Її слова — як рефрен, що лунає в багатьох куточках України. У Сумах, Львові, Запоріжжі, Женеві. Так, навіть у нейтральній…
«Усе навколо горить — і люди, і техніка… Автомобіль іде четвертим у колоні, попередні прицільно підбивають один за одним. Устигаю вистрибнути. Якраз вчасно — у КрАЗ, де ми їхали, теж влучили. За мить осколком розриває ногу. „Ну, зашибісь!“, — тільки встигаю подумати… Хтось тягне й кладе мене під дерево, нашвидкуруч перебинтовую собі ногу, шукаю кулемет і продовжую відстрілюватись…»
Реалістичні кадри перервав будильник. Квартира, шоста ранку… Початок вересня 2019-го… А болить і кидає в жар, як тоді… Щороку в один і той самий день сни в найменших дрібницях нагадують Олександрові Сарабуну з позивним «Вінниця» про вихід з Іловайського оточення, полон, про те, як дивом удалося вижити в цьому пеклі, про тих, кого вже ніколи не побачить…. Тоді він був командиром відділення розвідки батальйону «Донбас».
«Я сьогодні народився вдруге», — написав на своїй сторінці у соціальній мережі Олександр за кілька годин. Люди почали надсилати коментарі з патріотичними картинками та радісними смайликами. Та мало хто здогадується, що стоїть за цим коротким реченням… Адже нині чоловік живе активним життям, регулярно ходить до спортзали, їздить із волонтерами в район ООС, бере участь у спортивних проєктах для ветеранів, очолює міську громадську організацію…
А рівно п’ять років тому Олександр розплющив очі в Дніпровському госпіталі після кількох жорстоких днів полону, виснажливого обміну полонених… «Підпишіть згоду на ампутацію», — сказав суворий голос лікаря. От у той момент чоловік і вирішив, що виживе на зло ворогу та обов’язково помститься. В Олександра не було відчуття непотрібності після втрати ноги в Іловайську, він не розмірковував про несправедливість буття… У нього просто не було на це часу! Потрібно було швидко поставити протез, пройти курс реабілітації і знову повернутися на передову. «Ще не навоювався?» — запитували рідні, та саме на фронті Олександр почувається у своїй стихії.
— Мені пощастило. Завдяки волонтерській програмі я опинився на реабілітації в Австрії. Коли закордонні фахівці здивовано запитали: «Де вам такий якісний протез зробили? Фантастично!» — гордо відповів: «Мейд ін Юкрейн». Вони не повірили. Кажуть: «Та не може бути. У нас такі не роблять». А це у рідній Вінниці виготовлено. З ним я і продовжив уже свою особисту війну з окупантами.
Тоді Олександр був єдиним українцем, хто пішов на фронт на протезі. Іноземець, який воював із «Вінницею» в одному батальйоні, був украй здивований: «Як це? Без ноги? Прийшов на фронт?»
— Дуже вдячний побратимам за те, що я почувався абсолютно повноцінним воїном. Обстріли та провокації були постійно, тож активнішої реабілітації важко собі уявити. Звісно, падав багато разів. Та мене відразу попередили, що жодних поблажок не буде: носитиму зброю, бронежилет, сидітиму в окопах і так далі. Коли мене бігли піднімати, комбат одразу робив зауваження: «Куди? Нехай сам. Він же воїн». Потихеньку палиця переставала бути необхідною, я ходив дедалі швидше, їздив на стрільби, навчився залазити на БМП… Відчуття того, що ти потрібен, працює значно ефективніше, ніж будь-які знеболювальні, — розповідає Олександр.
Коли чоловік удруге повернувся з війни, своє життя з армією вирішив пов’язати його рідний син. Спочатку відслужив строкову, потім підписав контракт і вирушив на передову.
— Добре пам’ятаю, як приїжджав до нього на фронт. Сину тоді щойно виповнилося 20 років. Із не меншим завзяттям замінив мене на війні. А кілька днів тому він і зовсім мене порадував — подарував внука. За день до Іловайської битви! Так що, бойовики, тримайтеся, справжній бандерівець підростає!
P. S. Олександра нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня та медаллю «За жертовність».
