Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Оксана Токар – головний сержант механізованої роти 53-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України. Вона – лідер свого підрозділу і справжній професіонал, вправно володіє різноманітним озброєнням, тактикою, навичками екстремальної медицини і, на додачу, рецептами вишуканої польової кухні.
Для дівчини це вже четверта ротація. Несла службу в Троїцькому, Новотошківці, Торецьку, Новгородському. Нині разом зі своїм підрозділом тримає оборону на підступах до окупованої Горлівки. Каже, що в цю ротацію ворог загалом поводиться спокійніше, ніж, скажімо 2016-го, коли підписала свій перший контракт.
– У Збройних Силах я лише четвертий рік, – говорить Оксана. – Але рвалася в бій із самого початку агресії. Проте у мене донька народилася якраз перед війною, тож батько не пустив. Сказав: «Ти потрібна малій. Я піду. А що, я ще нівроку!»
Анатолій, батько Оксани, тепер служить навідником в одній бригаді з донькою. Від початку кремлівської агресії побував у боях за українські міста і села по всій лінії фронту. За роки війни змінив кілька посад, бригад та підрозділів. Та найбільше йому запам’яталися перші бої поблизу Горлівки. Тоді ж зазнав поранення – ворожий снайпер, на щастя, недолугий, поцілив у плече. Але за кілька місяців Анатолій знову був у строю.
– Каже, що не пустив? – сміється Анатолій. – От же видумає. Та ми з матір’ю ледве вмовили її зостатися. Це ж наша єдина донька. Переконували, просили, щоб хоча б вигодувала онучку Аміночку, а потім робила, як знає. Вона в нас ще з дитинства бойовою дівкою росла. Рішуча, хоробра, запальна – нікому спуску не давала, що дівчатам, що хлопцям.
Як тільки Аміна трохи підросла, Оксана залишила малечу на бабусю і відразу до військкомату. Після закінчення підготовки в інституті зв’язку дівчину направили на службу в штаб 53-ї окремої механізованої бригади. Бригада саме висувалася на передову. Штабна робота виявилася не для Оксани. «Занадто нудно», – каже вона. Тож за два місяці перевелась до мінометної батареї. Там відразу помітили лідерські та організаторські якості дівчини і невдовзі призначили на посаду старшини батареї.
За рік, коли бригада почала збиратися на чергову ротацію, Оксані запропонували перейти в механізовану роту на посаду головного сержанта.
– Перед виходом у Троїцьке до мене підійшов Іванович, наш ротний, – згадує дівчина. – Каже: «Зі штабу втекла, та бачу, ти і тут нудишся. Не хочеш на передній край, у піхоту? У мене й посада хороша для тебе є. Підеш на головного сержанта» Я була впевнена, що впораюсь, тож відразу погодилась. Так опинилась у піхоті.
Дівчина розповідає, що адаптуватись до бойових буднів піхотинця виявилось не так і просто. Окупанти тримали у постійній напрузі обстрілами, особливо ж дошкуляли снайпери. До ворожих позицій – рукою подати. Звідти час від часу робили вилазки ДРГ противника, тож не раз доводилося вступати у бій з ворогом. До того ж вона потрапила у виключно чоловічий колектив, де майже кожен із чималим бойовим досвідом. Довелося чимало попрацювати, аби здобути авторитет у підрозділі, довіру і повагу серед побратимів.
– Ще й старшина роти підкинув мороки. У нас він, як в анекдоті, з найпоширенішим прізвищем – «Вакант». Знаєте цей армійський жарт? – сміється Оксана. – Тож довелося окрім своїх посадових обов’язків займатися ще й логістикою. Але нічого, впоралася,побратими допомогли. У нас же вся рота, як мушкетери: «Один за всіх, і всі за одного».
Вода, продукти, екіпірування, боєприпаси – у Оксани в підрозділі всього вдосталь, адже тримає все під контролем. Поза увагою не лишились і побутові умови. Головна сержантка разом із побратимами перетворила суворі аскетичні шанці на підземний панський маєток, де панує комфорт та домашній затишок.
Особлива гордість дівчини – кухня-їдальня підрозділу. Одразу впадає в око надзвичайна чистота і порядок. Траншеї, що ведуть до приміщення, вкриті дощаним настилом, аби не розносити болото. У передпокої рукомийник із плакатом «Чисті руки завжди і всюди». В їдальні невеликі обідні столики зі скатерками, як у кафе. Скрізь дощана підлога, а стіни оббиті ізоляційним матеріалом. На кухні – газова плита, стелажі для посуду, хліба, круп, а також неабияка рідкість на передовій – холодильник. Вишиті полтавським орнаментом рушники, якими застелені полиці, прибиті на побілену стіну, одразу видають, звідки родом дівчина.
– Я дійсно з Полтавщини, з Чутівського району. Головне, що не з Конотопу, кажуть, там самі відьми, – сміється Оксана. – Довелося чимало попрацювати, аби створити кухню майже своєї мрії. Тут готую тільки я – нікого більше не підпускаю. Але це не означає, що місце жінки на кухні. Гадаю, своєю службою я це довела. Проте, якщо любиш готувати, то чому б не робити те, що до душі? До війни я і професію собі відповідну обрала – кухар-кондитер. Можу багато чого приготувати. Та хлопці найбільше полюбляють млинці до сніданку, на обід – борщик з пампушками, котлети і відбивні з картоплею. Якби була духовка – був би значно ширший асортимент страв. Навіть торти на десерт. А так – звиняйте.
Оксана каже, що не варто недооцінювати важливість харчування у війську. Коли воїн у колі бойових побратимів споживає смачні домашні страви, панує родинна атмосфера. Це неабияк згуртовує підрозділ і піднімає бойовий дух. Адже в підрозділі служать хлопці чи не з половини областей України.
– Та найголовніше завдання для командирів усіх рівнів – зберегти життя і здоров’я людям, – серйозно заговорила дівчина. Тож поряд із бойовою роботою не забуваємо і про безпеку. Ось, наприклад, зараз один із взводів обладнує нові позиції. Окупанти пристрілялися до старих, тож вирішили трохи посунути опорник убік.
Не менш важливо правильно підготувати новобранців. Головна сержантка зазначає, що у навчальних центрах, на полігонах хлопці здобувають тільки базові знання та вміння.
– Лише війна може з військового зробити воїна. Коли приходить у роту поповнення, ми розподіляємо солдатів по підрозділах. Там головні сержанти вводять у курс справ на місцях та готують до виконання бойових завдання. Крім цього, до кожного новобранця сержанти підбирають, так би мовити, наставника – досвідченого воїна. Він має ділитися своїм бойовим досвідом, і приглядати за новачком, щоб той не маячив у ворожому прицілі.
Поки Оксана з батьком захищають країну, в селі на Полтавщині на них чекає маленька Аміна з бабусею. Їй уже виповнилося шість і цього року вперше пішла до школи. Оксана хотіла бути поруч з донькою у таку важливу мить, тож узяла невелику відпустку, аби особисто завести донечку перший раз у перший клас.
– Так сталося, що батько дитини покинув нас ще до народження донечки. Виявилось, що ми занадто різні, і по-різному бачимо наше майбутнє, – каже дівчина. – Моя малеча не по роках серйозна та самостійна. Після дзвоника, дізнавшись, що мама скоро знову поїде на фронт, запитала з дитячим докором та наївністю: «Мамо, коли вже ти переможеш усіх ворогів і приїдеш додому назовсім?! Я ж скучаю…» Від таких слів серце розривається. Але що поробиш, агресія триває, а на мене чекають побратими.
Оксана каже, що на війні її найбільше вразили стосунки між людьми. Всі стають великою сім’єю. Дбають один про одного. Прикривають один одного. Без роздумів ризикують життям, аби витягти з-під обстрілу пораненого побратима. Допомагають один одному, незважаючи на звання і посади.
– Тих двох місяців, які довелося послужити у штабі на початку військової кар’єри, мені вистачило з головою, – каже дівчина. – Я нині на своєму місці і почуваюся комфортно. Передова, поля, окопи… Обожнюю піхоту!
У піхоті Оксана знайшла ще й своє кохання. Роман – головний сержант взводу в тому ж підрозділі. Досвідчений, загартований у боях воїн.
– За що я полюбила Романа? Бо він – уособлення справжнього чоловіка: високий, красивий, розумний, мужній, хоробрий, сильний і водночас ніжний та дбайливий. Можу довго перераховувати його чесноти. Мабуть, це любов. Бачите, і війна коханню не завада, – сміється дівчина.
