які там розпочалися, нарощувалися з кожною добою. Вони показали: цю техніку пошкоджує або знищує артилерія противника. Перед ворожою атакою відбувалася артпідготовка, а коли вона закінчувалася, то вже перед носом виринала їхня піхота. Екіпажі під час обстрілу не могли зайняти місця у танках, а коли артилерія переносила вогонь, противник вже вів вогонь зі стрілецької зброї й екіпажі однак не могли потрапити в машини…
Дуже гарний в нас екіпаж був — Максима Логінова. Вони змогли знищити ворожий танк, а інший підбили з РПГ із вежі ДАПу. Сам процес видався цікавим. Противник вийшов піхотою з підтримкою техніки до вежі. Нашим передали інформацію, де розташовані ці танки, який склад. І Логінов міг вибрати позицію, з якої можна вести ефективний вогонь.
Вони знищили ворожу машину, не піходячи близько до вежі. І тому, проаналізувавши це, я вирішив забрати техніку з аеропорту, з самих терміналів і поставив її на рубежі підскоку в районі Зеніта. Перша група була неподалік Зеніту, друга — трохи дальше. Так з’явилася змога крутити «танкові каруселі» з постійним вогневим впливом на противника кількома групами. Коли ми кількість таких груп наростили до трьох, я міг трішки гратися з ворогом, вводити його в оману і наносити максимальне ураження. Весь вільний час довелося витрачати на ремонт техніки — це зрозуміло. А решту — на вивчення місцевості, противника, обстановки, створення різних рубежів, звідки можна працювати…
Сучасніша машина завжди краще
— І скільки вдалося за вашими підрахунками знищити ворожої техніки таким чином?
— Ми не рахували точно. Приблизно 5 танків, кілька БМП, БТРів, автомобілі, міномети… Тобто, скільки не знищили б, «все во благо Новоросії». Готові знищувати й далі. Постійно експериментували, вигадували. Тобто, якщо це будівля, то пробивали її спершу, потім намагалися в ці отвори закидати кумулятивні снаряди, щоб «ефектніше» виходило для тих виродків, що там сидять, і щоб позиції більше не відновлювались.
— Пам’ятаю, як у ваш танк влучили. А в другому танку був Саша Чапкін. Тоді ви працювали трійкою, якщо не помиляюся?
— Так. Ми вийшли утрьох. Другий танк потрапив на міну, підірвався. Я дав команду «Чапі» витягувати цю машину, а сам продовжив виконувати завдання. І під час виходу в аеропорт, коли противник уже спромігся створити непогану протитанкову оборону, по нам на випередження випустили до п’яти протитанкових ракет. Одна влучила в наш танк. Усе закінчилося добре, ми відпрацювали далі за планом. Було цікаво, чи витримає танк постріл. Це не вперше по нам попадав противник. Але це той випадок, коли машина стала колом, заглухла. Було не дуже добре почуватися в такій ситуації…
Тобто механік-водій Саша Чапкін щойно відбуксував танк Штурмана, якщо не помиляюся, бо той втратив гусянку і каток відлетів. Завжди на танку має бути два троси… Сталося так, що був один. І Сашко — ще майже хлопчик, тоді йому не було і 20 років, під вогнем підійшов майже впритул, зачепив тросом й потягнув вашу машину назад. Потім Чапкіна за цей та інші подвиги нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеню, також він став Народним Героєм України…
— До речі, а звідки позивний «Адам» узявся?
— Це стара відома історія… Це хлопці запропонували позивний, коли ми перемістилися до Розівки, де виконували завдання зі зведеною ротою на БТРах. Якось увечері я збирав командирів відділень. І один із хлопців, Рома Костенко, каже: «Миколайовичу, давайте позивний буде „Адам“ у вас». Я запитав, чому так. «Тому, що всюди перший і завжди попереду». Позивний не прижився одразу. Я тоді не сприймав оці всі позивні. Було так, що машина 511-ша, значить 511-й. Але згодом, тиждень за тижнем і так приклеївся цей «Адам». Нині вже не бачу іншого.
— На вашу думку, як танкіста й інженера за фахом, танки «Булат» і Т64БВ — у чому відмінності, а в чому переваги цих моделей?
— Сучасніша машина завжди краще. Приміром, коли пересів на «Булат», зайшов у аеропорт, то бачив все. І не тільки те, куди світить фара «луна», а все навкруги. Це значно розширило наші можливості.
