Спікери та спікерки семінару зосередилися на тому, щоби вкотре пропрацювати складні питання та розглянути реальні кейси щодо ролі жінок в армії. Обговорили також табуйовані…
1 вересня 2019-го. Маленький Максим притискає руку до серця і щиро виспівує слова гімну на шкільній лінійці. «У мене ще й День народження у найголовніше свято країни – у День Незалежності», – каже вчительці. Усмішкою і помахом руки він вітає батьків і братиків. Старший брат гордо вишикувався у сусідньому ряду серед другокласників, молодший засмучено стоїть поряд із батьками, йому в школу лише наступного року… Максим – першачок. Мама з татом дають звичні настанови «бути уважним, слухатись, приносити хороші оцінки…», втирають сльози радості й вкотре переконуються, наскільки правильне рішення прийняли понад два роки тому…
«У важкі хвилини, під час найсильніших обстрілів, коли життя висіло на волосині, чітко визначив для себе, що більше всього на світі хочу повноцінну сім’ю з дітками. Це дуже особиста історія. Спочатку ми з дружиною готувались до одного сина чи доньки, але, коли почули про непросту долю трьох братів, вже не могли пройти повз. Ми знайшли синочків у маленькому бідному дитячому будинку на Одещині. Так сталось, що ми є вже третіми батьками у цих братів, та вірю, що саме нам вдасться виховати їх хорошими людьми й справжніми патріотами. Як це зробити? Головний рецепт простий – любити їх. Коли вони тільки прийшли в нашу сім’ю, то не знали, що таке ялинка, кольорові олівці, мандарини, усіх чужих тіток і дядьків називали татками і мамами… Нині це зовсім інші діти. Більшого щастя, ніж вони, я не знаю…»
Так розмірковує Володимир Сироватко – боєць, який повернувся із фронту та всиновив трьох хлопчаків. Поки що вони мало знають про службу батька. Не знають, як його відділення прицільно крили із ГРАДів і САУ, як тато втрачав на війні друзів… Та хлопців уже виховують як справжніх патріотів – вихідними ходять до парку не лише морозива з’їсти, а й вшанувати загиблих до Стели пам’яті.
– Виховуємо їх як справжніх козаків, – ділиться секретами Володимир. – Сини із Одеської області, з російськомовного регіону. Тож спершу дітям важко було зрозуміти, про що ми говорили. Кожне слово доводилося пояснювати. Поступово привчали до мови нашої сім`ї. Нині, як бачите, це вже не проблема. Навіть нас виправляють, якщо якийсь суржик проскакує. Розповідаю казки про видатних українців. Найулюбленіша для них це «Як Тарас Шевченко переміг дракона» і «Як сміливі чумаки знайшли Молочний Шлях». Разом дивимося серйозні фільми про козаків та українські мультики. Останній «Вогнем і мечем». Секрет виховання простий – проводити з синами багато часу, спілкуватись, слухати, цікавитись…
Розпорядок у хлопців більш ніж активний. Батьки роблять із ними зарядку, грають у настільні й спортивні ігри, відвідують ярмарки, форуми, табори…
– Не так давно повернулись із Форуму татусів, ще були на «сімейному тімбілдінгу» з різними змаганнями та конкурсами, – додає Володимир. – Граємо в футбол, танцюємо, разом вигадуємо казки… Дітки дуже змінились за ці роки, що вони у нас, підросли, почали допомагати дружині у хатніх справах… А головне – почали радіти життю. Разом нам сумувати точно не доводиться.
З моменту всиновлення хлопців пройшло більше двох років. Точно непростих, але щасливих. Попереду – ще багато шкільних лінійок, сміху та сліз… І нехай досі знаходяться люди, що скептично запитують: «Воно вам треба? Жили б собі спокійно!» Усмішка на обличчі Володимира і його дружини є найпереконливішою відповіддю на запитання.
– На війні все інакше. Статки, будинки, коштовності, автомобілі… Це все немає значення. Гроші прийдуть і підуть. Справжня цінність – це людське життя, а ще сім’я та діти… Розумію, що це звучить банально, але це правда. Хто знає. Можливо, аби не війна, ми б з дружиною і далі вагались. А так – он якими щасливими стали. Вже і не уявляємо собі інакшого життя. Відчуваю неймовірну гордість, коли одразу в три голоси мене кличуть татом.
