Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Біля одного з відділень військового госпіталю дівчинка обіймала старшого брата, і ні на крок від нього не відходила, а поруч стояла жінка, яка не відводила погляд від них. Як з’ясувалося згодом — це мама Елеонора та сестра Соня старшого матроса катера «Бердянськ» В’ячеслава Зінченка. Український моряк для АрміяInform розповів про перебування у російській в’язниці, листи від дітей та плани на майбутнє.
Про події того дня, коли українських моряків захопили у полон, розповіла мама моряка Елеонора.
— Тоді зранку не розуміла, чому в мене все вислизає з рук, чому так погано почуваюся. Коли мені подзвонила знайома, щоб підтримати, я не могла усвідомити, що трапилося. Вона попросила просто зайти в Інтернет. По дорозі на роботу я дізналася про захоплення наших хлопців, усередині все охололо… Коли нас зібрали і пояснили ситуацію — почався новий етап життя. Перший місяць був найстрашніший… Заспокоювала лише думка, що вони живі, — каже Елеонора.
За словами моряка, перший тиждень у камері Лефортово він сидів один і навіть розмовляв сам із собою. Згодом йому запропонували книжки. Він прочитав багато детективів, книг із біології. Також вивчав англійську мову.
— Перші два місяці мені було дуже складно, я не знав про що думати, а потім отримав листи. Побачив, що писали діти, і не лише з України, і я зрозумів сенс усієї своєї служби. Діти дякували за мирне небо над головою, і це надавало сил і стійкості, — розповідає хлопець.
Удома на моряка, окрім батьків, чекала молодша сестричка Соня. Тривалий час їй не казали, що брат перебуває у полоні.
— Ми три місяці приховували від Соні, що брат у полоні, казали, що в рейсі, не вмикали при ній телевізора. Бо дівчинка перенесла важку хворобу і на її долю потрясінь вистачає. Коли вона йшла до школи, я ридала в подушку, — згадує мати бійця. — Потім зрозуміла, що оточення все знає і може виказати Соні цю інформацію, я готувала до цього доньку, як могла, але коли в березні сказала, це все одно був шок. Вона щодня запитувала, де Слава, а коли зрозуміла, де він, то питала, коли ми його витягнемо звідти, — розповідає мати моряка.
В’ячеслав Зінченко зустрів свій день народження в неволі. 25 липня хлопцю виповнився 21 рік.
— У той день почувався як ніколи погано. Адже дуже сумно, коли ти у такий день за ґратами… Хоча волонтери надіслали мені три тортики, — каже хлопець. І додає, що він надзвичайно вдячний усім волонтерам, які весь цей час допомагали.
Елеонора Новак була на всіх судових засіданнях. За її словами, перший суд був найстрашніший. Він був у Москві і тривав до 23:00 ночі. Тоді їй одній з небагатьох матерів пощастило потрапити до зали і навіть поспілкуватися та потриматися за руку сина.
— Гадаю, така можливість випала, бо було багато закордонних представників і те, що син був у першій четвірці, — пригадує мати бійця.
Моряк розповів, що зі своїми товаришами по службі він зустрічався лише під час перевезення до судових засідань.
— Нас ізолювали від усіх. За 9 місяців полону мені дозволили один раз поговорити з мамою. У мене було рівно 10 хвилин. За правилами СІЗО не можна було говорити на певні теми. Я був щасливий почути голос матері. Сказав їй, що живий і здоровий, а вона дуже засмутилася, що не було сестрички поруч, яка мене сильно чекала. Хоча я б однаково не зміг поговорити із сестрою, адже у заяві на телефонний дзвінок можна було вказати лише одну людину, — розповідає старший матрос.
Для мами Слави їхня телефонна розмова пролетіла, як одна секунда, проте, почувши рідний голос, вона в ейфорії ходила тиждень.
— Я не знаю, під яким щасливим світлом опинилася наша сім’я, бо зателефонувати випало лише 5-м з 24-х моряків. Наш адвокат дуже сильно переймалася цим, бо і сестричка хворіє. Ми розмовляли кілька хвилин, тричі обривався зв’язок. Він сказав лише кілька слів, що живий і здоровий, мені й цього було досить. Більше не міг сказати нічого, і я зрозуміла, що треба говорити мені. Розповіла про дім, побут, про те, як його підтримують, — каже Елеонора Новак.
Під час розмови старший матрос згадав, що на Різдво волонтери подарували йому пиріг, шкарпетки, ікону і зошит із ручкою. Хлопець записував туди всі свої вірші, в які намагався вкласти крик своєї душі.
— Звісно, що були емоційно складні періоди, коли опускалися руки. Але я бачив, як за нас борються, я знав це і розумів, що нове керівництво моєї країни витягне нас звідти, — каже він.
Елеонора розповідає: коли вперше у ЗМІ повідомили про повернення наших моряків, усі дзвонили і вітали, а ми ридали, бо привітати не було з чим.
— А коли наш літак приземлився в Борисполі, Соня побачила Славу і кинулася йому на руки, і сказала, що нікому більше його не віддасть. Досі не віриться, що він поруч. Прокидаюся серед ночі й хочу до нього доторкнутися, щоб не виявилося, що це лише марево, — каже Елеонора.
Хочеться побажати, щоб тяжкі випробування для цієї родини закінчилися, а всі мрії та бажання старшого матроса Зінченка здійснилися. До речі, Слава розповів, що в майбутньому планує стати офіцером.
