Таку комплексну підтримку родинам, що наразі не знають куди звернутися, буде надавати Регіональний центр соціального супроводу, створення якого започатковано у Збройних Силах. Про…
Розвідник Володимир Кривіцький на війні з 2014-го. За цей час разом з товаришами він пережив безліч бойових ситуацій і екстремальних випадків. Вихід з оточення, робота в тилу ворога і, на жаль, втрата побратимів. Деякі з історій він розповідає своїм підопічним — підліткам на мілітарному гуртку, який створив на Вінниччині. Окремі з них згадує за нагоди у колі побратимів. Та є одна, яку він тримає при собі, але погодився вперше розповісти читачам АрміяInform.
Що вони тут роблять?
«2016-й. Займаюся улюбленою справою — з товаришами у глибинній розвідці на Луганщині. Я — в секреті. Все спокійно, спостерігаю… Година, дві, три… До такого ритму звикаєш і вже на автоматі «скануєш» територію, дослухаєшся до кожного шурхоту. «Вихід» російської арти почув одразу. Його неможливо сплутати з чимось іншим. Так і є — почали крити наші позиції з Первомайська. Хутко зібрався, тишком-нишком вибираюся до своїх.
Зупинився. За кількадесят метрів, на залізничних коліях, що ведуть до окупантів, стояла розгублена жінка і… мої діти. Ну, як мої? Так мені у той момент здалося. Двоє діток на вигляд півтора та десяти років. Ну, от справді, як мої син і донька! Але що вони тут роблять?
— Бігом до перону! — кричу їм.
А сам, не відчуваючи землі, лечу до них і поспіхом аналізую: «Так, закинутий перон у цій ситуації — найкраще місце, аби сховатися…»
Дякувати Богові, жінка мене почула. Із півторарічним малюком в одній руці, тримаючи за долоньку дорослішу дівчинку й вхопивши величезні сумки, вона кинулася до перону.
Один неправильний крок — і нас просто розстріляють
Із «зеленки» ця ділянка проглядалася якнайкраще. І це було жахливо! Один неправильний крок — і нас просто розстріляють. Перезаряджаю автомат, досилаю патрон у патронник і прицільно луплю по «зеленці». В цей момент дівчинка перечіпається й падає на коліна.
Господи, чому зараз і тут…!?
Але я вже поряд.
Підхоплюю малу й несуся до того клятого перону. Коліна в дівча побиті, всі в крові… Але вона не плаче, не кричить. Навпаки — заспокоює меншеньке. І це все — під обстрілом, з речами, поряд із працюючим автоматом!
Добігли до перону. Звідти — повзком — до зупинки, де інколи їздить автобус. У ці півгодини нашого порятунку не тільки я подумки прощався з родиною, а й жіночка неабияк перехвилювалася за дітей.
Рекс…Просто Рекс
Переводячи подих, крізь сльози, вона звела на мене погляд: «Дякую, — прошепотіла. — Якби не ви… Як вас звати?». Я нічого іншого не придумав, як випалити свій позивний: «Рекс. Просто Рекс». Попрощався і почимчикував до своїх. Що подумав у цю хвилину? Добре, що мої діти вдома…”.
Пам’ятаючи цю історію, під час занять на мілітарному гуртку Володимир Кривіцький завжди ставить собі за мету підготувати підлітків до різних життєвих ситуацій. Він переконаний: діти повинні вміти адекватно оцінювати їх та шукати правильне рішення. Не губитися, не панікувати й не скиглити. Напевно, тому його гурток неабияк популярний серед гайсинської молоді!
